У першій половині ХХ століття Тернопіль був містом, де шанували традиції, але водночас тут була розвинена вулична культура й діяло кілька публічних будинків. Про це Суспільному розповів письменник, кандидат історичних наук Олег Клименко. З цієї статті ви дізнаєтеся, хто такі тернопільські батяри та махабунди і чим людям запам’ятався чоловік на ім’я Стах.
"На площі Міцкевича махабунди чіплялися до гімназисток, до дівчат, до жінок. Кожному могли вкинути якесь їдке слово. Далі — вокзал, "двірець", як називали тоді, де можна було почути свіжі новини, бо там були пасажири, приїздили, від’їздили. Біля ресторану "Гірка" в Старому парку можна було з когось здерти могорич. Ну і, врешті-решт, ринок. Махабунди чіпляли сільських вуйків і починали їх, як кажуть, дратувати. І там щось одне скажуть, друге, а тим часом третій підійде, то яблуко забере, то ще щось з воза. Мали вони звичку нахабну припертися на чиєсь весілля. Крім того, щоб поїсти задарма, то ще й іноді образити і господаря, якщо погано пригостив", — каже Олег Клименко.
За його словами Олега Клименка, махабунди і батяри мали свої райони, де жили та розважалися. За одягом вони дещо вирізнялися із загальної маси людей.
"Одяг, з одного боку, був досить маргінальний, але з другого — з певним шиком. На голові мали капелюхи. Це, до речі, риса, яка відрізняла тернопільських махабундів від львівських, які частіше кепки носили".
Один із найвідоміших тернопільських вар’ятів — Стах.
"Людина-легенда, яку знав увесь Тернопіль. Відкриття пам’ятнику Юзефу Пілсудському. Журналісти з Варшави запрошені і так далі. Пам’ятник стоїть, накритий білим покривалом. Знімають покривало, а за Пілсудським на коні сидить голий Стах, міський дурник. Постамент — дуже високий, щоб зняти того Стаха, треба було, кажуть, пожежників із драбиною".
Кандидат історичних наук, доцент Володимир Окаринський розповів, що Стах говорив у всі часи те, що думав.
"Слово "вар’ят" означає божевільний. Стах хоче кепкував з радянської влади. З якихось її чиновників, партійних діячів, НКВД, тому що він знав, — його не будуть зачіпати. Можливо, він в душі був махабундою. Можливо, він мав минуле махабундське, але більшість легенд — це вже він як вар’ят, як символ сміхової міської культури".
Тернополянин Євстахій Семчишин каже, Стаха пам’ятають, як доброго майстра.
"Він був дуже великий майстер. Казали люди, що він з тих побитих машин, автомашин склав машину і їздив навіть нею".
Також Стаховар’ят з Тернополя знався на найскладніших замках і сейфах.
"У мене в кабінеті був сейф. Справжній сейф, в якому зберігалися нейролептики, наркотики. І от приходить той Стах, але каже: "Так, всі вийдіть, нікого тут не має бути". Він, ви знаєте, я не можу вам сказати за скільки він хвилин відкрив той сейф", — розповів тернополянин Богдан Васильків.
За словами Олега Клименка, тернопільські махабунди зникли з початком війни, їхні авантюри з роками обростають міфами і легендами.
"Щоб перезимувати, копали поліцая, як кажуть, в одне місце, отримували три місяці арешту, сідали в тюрму, в тюрмі було тепло, а по-друге, там непогано годували. Кожного дня арештант мав з’їдати добрий кавалок хліба зі смальцем".
Також Олег Клименко каже, до Другої світової війни в Тернополі було кілька публічних будинків. Про тернопільські борделі часів Австрії інформація не збереглася, але документи, які свідчать про такі заклади за часів Польщі, є в державному архіві Тернопільської області.
"Справа Тернопільського комісаріату державної поліції за списком комісаріату поліції на осіб, що володіли публічними домами. Так справа датується груднем 1925 року. Згідно реєстру комісаріату поліції бачимо дев’ять власників публічних домів, два з них знаходяться в Скалаті, решта — в Тернополі. Вік власників публічних домів був від 30 до 60 років. Віросповідання: 4 греко-католики, 2 римо-католики. І решта єврейського віросповідання. Половина були заарештовані, як правило, на 15 днів", — розповів директор Державного архіву Тернопільської області Федір Полянський.
"Обов’язкові атрибути публічного будинку — це 2 входи. Для того, щоб клієнти, які заходять, не бачили тих клієнтів, які виходять. Ну, звичайно, такси існували для українських жінок, польських жінок і єврейських жінок. Не знаю чому, але єврейські жінки займали верхню ієрархію в оплаті", — говорить Олег Клименко.
Більше історій довоєнного Тернополя можна переглянути тут.
