Іконописець, народний художник України Роман Василик народився на Тернопільщині, але левова частка його життя пов'язана зі Львовом. Завдяки його зусиллям у Львові заснували першу в Україні кафедру сакрального мистецтва. Він той, хто після радянського періоду повернув релігійне мистецтво та іконопис у вищу художню освіту. В інтерв'ю Суспільному Роман Василик розповів про своє життя і творчість.
Свою першу ікону ви написали на прохання вашого брата Павла, який повернувся із заслання як священник підпільної Української греко-католицької церкви, так?
Так. Це було в Ужгороді. Я й поступав в Ужгород тільки тому, що владика Павло вдруге був арештований і, коли я закінчував школу, мені не видали характеристики і табеля про освіту. І я змушений був їхати шукати місце, де можна поступити було. Я б не сказав, що це обманом, але так сталося, що коли я подавав документи в Ужгород, на той час мав закінчену художню школу.
З художньої школи була й характеристика, і табель був, але з художньої школи табель — це чотири дисципліни. А з середньої школи є там біля вісімнадцяти дисциплін. Але, на щастя, документи приймала в Ужгороді така пані Емма, яка ні по-українськи, ні по-російськи добре не розуміла, вона угорка була. На той час, до речі, Ужгород 60-х років, це було практично російськомовне і угорськомовне місто. Якщо ти заходив у магазин, це треба було по-угорськи говорити, щоб купити щось.
І вона не з зорієнтувалася у ваших документах?
Вона просто мені дала табличку. І по цій табличці там перше місце, припустімо, автобіографія. Ну, я їй тикаю автобіографію. Вона галочку поставила. Заява про вступ. Я тикаю заяву. Вона галочку поставила. І потім показує характеристику з школи. А я їй даю з художньої школи. Вона галочку поставила. Табель, — я їй табель з художньої школи. Вона галочку поставила. І так пройшло. Потім попросила мої творчі роботи, а я з художньої школи мав багато, велику папку. Вона подивилася: «О, все нормально, завтра на екзамени». І отак я проскочив.
Ваш брат приніс тоді вам ікону, коли ви були на третьому курсі. Як вона виглядала, що це була за ікона?
Це була ікона XVII століття, Пресвята Богородиця Неустанної Помочі, яку він взяв у латинського священника в Житомирі. І приніс мені її, тримаючи у згортку. Ми домовилися, що зустрічаємося на пішохідному мості в Ужгороді. Я його дуже мало і знав, владику Павла, бо він прийшов з тюрми, коли мені було 10 років. У 1957 році його знову арештували. Тобто два роки я його тільки й бачив.
І тут я через два роки знову бачу його, йде такий жвавий, сонячний день, спека, а він босий, а черевики так на шнурочках повішені на плечі. Я кажу: «Як ти так йдеш?». А він каже: «Та я їх тільки купив, як з тюрми вийшов, свіжі черевики, вони тиснуть мене». От така була якраз зустріч з ним.
І він показує мені цю ікону і каже: «Треба зробити копію». Звичайно, я малювати вмів, але копії робити ікон, — це практично для мене була перша робота. Але думаю, треба зробити, бо ж брат просить. І я підходжу до майстра в технікумі, який робив дошки. А він каже: «А ви знаєте, як робити?». Я кажу: «Ні». А він сказав, що ідіть до монастиря, там є професор Петкі, він нам розкаже. Але скажіть, що від мене йдете, бо він побоїться, тому що про ікони йдеться, а це ж були радянські часи.
І він мені дійсно все розказав. Петкі був напів угорець, напів українець. Як потім виявилося, він був підпільний священник. Уявіть собі. І я про це звичайно не знав, і ніхто про це не знав. Це вже ми взнали, як стала наша держава. І він мені розказав технологію, як треба робити, від левкасу до техніки, до пігментів. І так я почав робити її. І я її робив, можливо, два тижні. Зробив, показав братові, він каже: «Добре, може бути».
А яка доля цієї ікони? Ви цікавилися?
Дуже цікава її доля була. Якщо ви бачили мою книжку, то вона в книжці є. Її три рази забирало НКВС, як приходили до хати, , в нас облави в хаті були дуже часто. Іза стіни забирали, потім віддали, потім знову пропала вона і вже вважалося, що немає її. Але вже коли настав наш час, нам її віддали. Тобто владиці Павлу її віддали. Так що така була її історія: брали, віддавали, брали, віддавали.
Ваше життя найбільше пов'язане зі Львовом, але народилися ви на Тернопільщині, у селі Бариш. І, згадуючи знову вашого брата, знайшла інформацію, що він народжений у Перемишльському районі, а ви в Бариші на Тернопільщині. Як склалося так?
Так склалося, що 1945 році нас вивозили з тієї місцевості, з Бориславка, це Посада Риботицька, де є церква з XV століття і розписи XVI. І, власне, в 1945 році нас звідти вивезли, бо ця частина вже мала належити до Польщі. І українців всіх, які там проживали, виселяли. Наше село було практично повністю звільнене і навіть церква була потім спалена. Я був одинадцятий в сім'ї , а десятеро народилися там. Але всі вони в різний час були в різних місцях. З мамою і з татом їхало нас тоді на фірі, може, з п'ятеро людей.
Яким було ваше дитинство у багатодітній родині?
Знаєте, ми всі належали до родини ворогів народу. Батька посадили на 10 років і брата посадили на 10 років. У 1947 році мама була на сьомому місяці вагітності, як їх посадили. І мама втікала з хати. Я народився навіть на хуторі, бо мама боялася, що її можуть вивезти, а в тому стані вона просто не вижила б під час подорожі.
Брат був підпільним священником Української греко-католицької церкви. Зрозуміло, а тата, за що вашого на Сибір відправили?
Він виступав проти вступу в колгосп, ну і за співпрацю з визвольним рухом. Так зрештою, як і брата за це посадили, бо перший раз брата посадили саме за співпрацю з визвольним рухом.
Багатодітна родина, Тернопільщина. Як батьки сприйняли те, що ви хочете стати художником? Зазвичай, як казали в селі: «Іди, вчися, виб'єшся в люди», або: «Та хіба то робота». У вас, як казали?
У 1960 році в Бучачі організовувалася художня школа. Був такий директор Ментус, легендарна особистість, я би сказав, була для Бучача. І він їздив по селах, питався, хто з дітей добре малює, щоб набрати перший вступ до художній школи. Ну і десь там в школі сказали, що Василиків хлопець малює, але навряд чи його випустять, бо батько тільки з тюрми вернувся, а брата посадили.
Директор прийшов до мами, а вона каже: «Ну а хто корову буде пасти?». Ну, але все ж таки він переконав маму, і вона погодилася.
Проблема була, бо то треба було фарби купити, в нас нічого не було. І все ж таки мама пішла на той крок. Це в Бариші я проживав, в Бариші вчився, а художня школа в Бучачі, і це практично дев'ять кілометрів.
Полем треба було йти осінню, по болоті, дощ, а зимою по снігу, а як хуртовина, все завиє і нічого не видно, дороги не видно. Ще як вдень йдеш, то все в порядку, а ввечері вертаєшся з художньої школи, вже темно. Маршрутки тоді ще не їздили, автобуси не їздили. Ще можна було до Бучча добратися, бо пошту возили, то я так деколи користався тим. Сідав на ту машину, їхав до Бучача, а з Бучача добрався, як міг.
А ще на цукровому заводі деколи жом возили, то відходи від виробництва, коли заготовляли цукор. То тоді сідав на ту машину, просив шофера, він дозволяв, — і ноги в жом і так на кузові їхав. По-різному, по-різному було.
Більшовики, фактично, перервали традицію українського іконописання. Ви взялися за його відродження. Як?
Коли настав наш час, церква вийшла з підпілля і людям почали повертати храми. Люди, повертаючись в храми, задумались, щоб його облагородити в такий спосіб, що можна було там відправляти літургію, бо храми були запущені. У кожному храмі, якщо не склад, то в кращому випадку музей. А уявіть собі склад з хімічних відходів, і воно все просто було знищено.
А реставрація коштує дуже дорого, то простіше людям було здерти ці розписи і намалювати нові, ніж реставрувати. Юстиновича, Копистинського перемальовували, бо люди не розумілися на тому. Та й священники не всі розумілися, бо священники, як правило, були вишколені в підпіллі, а історію мистецтв їм хто там викладав?
Напевно, антимінси тоді використовували, правда? Ви їх і робили для підпільної церкви?
Власне, антимінс, це є це є обрус, це як покладання в гріб. Саме слово «антимінс» означає «замість престолу». Уявіть собі, що в підпільні часи священники правили службу Божу не в церквах, а в хатах, де була можливість, навіть в лісах просто на пеньочках ставили. І поставивши антимінс, це було замість з престолу. Тобто, це вже надавало змогу священнику повноцінно відправити літургію.
І от, власне, те, що стосується відродження іконопису, воно також має прив'язку, знову ж таки, до нашої Тернопільщини. Адже, відроджуючи українське іконописання, ви з своїми колегами надихалися творчістю Михайла Бойчука, який народжений на Тернопільщині у Романівці. Чому саме Михайла Бойчука, яку мету ви ставили, відроджуючи українське іконописання?
Коли власне, настали 90-ті роки і йшлося про те, що наша церква, в тому числі і греко-католицька, є послідовницею східного віровизнання, ми поставити за мету відродити нашу традицію, нашу культуру.
І, власне, за часів Андрія Шептицького, бойчукісти й розвинулися, а бойчукісти взяли за основу так само український іконопис, іконопис княжої доби, що мало традиції, тяглість, тільки вже подали її в новому вимірі. Бо був все ж таки початок XX століття, і вони з новим подихом того, що діялося в світі, в житті мистецтва, впровадили це в іконопис. Ми його так само старалися впровадити так, як бойчукісти. Ми його втягнули, але ми вже жили в XXI столітті, тобто вже нові риси, що було притаманне для нашого часу.
В одному зі своїх інтерв'ю ви казали, що таким чином хотіли відділити цю традицію від російського всього.
Ну, власне, російська церква вона дуже так ортодоксально відноситься. Тобто вона не сприймає всього, що є сучасне. Вона дуже закостеніла. А коли греки взнали за нашу кафедру, то вони дуже хотіли з нами співпрацювати. Ми вважаємо, що грецька культура, іконопис також має свої дуже давні традиції. Греки теж ортодоксальні, але все ж таки їх цікавить і сучасне.
Ви заснували кафедру сакрального мистецтва у Львівській національній академії мистецтв понад 30 років тому. Отак, дивлячись на те своє дітище, задоволені ви? Чи щось би хотілося ще додати, змінити?
Ні, я вважаю, що задоволений. Очевидно, бо є багато чудових випускників. Такі, як Святослав Владика, як Люба Яцків, Христя Максимович. Тобто багато людей, які себе змогли зреалізувати в дільниці сакрального мистецтва. І це важливо є.
Сьогодні ми з вами знаходимося у Язловці, де відбувається 18-й українсько-польський пленер під назвою «Хліб і вино». І тут йдеться про сучасну ікону.
Дев'ятнадцять років тому я був у Репеді, де був міжнародний пленер живописний. Там зібралися професори з Польщі та України і ми там на природі малювали. Ну, як правило, всі малювали пейзажі, але вони взнали те, що я працюю на кафедрі сакрального мистецтва й кажуть: «А може ви би ікону попробували робити?». Я кажу: «Добре».
Приїхав в гості наш Матеуш Сора. Дивився, хто що малює, підійшов до мене: «О, цікаво, цікаво». І в 2008 році ми робимо пленер в Новиці, перший пленер іконописний. Взагалі в природі пленери відомі по скульптурі, по живопису, по графіці, а іконописний це був перший. І він був приурочений Спасителю. На другий рік ми вже приурочили Пресвятій Богородиці. І так з року в рік міняли теми, аж до дійшло до нині, до «Хліба і вина».
Коли ми говоримо про класичну ікону і її сучасне трактування. Де межа, яку не варто переходити?
Тобто ікона канонічна чи неканонічна, так? Що значить канон і що таке неканонічна? Все те, що відповідає Святому Письму - це є канонічне. Ікона має відповідати не забаганкам автора, а Святому Письму. Автор має бути на другому місці. На першому місці має бути все ж таки Святе Письмо. Але кожен автор, не дивлячись на те, що він відображає те, що є в Святому Письмі, він по-своєму це інтерпретує, не вставляючи свого змісту. Тоді це буде ікона.
Чи бувають іконописці, які не вірять в Бога? Чи зустрічали ви таких, чи бувають такі у вашому навчальному закладі?
У нас ні. В нас колись навіть була співбесіда, проте немає значення, до якої ти конфесії належиш, якщо хочеш займатися цією справою.
То все ж якими якостями має володіти іконописець?
Ну, перш за все, він повинен розуміти, чому він прийшов на іконопис. Він повинен бути свідомий того, що він прийшов не заради заробітку, а заради ідеї. Це має бути первинним. Це в любому випадку.
До повномасштабного вторгнення мав відбутися великий проєкт тривалістю кілька років, який був пов'язаний із вашою виставковою діяльністю. Ваші ікони були у містах східної України. І фактично майже перед повномасштабним вторгненням ви забрали частину своїх робіт із Запорізької області.
Мій краянин, журналіст Степан Калинюк проживає в Кривому Розі. Він сам родом з Бариша. І це його ідея: «Романе, може ми б зробили таку виставку на сході України? Кривий Ріг, Мелітополь, Маріуполь, Запоріжжя, Жовті Води». А потім, каже, звідти поїдемо до Миколаєва, Одеси і там завершимо цей проєкт. Війна завадила його завершити.
Багато робіт ви зробили за кордоном. І це доволі-таки широка мапа. Розкажіть, в яких країнах, на яких континентах і де є ваші роботи?
Напевно, треба по порядку. В 1993 році я робив іконостас для Англії. Майже рік я там був і мене тоді надихнуло, щоб створити кафедру. Коли я був на півночі Англії, побачив іконописний клас, курси іконопису. Я подумав, як роблять таке в Англії, а чому ми не можемо зробити в Україні? І, власне, таки кафедру відкрив.
А якщо ходить про дальше, ну то дійсно, був в Бразилії. Єзуїти запросили, щоб викладати іконопис. Я там викладав в університеті іконопис, практичний і теоретичний практичний курс. Потім така ж ситуація була в Австралії, куди мене латиняни запросили, щоб я викладав в їхньому університеті на півночі Австралії, де був католицький університет. Бо зверніть увагу, Австралія — це є англіканська церква, домінуюча, бо це був домінат Англії.
Викладаючи, робив ікону Пресвята Богородиця Миру, до речі. Пресвята Богородиця Миру, так хотів єпископ, він сам ірландець, а хотів, щоб була така ікона. Ще тоді не пахло війною, але він, напевно, вже щось відчував.
А в Україні якими своїми роботами ви найбільше пишаєтеся і де?
Ну, напевно, напевно, в Києві храм Святого Василія Великого, у Львові — Володимира і Ольги. Та багато, в Україні багато.
Ваші роботи є у президентів і в багатьох відомих людей. Розкажіть докладніше у кого саме, кому їх дарували ви особисто або для кого їх замовляли?
Замовляли і для президента Качинського і для президента Ющенка. Робив кілька робіт. Він, до речі, замовив навіть портрет владики Павла Василика, коли робив галерею відомих людей України. І він вважав, що в нього в галереї має бути владика Павло Василик.
Чому кажуть, що ікони пишуть, якщо в українській традиції завжди були малярі і малювали?
Ізографія, — це від грецького походить. В них поняття писати, малювати було одно і те саме. І звідси і пішла російська термінологія писати ікону.
Але вжилося вже в українську, так?
Так, алея, наприклад, малюю ікону. А ще точніше — зображаю ікону.
Як людям зрозуміти ікону? Що би ви порадили? Приходячи до храму, як людині цю ікону прочитати?
Бачите, початкова ікона створювалася для тих, хто не міг читати, але щоб він розумів той зміст, що є закладений в Святому Письмі. Відповідно, як я говорив на початку, мусить бути зв'язок між іконою і Святим Письмом. Хтось серцем сприймає, хтось розумом сприймає. Головне, щоб сприймали.
Як ми вже говорили, більшу частину свого життя ви провели на Львівщині, а коли отут, на Тернопільщині перебуваєте, що ви відчуваєте?
Відчуваю, як тягне додому, в своє рідне село Бариш. Але навіть і ця околиця, вона має свою харизму, якісь нитки притяги. Нас на практику осінню все водили сюди. І саме цікаве, що практика, як правило, відбувається в літі. Але в зв'язку з тим, що тут була надзвичайно мальовнича околиця, особливо осінню, то переносилась практика на осінь.
І в жовтні місяці ми тут були на етюдах. Це надзвичайно мальовнича місцевість. Ну і, зрештою, руїни цього замку. І звичайно природа: жовтогарячі клени, ці каштани червоні, черешні, дуже насичені і такі відкриті кольори. Просто брало за душу і це неможливо було не намалювати.
Читайте нас у Telegram — екстрені новини
Підписуйтеся на Суспільне Тернопіль у Viber
Приєднуйтеся до нас в Instagram
Наш канал в YouTube
Суспільне Тернопіль у WhatsApp
