У молодості Микола Горбаль займався музикою, писав патріотичні вірші. За проукраїнську позицію радянська влада тричі відправляла його за ґрати. Про табори та заслання, українську інтелігенцію і те, що не дозволило системі зламати дух та силу волі — в цьому інтерв’ю.
Розкажіть, як десятки років тому радянську владу зацікавив звичайний вчитель музики з Борщева?
Вчитель музики виявляється не те співав, що вимагала радянська влада. Це були 60-ті роки, розвинений культ Сталіна, при Хрущові почалася трохи відлига в суспільстві і більшість інтелігенції повірило, що цей процес почався. Все було совєтське і підконтрольне, і цензурне, але багато вже ходило по руках того, що потім буде названо самвидав. До речі, в мене є фотографія, де Івасюк приїжджає до мене до Борщева і він награє свою Червону руту, я її слухаю. Я вже був серед того оточення, яке ставилося до цієї системи відповідно. Я і мій творчий колектив вже не могли співати того всього про партійного, комсомольського. А замовляли співати з репертуарних збірників. Будь-який концерт починався з славної пісні про партію, про Леніна, така була система. Дуже багато зробили іноземні радіостанції, які розказували про систему. Очевидно, що глушили це все, але все-таки проривалася інформація. Я знав, що є такий орган, який слідкує за цим всім, бо в кожному районному центрі були відділи КДБ і в нас в Борщеві були. А потім я дізнався, що вони слідкували за кожним моїм кроком.
Перший термін
Я показував Україну, як колонію Російської імперії.
Тоді в технікумі відкрили предмет "Естетику" і попросили мене викладати. Я такий був окрилений. На уроках естетики я читав вірші Симоненка, Ліни Костенко, Миколи Холодного. Раптом приходить директор і каже: "Чи не хотіли б ви дати відкритий урок для викладачів естетики з цілої області?". Я кажу, якщо ви вважаєте, що я можу бути чимось корисним то, будь ласка. Я приготувався, відчував себе так впевнено, відкрито. Я не знав, що там ніяких викладачів немає, що це сидить КДБ. Вже після того року через два дні мене викликали в Тернополі, ніби на семінари викладачів естетики, а насправді прийшли якісь мужики, мене ззаду схопили за руки, скрутили руки, кинули в авто і так привезли в КДБ. Вони в мене вилучили при обшуці мою поему "Дума". Вона ніколи ніде не була надрукована. Очевидно, що це вже був антирадянський твір. Очевидно, що вони мали можливість його конфіскувати. Він був реалістичний за змістом: я показував Україну, як колонію Російської імперії. Цього було достатньо, щоб мене арештували по статті 62-й. Була така стаття в Кримінальному кодексі 62-га— виготовлення, зберігання і розповсюдження документів андердянського змісту. І все це каралося за першим разом на сім років і п'ять заслання.
Суд ішов, мабуть, годину-дві, не більше.
— Ти писав?
— Я писав.
— Звідки ти це знаєш, це ж не вчили в училищі, ні в інституті?
— По радіо чув.
Потім мій цей вирок буде сформульований приблизно так, що під впливом прослуховування ворожої радіостанції, став на шлях боротьби з радянською дійсностю.
Скільки років вам тоді було?
Двадцять дев’ять. У тридцять років я вже був в таборі. Коли мене привезли після того вироку в камеру, то я казав: "Боже, зроби так, щоби мені не довелося це відбувати". Для мене 7 років було цілою вічністю. Потім, коли мене привезли в табір, то я сказав: "Яке щастя, що Бог мене тоді не послухав". Там я побачив найкращих людей України. Саме там колись я сказав таку фразу: "Коли нації важко, то Бог посилає потрібних людей". Це вже стало крилатою фразою. Але тоді я це сказав виключно про Світличного. Це в однокімнатній квартирі Івана Світличного формувалося те гроно: Іван Дзюба, Іван Драч, Євген Сверстюк, Ліна Костенко, Алла Горська. І я вписався в оте гроно.
Чого було більше тоді: ви слухали чи ви спілкувалися, потрапивши в товариство людей, які стали для вас визначальними?
Коли вони приїхали, то я вже був ув'язненим з досвідом. Займався тим, що потім буде названо "хроникой текущих событий", як називали це в Росії (хронікою поточних подій — ред.). Тобто, вписати вироки, хто сидить, за що сидить і намагатися те все якось передати на свободу. От в мене вже був досвід, то Світличний схопився за це і я потім, як сказав Глузман, був тим писарем в зоні й після табору в мене ще було два роки заслання до Сибіру.
Вони не могли заглушити все.
Привезли мене в Томську область, я там працював кочегаром, там будували нафтопровід. Жив вагончику. Я мав добрий радіоприймач, слухав "Радіо Свобода", "Голос Америки". Вони не могли заглушити все. Я тоді почув, що в Києві створилася Українська Гельсінська група. Я знав, що моє місце серед цих хлопців відважних. У 1976 році в Гельсінкі зібралися представники всіх європейських країн, Канади і Америки, і був там представник Радянського союзу Брежнєв. Вони там говорили, що накопичено дуже багато зброї, вже можна знищити цілу планету. Поговорили про обмеження і скорочення тих озброєнь. І був там такий гуманітарний кошик і там йшлося про права людини. В Декларації прав людини ООН записано, що кожна людина народжується вільною, вона має право отримувати і розповсюджувати будь-яку інформацію, що це не карається. І от Брежнєв підписав ті домовленості. То ця група, власне, вона так і називається "Група сприяння виконанню Гельсінських домовленостей". Так я став членом цієї групи. Коли я приїхав, КДБ арештувало лідерів цієї групи. Вони довго не возилися, як правило всі, хто звільнявся з політичного табору, їх вже ж не залишали в спокої, за ними все одно слідкували. То вони старалися фабрикувати будь-які кримінальні справи.
Другий термін
Ви були першим проти кого радянська влада сфабрикувала справу з сексуальним підгрунтям.
Так, вдруге мене заарештували за намір до зґвалтування. Пізніше я вже дізнався, що все було спеціально зроблено. І ті жінки, й ті квартири, і ті люди. Я нічого не робив, але вони робили все, аби мене підставити. Мене побили на вулиці жорстокого. Це на лінії третього трамваю швидкісного в Києві, копали ногами, кинули на землю, потім в машину, привезли зразу на Лук'янівку в тюрму. Я отримав п'ять років. Це був важкий табір. Це каменоломні.
Там у вас було інше товариство, ніж у першому таборі — кримінальні злочинці.
Так це був кримінальний табір. Вони так мене обставили стукачами, що все начальство мене боялося.У Парижі вийшла в "Українському слові" велика стаття про моє життя в кримінальному таборі, де я писав про це все детально. До речі, моя книжка "Деталі піщаного годинника" вийшли у 1983 році в Америці.
Скажіть, що вам допомагало не зламатися в той час в таборах, в цій системі?
Я думаю, що можливо це виховання в сім'ї. Я знав, що є речі недопустимі. Я знаю, що не можна неправдиво свідчити, бо це гріх. Я не мав в чому каятися, їм треба каятися переді мною. Часом мене оголошували десь на якомусь виступі: "Виступає борець за право говорити українською мовою". В Україні? Хіба це героїзм? Це ж нормальне явище для будь-якої нормальної людини. Якщо говорити правду — це злочин, то я злочинець. Якщо повторювати цю правду — це рецидив, то я є рецидивіст. Бо потім справді я став рецидивістом. З цього другого кримінального ув'язнення мене не випустили. Привезли в тюрму до Миколаєва. Я починаю кричати: "Що таке? Мені ж завтра на свободу". Підходить там якийсь начальник і каже: "Не грюкайте в двері, якщо завтра, то завтра вас випустять, чого ви кричите, лягайте відпочивайте". Я ліг на нари, серед ночі такий грюкіт, відкривають двері, купа людей увалюється в камеру. Я зрозумів, що то вже став той день, коли мають мене звільняти. Якийсь пристаркуватий чоловік підходить до мене: "Я прокурор області, тут санкція на ваш арешт, можете спати спокійно". Мене звинуватили по статті 187— це наклеп на радянську дійсність. Виявляється, при закритті справи, з’явилася оця моя книжка, що вийшла в Америці — "Деталі піщаного годинника", а ще газета з Парижа. Вони назбирали і от перекваліфікували на статтю 62-гу, частину другу, тобто вже антирадянська агітація і пропаганда.
Третій термін
За це давали більше?
Я вже був визнаний рецидивістом, зразу завели в камеру і переглянули в смугастий одяг рецидивіста. Я отримав 15 років. Це був єдиний табір на цілий Радянський союз. Коли я приїхав туди там було всього 24 в'язні, з них 14 — українці. Це страшна тюрма, це єдина така тюрма, де сиділи політичні, які другий раз вже сиділи за політику, які були визнані рецидивістами.
Коли ви отримали звільнення, що ви найперше зробили?
Поїхав додому, до Києва. Через кілька днів приходять до мене Чорновіл, Горинь: "Миколо, нема коли валятися тут, треба було на нарах спати, Україна бурлить". Мене, виявляється, вже обрали секретарем Української Гельсінської спілки. На першому своєму установчому з'їзді вона стала Українською республіканською партією. Потім мене обрали депутатом до Київради. Ми мали тоді 12 мандатів республіканців і я був очолював ту групу. Ми підняли на Хрещатику біля Київської міської ради національний прапор за рік раніше, ніж він був на Верхній раді. У Борщеві мене висунули до Верховної ради. Наше скликання все-таки прийняло Конституцію України і я пишаюся цим.
Саму незалежність України, як ви зустріли?
У 1988 році 23 серпня мене випустили, зняли кайданки. Тоді в Києві я би ніколи не сказав, що через 17 років 24 серпня Україна буде незалежною. Це тоді були немислимі речі.
Кращих людей України я зустрів саме в таборі.
Я депутат Верховної Ради, приїжджаю до Тернополя, беру телефонну книжку. Служба безпеки України на вулиці Бандери. Я розсміявся, думаю, так вам й треба, кегебісти. Зателефонував, там якийсь генерал, я кажу: "Пане генерал, це народний депутат України Горбаль. Я хотів би зустрітися із Григорієм Бідьовкою, слідчим". Мені кажуть, що він вже на пенсії, він переніс інсульт, з паличкою ходить. Я кажу, ну тим паче, хотів би зустрітися з ним. Я прийшов, посадили мене там в кабінеті, сиджу. Приводять того чоловіка. Я думаю, що коли його везли, то йому сказали до кого везуть, але він не знав, що я хочу. Подаю руку і кажу: "Микола Горбаль, Григорій Петрович. Я спеціально попросив, щоб вас привезли, щоб вам сказати, що я на вас не ображаюсь, що я не маю на вас ніякого жалю, бо кращих людей України я зустрів саме в таборі. Я дякую, що так сталося, що я опинився там". Показую значок депутатський і кажу: "Це ваша заслуга, хто б у Борщеві вчителя музики висував до парламенту. Та ніхто та ніколи. Це ваша робота. Так що я вам дякую".
За словами Миколи Горбаля, сьогодні Україна для цілого світу є дивом.
"Росія — це потужна імперія і ми сьогодні боремося з цим злом і ми його доконаємо. І я до цього доживу".
