Тридцятирічний “Фізрук” — командир відділення Нацгвардії та професійний спортсмен у минулому. Служив в АТО, пережив важкі опіки легенів, але не залишився в тилу. Під час бою поруч з ним дрон скинув вибухівку. Кинувши кулемет, "Фізрук" надавав допомогу побратимам. Одного врятував, заклеївши рани армованим скотчем. Зараз “Фізрук” — інструктор, який навчає мобілізованих та переконує: тактична медицина та фізична підготовка рятують життя.
Суспільне Житомир
“Коли під будинком розстрілюють цивільних — не вагаєшся”
Ваш позивний Фізрук. Ви займалися спортом? Яким саме?
Я плаванням професійно займався, потім — баскетболом. Спорт привчив мене до дисципліни. Ну, може, через це я і вижив в деяких ситуаціях. Були важкі ситуації. На Донбасі.
Ви з Житомира, так?
Так.
І вас мобілізували?
Так. За власним бажанням. Я в Києві зустрів війну. Працював таксистом. Не переживав, бо я знав, що це таке — війна. Я в АТО служив чотири роки. У нас під будинком заїхала ворожа техніка. Почала розстрілювати цивільних людей. Тому я вивіз дружину до Житомира і пішов у військкомат. Чекав там дві доби. А оскільки я був обмежено придатний, вони сказали, що в 95-ку не візьмуть. Запропонували місце снайперам в 7-й окремий батальйон. Я не розумів, куди це, бо я служив в ЗСУ раніше. Вирішив піти туди, де було місце . Так ми поїхали виконувати бойові задачі.
Ви говорите, ви обмежено придатний…
Так, був обмежено придатний. В мене в АТО було дуже важке поранення. Важкі опіки дихальних шляхів. Транспортувати було неможливо. Слава Богу, що мене лікарі Краматорського опікового “вичухали”, і потім подальші реабілітації, і я знову продовжив службу, і знову поїхав в АТО. Але коли звільнявся, то визнали обмежено придатним через наслідки, бо була часткова втрата працездатності, вражені легені.
Коли звільнився, я хотів піти служити в ДСНС. У мене там друг працює, я думав з ним будемо надалі допомагати людям, рятувати. А мене не взяли. Сказали, що по легенях не проходжу. Там треба носити апарат дихальний, а він створює дуже високий тиск і може просто порвати легені, якщо є шрами на них, опіки. Загалом, таке, не дуже приємна частина моєї історії.
“Як тільки буде можливість, плюсика. І все, я буду щаслива!”
Як дружина зреагувала, що ви відразу пішли, що ви рветесь в бойову частину? А мама?
Плакала, як будь-яка дівчина буде плакати. Мама в мене дуже стійка. Мама не плакала. Тоді, коли мене лікували, коли я з опіками був, то я був ще неодруженим. Тож дружина ще не знала, що таке жити з військовим. Дуже плакала. Але я відправив її закордон. Зараз приїжджає. Бере кожні кілька місяців відпустку на тиждень і їде до мене. І я до неї їздив.
А зараз вона не плаче, не каже звільнитися за станом здоров'я?
Ой, багато що казала. Казала, що давай, може, СЗЧ. Всі йдуть, а ти не йдеш. Казала залишитися за кордоном, коли їздив у відпустку. Я відмовився. Думаєте, мені б не хотілося втекти, і жити хоча б ілюзією мирного життя? Дуже б хотілося. Але треба до якоїсь мети дійти, до цілі, до Перемоги. Не можна взяти й все кинути. Ну, як це так? Стільки всього витрачено, стільки людей загинуло. Назад дороги немає. Тільки вперед, тільки перемога, тільки мир.
А як ви дружині пояснюєте свою думку? Мабуть, бувають і непорозуміння?
Та ні. Нормально все. Я ніколи не кричу. Кричати на людей беззмістовно, так людям не доходить. Тому пояснюю спокійно, чітко і логічно. Вже більш-менш за два роки безпосередньо в мене на нулі вона вже якось привикла. Тільки каже “Відправ хоча б, як тільки буде можливість, плюсика. І все, я буду щаслива!”. Знали б ви, як я їй ті плюсики відправляв! Бігав до дронщиків. Потім під мінами вертався назад на нуль. Так треба було зробити, бо знав, що давно не виходив на зв’язок і родина нервувала.
Якщо зараз буде мирна Україна, ви хочете, щоб дружина повернулася і ви жили тут? Чи ви все ж таки виїдете за кордон?
Безперечно, я поїду за кордон. Хочу побачити трошки світ. Бо по Україні я покатався вже скрізь. А світу хочеться побачити.
Подальше своє життя ви не бачите в Україні?
Навпаки, жити я хочу тільки в Україні. Дім є дім. Ніяк по-іншому не може бути. Там тільки подивитися. Там ми чужі. Ми, в принципі, і тут нікому не треба, але тут наш дім, тут якось все своє, є рідні, яким треба допомагати. Наприклад, коли у Березині вибухнуло щось там, постраждали будинки рідних. У багатьох там страшне горе, люди будинки десятиріччями будували. Навіть слово підтримки важливо, я вже не кажу про фізичну допомогу.
“Я кинув усе. Кулемет, тепловізор — усе. Бо життя важливіше.”
Указом Президента вас нагородили медаллю “За врятоване життя”. Розкажіть, як ви врятували життя.
Не одне життя. Їх було багато. Але те, за що, я здогадуюся, дали цю нагороду… я думав, я тоді я загину. В нас була дуже така важка місія. Ми розуміли, що ми з неї не повернемось. Вийшли за лінію зіткнення, тобто вже на сам “сіряк”. Ми були між своєю позицією і позицією … ворогів, коротше. Нам треба було вийти, зачистити цю місцину, якщо там хтось є і закріпитися на ній.
Нас всього троє було, якщо що. Ми туди зайшли. Там нікого не було, але ми знали, що там є підбита техніка. І під нею були вкопані ворожі склади БК. Ми почали копати. Вже наступила ніч, а у тій місцині дуже велика кількість дронів на квадратний кілометр. Прямо над тобою може зависнути 3, 4, 5 дронів. Вони всі з тепловізорами.
І от дрон завис над нами. Ми перестали копати. Понакривалися і чекали. Чого чекали — не знаю. Якщо ти їх почнеш збивати, вони спалять цю позицію, і треба буде якісь дії приймати: чи відступати, чи ще якось.
Раптом відбувся скид з дрону. Точний скид. Він розірвався над нами. І так вийшло, що цих дві людини, які сиділи переді мною, це Олександр Дзюбак і Богдан Данильцев, вони отримали дуже великі травми.
Олександр отримав травму несумісну з життям. Йому все прилетіло в пах. Осколки розміром з мій кулак. Я йому надав одразу ж домедичну допомогу, наклав турнікет і почав відтягувати його, щоб сховати. Коли я його вже тягнув, він вже “від'їжджав”. У нього вже руки слабли. Але я мусив його витягти.
Богдана поранило і контузило. Він з себе все зняв. Він не розумів, що він робить. Просто побіг в сторону ворогів на мінні загородження. А я побіг за ним. Кинув все — кулемет, тепловізор. Я розумів, що життя важливіше. Встиг і забрав його прямо перед мінним загородженням і поніс до найближчої позиції. Там ми його підлатали. Хотіли рухатися у сторону евака. Але евака треба було довго чекати. Ми його ще на одну позицію відтягнули. І залишився я один і він. Він вже не міг ходити нормально. Казав, що йому дуже холодно. Я теж розумів, що він втрачає кров. Знову почав його перев'язувати. І потім я згадав, що в мене є скотч армований. Я кожну дірку на його тілі затуляв армованим скотчем. І він перестав текти (кровотеча зупинилася, – авт.)! І я такий “Фух, слава Богу!”.
Він трохи ще поспав до вечора. І ми по сіряку пішли. Десь я його ніс на собі, десь допомагав йти. Так ми вибралися до евака. Його одразу в реанімацію забрали. А мене на крапельниці, бо там теж так трошки … по кумполу мені настукало. Так що таке. Якби й доля фарту, але цим двом людям я зобов'язаний життям.
Ви говорите про армований скотч, а як же спеціальні наліпки? Аптечки?
У нас були й аптечки, і наліпки. Все, звісно, використали. Не все завжди допомагає. З моєї практики аптечки то добре. Але армований скотч, така дрібничка, але має бути в аптечці завжди. Зараз, коли я вже навчаю людей, то я їм постійно наголошую, щоб вони з собою брали армований скотч. Це справді незамінна річ — навіть у разі переломів.
Що допомагає вам триматися? Можливо, це дружина, можливо, це мама, можливо, це хобі?
Я просто занурююся в роботу. Якось, коли ти мало думаєш, то якось воно “по проще”. Коли ти так от надіваєш, як кінь, шори, і все. І ти от бачиш якийсь вузький свій напрямок, на ньому концентруєшся максимально.
Зараз для мене це навчання мобілізованих на БЗВП. Я постійно з людьми знаходжуся, відповідаю на усі питання, передаю усі знання. Хочу дати їм якнайбільше, бо розумію, що вони скоро, можливо, підуть в бойові свої частини. Саме головне, щоб вони вижили. І повернулися назад до своїх сімей. Треба дати всім максимально всього, що можеш, що знаєш, що взагалі є.
“Війна 2024 — це вже не війна 2022. І навіть не війна середини 2025.”
Я так зрозуміла, що ви зараз інструктор?
Угу.
Навчаєте медицині?
Ні, всього. Весь досвід, який я набув під час війни, я його передаю мобілізованим.
Зараз мобілізовані мають мотивацію?
Є “бусифіковані” люди, але їх до мене потрапляє одиниці. Більшість людей, яких я навчаю — прийшли самі. Вони мотивовані, вони хочуть навчитися, вони розуміють, для чого вони вчаться. Це заслуга сержантів, які пояснили, що краще отримати гарне навчання, ніж тікати, ховатися й отримати проблеми. Тут вам усе роблять для того, щоб ви максимально навчилися і вижили. Всі отриманні в армії знання ще й у цивільному житті знадобляться.
Навчання нового ніколи не буває марним. Наприклад, в мене була ситуація: я лежав на реабілітації, людина на балконі “спіймала” приступ епілепсії й могла впасти й розбитися. Я її врятував. Я б цього ніколи не вмів, якби не вивчав тактичну медицину.
Ви говорите ще про одну врятовану людину. Рахували, скільки людей загалом могли врятувати?
Багато. Будь-які дії, які ми робили, рятували цивільне населення… Всіх, кого латав, можна рахувати, що врятовані. Я вважаю, що всі люди, які отримували бойові поранення на нулі і вижили, вони врятовані. Так само і я отримував осколкові поранення і був врятований побратимами.
Тобто, тактична медицина (тактмед) — це одна з найважливіших навичок?
Усе важливо. Тактмед, поводження зі зброєю, і фізична підготовка (фізо). Без фізо ніяк. Ти просто напросто не дійдеш туди, куди треба дійти. Або не втечеш, наприклад. У нас був хлопець, який отримав поранення, і просто на одній нозі він дострибав до евака. Всі армійські навички, всі роди військ дуже важливі. Загалом армія, вона складається з усього. Не може виграти в війну одна авіація. Або одна артилерія. Це сукупність всіх родів військ, зокрема і технологічного прогресу, такого, як дрони. Пам’ятаю, у 22-му році я побачив дрон. Для мене це дико було. А зараз — це як насіння лузати. Ну є дрон — ну і відпрацьовуємо.
Ви говорите, що війна змінилася. Наскільки змінилася і наскільки взагалі відрізняється розуміння іноземцями війни й наші реалії?
Колись раніше я три місяці навчався за кордоном з канадцями та литовцями. І думав “нічого собі у них досвід”, “ого, вони там такі місії виконували”. А зараз я можу сказати, що я виконував такі місії, які їм навіть не снилися. Викручувався з тих ситуацій… прям от коли нас четверо, а їх 25. Вони оточили, і що робити? Все ж таки вибралися, всі живі.
Коли в Британію оце нещодавно їздив на навчання, то мені здавалося що не вони нас навчали, а ми їх. Це був своєрідний обмін досвідом. Війна дуже прогресує.
Війна початку 2024 — це не війна кінця 2024. І так само кінець 2024 — це зовсім не війна, яка зараз у середині 2025. Як не прикро це казати, але війна своєрідний рушій технічного прогресу у нас.
Раніше ти брав з собою рюкзак, який важить 10 кілограмів, натискав на ньому кнопочку, і все, що в радіусі 100-150 метрів, просто падало на землю. А зараз така штучка не працює. Якщо зараз так зробити, то все, що є, влітає в тебе. Раніше могла техніка спокійно їхати. Зараз вже не підійде ця техніка. Зараз вже нові загородження, антидронові сітки натягують.
“Моя нездійсненна мрія — хоч трохи побути невійськовим.”
Ми з вами зараз сидимо на лавці у парку, в тиловому місті, відносно безпечному. Люди гуляють, відпочивають, веселяться, проте проходять повз нас і відводять очі. Чи не відчуваєте ви дискомфорту?
Я звик. Скажімо так, мене вперше “підпаяло”, це коли я побачив, що робилося в Бучі на власні очі. І коли я почув те, що нам розказували місцеве населення… Я повернувся, і такий: “Люди, агов! Піднімайся, треба йти…” і все. У мене з оточення одразу відсіялися більшість знайомих.
Друга фаза у мене була, коли я повернувся з Донбасу. І я на це все дивлюсь і думаю “Чорт, та тут гуляють. Ця Мєхалка (вулиця Михайлівська у Житомирі — авт.) гудить увечері, все це якось дико.
Втретє було коли я поїхав у відпустку у Прагу. І там мене відпустило. Думаю, ну в Празі класно, люди радіють, живуть. Думаю, чого наші так не можуть жити? Вони й так настраждалися. Хай відпочивають, якщо є можливість відпочивати. Тобто такого я нічого не бачу. Єдине, коли везуть полеглих, то хочеться прямо підійти і дати якогось ляща. Просто щоб воно перестало сміятися і хоч подивилося. Потрібно віддавати шану полеглим. Були такі випадки, я бачив. Навіть машину з полеглим на дорозі не пропускали. Я б за таке ввів якусь відповідальність, може так людям хоча б дійшло. Бо хтось колись не витримає і звозить таких людей на екскурсію на “нолік”. Зброю таким людям не довірять, а от лопату бліндажі копати запросто.
Якщо військовий був для усіх героєм ще у 22-му році, то зараз, коли бачать людей в військовій формі, розбігаються, бо це може бути ТЦК… … або не трогай його, він контужений. Це важко для військових, але цивільні можуть це мінімізувати. Військовий — це така сама людина, навіть якщо вона контужена. Бо вони думають, що військовий — професія, він це обрав, хай він цим займається.
Але я це не хотів обирати! Мені довелося це обрати. І це повинні люди зрозуміти, що я займаюсь не тою справою, якою б я хотів собі займатися надалі в житті.Якщо можна це закінчити, то я це закінчу і я собі піду. Але як я можу дивитися осторонь, якщо страждають люди, помирають побратими, друзі помирають. Як це можна так сидіти збоку, дивитися “тєлік”, поки люди помирають? Це не нормальна позиція для мене. У мене зараз є нездійсненна мрія — звільнитися і хоч трішки побути невійськовим, зайнятися тим, до чого душа лежить.
Якою справою б хотіли займатися?
Бути тренером. Навчати людей плавати. Мені раніше подобалося навчати людей плавати. Я працював в спортивному комплексі тренером з плавання. Плавання — це топ! Плавання дуже корисне для здоров'я. Всім рекомендую з шести років. Навіть з п'яти вже можна віддавати дитину на плавання. Буде така ж сильна і моцна, як я!
На завершення розмови, що б ви хотіли сказати всім людям, які читатимуть вашу історію? Ось просто все, що завгодно, що хочеться сказати.
Щоб люди прокинулися і зрозуміли, що війна, на жаль, ще не закінчилася, війна триває. Якщо згадати початок 22 року, наскільки Україна була єдиною, разом. Як один кулак був. І цей кулак бив по всьому. Люди, волонтери допомагали. Всього було багато. Іноземці це бачили й від них більше допомога йшла. Треба це згадати. Я думаю, від того, що ти не вип'єш раз в день каву, а відправишся десь в якийсь бойовий підрозділ на баночку, краще буде усім. Допомагайте військовим, бо якось треба вже закінчити цю війну. Бо це затягнулося дуже сильно.
Ну, і не переживайте! Бо не все, що кажуть в інтернеті, правда. Там кажуть “Боже, вони там наступають!”. Так, наступають, так, може “віджали” клаптик. Але по факту, якщо брати по всьому фронту, то це такий мізерний відсоток. Десь ми наступаємо, десь вони. Це нормально. Але щоб якогось прям великого результату Росія досягла з початку 22-го по сьогоднішній день, то ні. Частину того, що вона на початку захопила, ми відбили й все. Це метрів сто туди, метрів сто назад, метрів сто перед, метрів сто назад. Ну, якось так. Якщо б якось всі зрозуміли, що війна ще триває і треба допомагати, то, можливо, ми якось би вигіднішу позицію зайняли для переговорів, і війна б закінчилась. Не знаю… якось так.
Дякую вам за розмову.
Дякую.
Підписуйтеся, читайте, дивіться новини Житомирщини на наших платформах тут:
