Символічну могилу без останків загиблого на війні військовослужбовця Віталія Німка встановили його родичі на цвинтарі в Лозові, що в Тернопільському районі. За словами дружини військового Ірини Німко, її чоловік загинув 10 березня 2023 року під час виконання бойового завдання. Ця територія нині окупована РФ. Кенотаф встановили, аби мати куди прийти та помолитися. Про встановлення надгробного пам'ятника без останків померлого та переживання втрати, родичі загиблого захисника України розповіли Суспільному.
"Я дуже хотіла, щоб мого чоловіка пам’ятали. Кенотаф — це місце, куди ми з дітьми можемо прийти помолитися. Діти знають, що їхній батько герой", — каже Ірина.
Ірина Німко — соціальна працівниця в Байковецькій громаді. За її словами, про надгробні пам'ятники без останків померлого, які ще називають кенотафами, дізналася на курсах в Києві, коли кваліфікаційний центр громадської організації "Простір Можливостей" організував навчання фахівців із супроводу ветеранів та демобілізованих:
"У "Просторі можливостей" нас багато навчали, як працювати з ветеранами, з сім’ями ветеранів. І одного разу я почула про кенотаф, коли проводять поховальну процесію без тіла. На той час, минулого року в травні, ми вже з родиною знали, що чоловік мій загинув, і можливості забрати тіло не було, і не знаємо, коли ми його повернемо".
Ідею встановлення символічної могили без останків підтримала матір загиблого Наталія Німко:
"Коли вона приїхала, я вже не мала собі місця, я хотіла щось таке. Почали дізнаватися, дивитися в інтернеті, що це таке, як це таке, що можна зробити. І так ми захопилися, бо хотіли якесь місце, де можна прийти до сина помолитися і віддати йому шану, бо тіла немає і поки що мусить бути так".
За словами Наталії, освятили кенотаф та відслужили панахиду в сільському храмі УГКЦ 7 листопада 2025 року.
"Були запрошені і голова громади, і церковні служителі парафій і села Лозова, і Гаї Шевченківські. Більше як два з половиною роки було на той момент, коли сталося таке з сином".
У Віталія та Ірини двоє дітей — Степан та Володимир. Ірина Німко каже, важко виховувати синів без батька:
"Дуже важко самій все тягнути, виховувати синів справжніми чоловіками. Вони занадто швидко стали дорослими".
Після загибелі чоловіка Ірина сама сіла за кермо. За її словами, це дозволяє швидше вирішувати побутові питання.
"Коли почалася війна повномасштабна, він казав, якщо мені прийде повістка, не приховуйте. Віталій працював електриком. 13 червня його мобілізували до лав ЗСУ. Я чоловіка підтримувала у всьому. До війни він мав операцію на ногах, йому встановили металеві пластини.
Чоловіка прикомандирували до 54-ї бригади, де він побув тиждень часу. Почали всіх перенаправляти на Донецьк і він пішов на позицію. Страшний березень 10 числа, коли я відчула – щось не так. Нам повідомили, що там сильний обстріл. Потім повідомили страшну звістку, що він загинув. Через декілька днів, нам дали повістку про безвісти зниклого, тому що тіло не змогли забрати", — каже Ірина Німко.
"Єдиний, хто знав про ситуацію, яка відбулася з моїм чоловіком, що сталося на позиціях, — це його старшина. Він потрапив в російський полон. І якось в одному з відео, яке поширювали окупанти, ми його побачили, він розказував про Віталіка, — з ним був побратим під час бою, який мав металеві пластини в ногах і він загинув. Ми зрозуміли, що це точно наш Віталій.
5 лютого 2025 року повертають полонених і в цьому списку є старшина. Через певний період часу ми сконтактували з його сестрою і з ним. І він нам розказав правду, яку він бачив і яку він знає. Це нам допомогло у вирішенні справи в суді, бо щоб визнати через суд загибель — потрібні свідки. І 5 червня 2025 року суд ухвалив рішення про те, щоб визнати мого чоловіка Віталія загиблим", — розповіла дружина загиблого військового.
"Зустрічалися ми шість з половиною років, а прожили в шлюбі майже десять. 27 липня мала би бути 10-та річниця. На жаль, він не дочекався. І от, наприклад, він хотів робити ремонти вдома. Коли він пропав через місяць часу, я зрозуміла, що треба братися в руки і виконувати завдання. Тому що діти ростуть, і діти хочуть комфорту, діти хочуть тепла.
У нас з Віталіком залишилося двоє діток. Степан, якому зараз 11 років і Володимир, який має шість рочків. На період, коли тато пропав, дітям було тільки вісім і три рочки. Але пам'ять про тата вони знають. І так сталося, що прямо перед процесією кенотафу я зробила останні речі в ремонті будинку всередині. Тобто, ніби завершила одну справу на честь свого чоловіка", — говорить Ірина.
"Ми з татом ходили на рибалку в Стениківці на став і ми там ловили рибу. І одного разу я зловив дуже багато риби, десь може п'ять рибин. Тато був дуже здивований, коли я зловив так багато риби, а потім ми ще її дома приготували і з'їли", — пригадує Степан Німко.
"У цій коробці кулон, де написано ім'я і прізвище мого тата. І ще є карточка українська", — розповів Володимир Німко про подарунок, який йому з братом зробив чоловік, який був поряд з їхім батьком, коли той загинув, виконуючи бойове завдання.
"Після того, як ми встановили кенотаф, чоловік перестав мені снитися, до цього снився. І я відчула, що зробила те, що потрібно", — сказала Ірина Німко.
Керівник пресслужби Тернопільсько-Зборівської архиєпархії Української греко-католицької церкви, отець Олег Харишин у коментарі Суспільному сказав, що в Українській греко-католицькій церкві не часто послуговуються терміном "кенотаф":
"Маємо інші слова, може, в якійсь мірі синоніми. Наприклад, встановлення меморіального пам'ятника, або якогось меморіалу. В цій ситуації важливо усвідомити, що церква завжди такий пам'ятник може освятити і він може стати місцем молитви.
Може бути ситуація, наприклад, авіакатастрофа, або так як сьогодні з нашими військовими, — то в даному випадку це стає місцем присутності, де об'єднується вірні заради молитви. Священник може помолитися, тобто відслужити святу літургію за того загиблого воїна, оскільки він загинув, віддавши своє життя за Україну".
За словами священника, за загальним чином похорону людини є відспівування:
"Тобто молитви, якими супроводжує церква людину, яка відійшла. І тому чин похорону — це є парастас, панахида, молитва розрішення, яку священник дає. Ну і, звичайно, чин погребення із запечатанням гробу. І від того моменту формується те, що ми називаємо могила.
Люди встановлюють пам'ятник, який також, відповідно, священник освячує. І ми говоримо, що сьогодні наша українська Богом благословенна земля, ніби прийняла в свої обійми цього героя. Церква молиться, церква служить, єдине, що в той момент просто не відбувається присутності тіла, власне того запечатання гробу".
Ірина Німко розповіла, що їхня родина стежить за поверненням тіл українських захисників:
"Ми сподіваємося, що під час репатріаційних заходів, наш Віталік знайдеться, що буде співпадіння ДНК і ми зможемо похоронити його тіло в тій символічній могилі, яку встановили на цвинтарі".
