Тернопіль ХХ століття між двома світовими війнами — місто, в якому поєднувалося непоєднуване. Розвиток технологій, дорогі авто, магазини з розкішними вітринами, кіно, театри, світські бали — з одного боку. А з іншого — бідність, глиняні хати і босоногі, голодні діти. Про це йдеться у черговій серії документального кіно "Мандрівка довоєнним Тернополем".
"Тернопіль того часу — невелике прикордонне місто зі своїм життям та побутом, яке є частиною Європи. Багатонаціональне місто, де поруч живуть українці, поляки та євреї. Польська економіка, як кажуть, шкутильгала на всі чотири ноги. У Тернополі було безробіття. Люди бідували, але старалися жити весело зао можливості", — розповів Суспільному кандидат історичних наук Олег Клименко.
"В основному всі міщани були, як правило, рільники. Звичайно, були вони і ремісники, але потім цю галузь перехопили поляки, євреї", — каже тернополянин Олег Мазепа.
За його словами, заможні городяни вміли та любили красиво й охайно одягатися.
"Елегантність — чи не головна риса, яку бачимо на старих світлинах модних панянок 20-30-х років. Всі старалися дуже гарно, як казали, зі смаком вдягатися. Мене виховувала мама, бабуся і тітка. Вони завжди говорили, що це пасує одягати, а це не пасує".
"Всі магазини були в центрі міста. В 1939 році я з батьком в липні зайшли до одного склепу купити мені форму. Там вибрали форму і там одразу був кравець, який підходив і дивився чи підгонку робив. Ми, дітиська, любили легуміну. Мама робила. Я всіх питаю, як ту легуміну зробити, але ніхто не знає. Щонеділі був шніцель ще до війни. М’ясо їлося в нас раз на тиждень. А щодня звичайна страва, а ввечері завжди було молочне", — каже тернополянин Роман Івашкевич.
Олег Клименко розповів, що тернополяни ходили на шпалер.
"Шпацер — розвага, яка не потребувала багато грошей. Шпацером називали звичайну прогулянку центральною частиною міста — тернопільським корсо: від Парафіяльного костелу до пам’ятника Святій Теклі. Шикарно одягнуті. Сукні кольору фуксії. Йшли і так, один з мемуаристів пише: "Бальконічно вип’ячували груди". Бальконічно — це рельєфно".
З доступних продуктів городяни уміли приготувати смачні наїдки.
"Є такі речі, смак яких запам’ятовується на все життя. Мав бути зварений розсіл. Мусили бути карманадлі. Це з полядвиці відбивні такі в сухарях. І, звичайно, якась салата обов’язково була. Салата — це салат", — розповів Олег Мазепа.
Відпочивали заможні люди на Дністрі, в Заліщиках.
"Там була хоч якась інфраструктура. Там і водна станція була. Дістатися у курортні Заліщики можна було на спеціальному транспорті — "Люкс-торпеді". Ультрасучасний експрес, який зовні нагадував щось середнє між автобусом та лімузином. Дуже комфортний і надзвичайно швидкий. На відміну від курортних Заліщиків, тернопільський став не був місцем відпочинку міщан. До Другої світової він мало чим нагадував сучасний став. Влітку казали, що було дуже поганенько, бо багато комашні з озера йшло. Трошки заросле, трошки болотисте".
За словами доктора історичних наук Володимир Старки, на початку ХХ століття у Тернополі з’явилася електрика.
"Це вже не гасова лампа, яка коптить. Хоча це дорого, бо дизельні електростанції, генератори, чи парові, вони вимагали значних коштів для їх утримання. Але освітлення вважалося вершиною приналежності до аристократії".
У 1908 році в Тернополі запрацювала перша міська телефонна лінія.
"На той момент дротові телефони — це була велика розкіш. Це було пряме з’єднання ручне. Коли абонент крутив ручку, поступав сигнал, він казав, куди він хоче і його з’єднували".
У 1912 році на вулицях Тернополя з’явився перший автомобіль, а згодом відкрили омнібусовий рух.
"У нас є інформація станом на 18 квітня 1933 року про розклад руху автобуса. Chevrolet, 12-місного. В нього був маршрут "Микулинці–Мишковичі–Тернопіль". Якщо б хтось хотів поїхати з Микулинців у Тернопіль, змушений був би заплатити дві злотих", — розповів директор державного архіву Тернопільської області Федір Полянський.
На початку ХХ століття тернопільські міщани намагалися оздоблювати свої житла сучасними на той період меблями.
"Креденс початку ХХ століття — характерними елементами в нього є колони, оздоблені капітельками. Крісла, які зберігаються в обласному краєзнавчому музеї, належали відомій українській художниці Ярославі Музиці. І дуже цікавий столик — журнальний столик, який належав відомому тернопільському лікарю Івану Мазуру. На прийоми до цього лікаря приїжджали люди зі всієї України. В цьому старовинному креденсі початку ХХ століття представлений посуд родини нашого відомого тернопільського бурмістра Володимира Лучаківського. Посуд досить цікавий, зокрема тут представлені супниці", — розповів завідувач сектором новітньої історії Тернопільського обласного краєзнавчого музею Володимир Пукач.
"Заможні люди намагалися мешкати у центральній частині міста, або у приватних віллах, якщо ми говоримо про австрійський чи міжвоєнний період. А якщо це навіть і квартира, то вони були великими. Чотири-п’ять кімнат, в яких обов’язково кімната для прислуги. Міщани любили свіжу їжу, харчуватися три рази на день: свіжий сніданок, свіжий обід і свіжа вечеря. Зазвичай, це готували сільські дівчата молоді, які їхали до міста на такі заробітки. І от звідси у наших селах сьогодні традиція готувати холодець, робити так звані цвітлі і також пляцки", — говорить Володимир Старка.
На перший погляд може здатися, що українцям, які жили в Тернополі, жилося добре. Насправді ж, становище української міської громади за часів Польщі було складним, каже історик.
"Навіть будівельний ринок був поділений. Якщо, наприклад, українці ще могли братися за так звану мулярку, будівництво стін, то покриття верхів — це була виключно монополія єврейських робітників. Бо це була найдорожча оплачувана праця".
За словами Романа Івашкевича, промисловості в Тернополі не було. Найбільше заробляли ті, хто працював на залізниці. Але там можна було тільки полякам працювати.
Міжвоєнні роки у Тернополі — це друга хвиля еміграції. Часто єдина можливість прогодувати себе та сім’ю.
"Для сільського населення популярною була Аргентина, Канада. Для більш такого, які вміли щось робити, промислового характеру, Сполучені Штати Америки. Дуже багато виїхало, бо існувати в Галичині, в Тернополі, було не так то й вже просто", — каже Олег Клименко.
Інформація про те, скільки коштував квиток у "новий світ" є в Тернопільському обласному архіві.
"Наприклад, до Канади дана послуга коштувала 132 американські долари. Торонто — 140. До Нью-Йорка така послуга коштувала з Варшави третім класом 156 американських доларів", — розповів Федір Полянський.
