Вечір 2 липня 2025 року. Старший офіцер відділення психологічного забезпечення 25 бригади імені князя Аскольда Національної гвардії України Денис Сімонов повертався з двома побратимами з відрядження. Їхня машина проїжджала повз селище Березина на Житомирщині, коли за кількасот метрів від нього стався вибух. Через 30 секунд після другого вибуху він уже біг до перекинутого автобуса з аптечками в руках. Того дня Денис разом із двома побратимами став одним із перших, хто почав надавати допомогу постраждалим. Згодом за порятунок людей в Березині Денис Сімонов отримав медаль президента України "За врятоване життя".
Але ця історія почалася для мене з випадкової кави.
Кава
На початку липня 2025-го моя подруга після роботи збиралася їхати з Житомира автобусом у село. Маршрут пролягав через селище Березина. Буквально з автовокзалу я висмикнула її на "попити кави".
Ми гуляли передвечірнім містом, пили каву, говорили про якісь буденні дурниці і раптово пролунав вибух. Потім ще один…
Вже пізніше з новин стало відомо: вибух стався на території колишньої ферми у Березині, де група людей, за версією слідства, організувала зберігання і виготовлення вибухівки. Ударна хвиля від вибуху не лише зруйнувала будинки, але й знесла в яр рейсовий автобус. Можливо, вона тоді могла сісти у той самий, а можливо один з тих, які саме в ці хвилини там проїжджали — не знаю. Але відтоді випадкове запрошення на каву набуло для мене зовсім іншого значення.
Минув майже рік. Серед буденної переписки у месенджері раптом прилітає повідомлення від подруги:
"А хочеш записати інтерв’ю з військовим психологом, який опинився в епіцентрі вибуху у Березині та рятував людей?"
Місце психологічного відновлення
І от я вже у Києві. Переді мною стоїть доглянутий чоловік у цивільному. Його образ зовсім не збігається з моїм уявленням про кадрового військового, який дев'ять років служить і має досвід роботи психологом у спецпідрозділах.
"То що, на каву?", — питає Денис.
Для інтерв’ю військовий обирає кав’ярню, яку називає своїм місцем психологічного відновлення від навантажень, бо тут, за його словами, роблять найсмачніші чебуреки.
2 липня 2025-го
Ми сідаємо за столик у глибині кафе і Денис розповідає про той день:
"Була сильна спека. Я з двома побратимами поверталися зі службового відрядження і їхали по окружній трасі Житомира. Дивно, але вибуху ми не почули. Тільки побачили, як праворуч величезний "гриб" вибуху, який прийшовся саме на хати. Ми проїжджали, а справа від нас все горить, палає, купа розвалених будівель… будинків з десять постраждало. Два повністю знесло ударною хвилею, інші були частково зруйновані та палали. Все це відбувалося в динаміці, за декілька секунд".
Він говорить про все це спокійно, зосереджуючись не на власних відчуттях, а на деталях: де їхала машина, скільки метрів було до автобуса, скільки часу минуло до початку евакуації. До нас підходить офіціантка. Денис на мить зупиняє розповідь, замовляє капучино, дякує і продовжує:
"Ми проїхали ще з метрів 400 і ліворуч, у глибині за заправкою, стався другий вибух. Попри те, що він був фізично від нас далі, він був настільки потужний, що високий міжнародний рейсовий автобус та ще одна машина, які їхали перед нами буквально в метрах 70, просто були збиті ударною хвилею в кювет.
Нам пощастило, що ми рухалися по дотичній траєкторії, тому в нашій машині не винесло вікна, хоча в усіх інших машин навколо вікна повилітали. У цей момент усю дорогу затягнуло димом, ударна хвиля принесла купу уламків. Нічого не було видно. Ми проїхали ще метрів 100 і зупинилися. Дуже сильно різало очі, не було чим дихати".
Коли трохи розвиднілося, Денис з побратимами збагнули, що в автобусі багато людей, і першими почали надавати їм допомогу.
"Секунд за 30 після другого вибуху ми вже відкрили багажник, побачили, що у нас є всього дві аптечки, взяли їх і побігли до автобуса. Автобус, на жаль, перекинувся на дах. Ситуація ускладнювалася тим, що придорожній яр мав схил близько півтора метра. Автобус перекинувся саме в цей яр, і люди з обох боків опинилися "запечатаними" землею. З одного боку все ж можна було дістатися. Ми побачили людей і почали евакуйовувати їх з автобуса. Оскільки вікна були вибиті, майже всі пасажири зазнали досить сильних, суттєвих порізів".
Попри небезпеку, вибухи і вогонь військові діяли злагоджено та чітко. Хоча того дня, як потім розкаже мені Денис, вони вперше познайомилися, вони одразу діяли системно: витягували людей з автобуса, інші перев'язували поранених, шукали транспорт для евакуації.
За кілька хвилин у них закінчилися бинти та медикаменти. Поки інші витягали людей, Денис повернувся на трасу: зупиняв машини, відкривав двері і забирав з машин аптечки. Далі імпровізованим конвеєром передавав їх побратимам.
Потім до військових доєдналися люди з вцілілих будинків, які були вдома у той час. Постраждалим надавали першу домедичну допомогу і потрібно було далі транспортувати їх у лікарні. Швидкі на той час ще не приїхали і Денис знову пішов зупиняти машини.
"Через пожежу та дим видимість була кепською, але машини потроху їхали — на швидкості близько 10 кілометрів на годину, боячися порізати колеса. Я тупо відкривав двері, саджав поранених всередину і просив водіїв негайно везти їх у напрямку Коростишева в найближчу лікарню. Багатьох із них треба було терміново шити, у них були дуже глибокі порізи, і тиснучі пов'язки не врятували б надовго".
Військові надавали допомогу ще з хвилин 10, і автобус загорівся. За словами Дениса, потім вибухнув паливний бак, і вогонь посилився.
"Я, на жаль, не знаю, чи всіх ми встигли витягнути. Всередині було темно, купа речей, сумки, люди — все перемішано, оцінити реальний стан було неможливо. Але по максимуму, кого могли, ми звідти повитягали”.
Закінчивши рятувати людей з автобуса, військові перейшли до огляду людей у будинках. Тих, які вони бачили на трасі під час вибуху.
"Цей процес зайняв ще близько 30–35 хвилин. В одному повністю зруйнованому будинку був військовий хлопчина. Він тільки-но повернувся з чергування, ліг спати. А за 20 хвилин його завалило в хаті. У нього були сильні пошкодження: ноги “посікло” уламками. З ним було трохи найважче, але оскільки він військовий і підготовлений, то переніс це нормально. В інших хатах травмування були не такі суттєві".
Коли закінчили, усіх людей розсадили по машинах і порозвозили.
Коли часу на страх немає
Після вибуху психолог отримав травму ока. Про це він розповів не одразу, а після багатьох моїх розпитувань про те, як він почувався та що відчував.
"Негативних емоцій не було, було лише розуміння, що треба діяти швидко. В такій ситуації кожні 5 секунд мають величезну вагу, що й довела ситуація з автобусом, який згодом вибухнув. Єдине, що сильно заважало — це травма ока. Після вибуху подув різкий вітер, і мені в око потрапив шматок палаючого каміння, через що одне око сильно боліло і тимчасово не бачило. Можливо, без цього я робив би все ще швидше".
За словами чоловіка, він не діяв як якийсь супергерой. І всі ці шаблони та алгоритми може напрацювати більшість людей за допомогою психологічних технік та відпрацювань знань з надання медичної допомоги.
Денис п’є каву, а я слухаю, і у мене не вкладається у голові, як людина може так себе зібрати і чітко діяти під час стресу. І головне — як вивести з цього стресу людей поряд. Запитую про це у нього. Чоловік відставляє каву. Кілька секунд дивиться мені в очі і серйозним строгим голосом каже:
"Ти сьогодні дупу мив?"
Мене заціпило. Потім я почала сміятися. А він, ніби й нічого не сталося, пояснює далі механіку роботи зі стресом:
"От наприклад таке я питав у хлопців в окопах, які впали у ступор. За таке питання, звісно, можна й в морду отримати, але нам це і треба! Наше ключове завдання — отримати від людини будь-який зворотний зв'язок. Якщо відповідь чи реакція пішла — ми досягли цілі. І тільки після того, як людина включилася, ми починаємо працювати з диханням (дихання по квадрату), заземленням (концентрація на відчуттях: зір, нюх, слух, тактильність)”.
Психолог ще довго розповідав про те, як працює людська психіка у кризових ситуаціях, чому в момент небезпеки важливі не героїзм, а підготовлені алгоритми, і що може зробити кожен цивільний до того, як станеться надзвичайна ситуація.
Вже під час підготовки інтерв’ю ми з ним списалися і вирішили цю частину розмови винести в окремий матеріал — із практичними порадами про те, як діяти під час вибуху, обстрілу чи іншої небезпеки. А тоді, в моменті, мене більше цікавили не алгоритми дій, а відчуття людини, яка пережила надзвичайну подію і змогла врятувати чужі життя.
"На каву"
Запитую у Дениса, чи спілкувався він або його побратими з кимось з врятованих людей після вибуху. Денис усміхається і каже:
"Ні, не спілкувалися, навіть імен їхніх не знали. Перемотав, посадив у машину, взяв іншого. Там було не до обміну контактами".
Він допиває каву і згадує травмовану у Березині бабусю, яка попри важкі травми, жартувала з пораненими та рятувальниками.
"У неї було дуже серйозне розрізання під ключицею, йшла кровотеча, але вона залишалася в чудовому гуморі. З посмішкою та шуточками на все реагувала і дякувала Богові та нам за порятунок. Її оптимізм та неймовірна мотивація на те, що все буде добре, мені врізалися в пам'ять найбільше. На її прикладі видно, що налаштування людини вирішує абсолютно все”.
До розмови з Денисом мені чомусь було дуже важко повернутися, щоб написати матеріал. Не лише через велику кількість роботи. Вже працюючи над цим текстом, написала подрузі:
"Пишу те інтерв’ю, і щось я трохи розплакалася”.
На що отримала відповідь:
"На каву?"
Підписуйтеся, читайте, дивіться новини Житомирщини на наших платформах тут:
Telegram | Instagram | Viber | Facebook | YouTube | WhatsApp | TikTok
Читати ще
Поблизу Житомира стався вибух: є загиблі
