Олександр Колотович — луганець, який понад три роки пробув у російському полоні. Там, каже, до українців з окупованих територій було особливо агресивне ставлення. Росіяни втілювали в життя найрізноманітніші способи катувань: душили поліетиленовими пакетами, били струмом і гумовими кийками з арматурою, стріляли над головою. А їжі, за його словами, вистачало лише для виживання. Олександр розповів кореспондентам «Суспільне Тернопіль» про 1113 днів у неволі та що давало сили витримати тортури. Повне інтерв'ю триває понад годину. Сьогодні публікуємо першу частину текстової версії.
«Я колишній боєць 125-ї бригади, потім ще перебував у лавах 111-ї бригади. 8 травня 2022 року при виконанні бойового завдання потрапив у полон. 25 травня 2025 року був звільнений. Я пробув у полоні 1113 днів», — розповідає про себе Олександр Колотович. Далі його пряма мова:
Українську ідентичність сформувала не держава, а оточення
Я народився в місті Луганськ у 1991 році. Регіон був специфічний, депресивний. Але на той час мені так не здавалось. У дитинстві ти не помічаєш речей, які для дорослих є складними і неприємними. У тебе все зазвичай більш безтурботно і яскраво забарвлене. Тому я можу сказати про своє дитинство щось хороше, якщо орієнтуватись на спогади. Зараз розумію, що все було так собі, тому що всю країну лихоманило і всім було складно, але за спогадами — це було безтурботне, звичайне дитинство.
У батьків не було часу на те, щоб нас із сестрою виховувати, тому що вони намагались забезпечити нам ресурси для життя. Тому ми зростали більш самостійно. І це вилилось у те, що з батьками відносини були не надто близькими.
У підлітковому віці в мене з'явилися друзі, які були патріотично налаштовані. До цього не було національної ідентичності. Років, мабуть, до 15–16 я просто бачився з друзями і так проводив увесь вільний час. У цьому віці в мене з'явились перші друзі з фанатської тусовки «Луганської Зорі». Вони стали для мене іншим прикладом: не просто пива випити по дворах, а вже ідеологія, патріотичні погляди. Це були старші від мене хлопці, на яких мені хотілося орієнтуватися. Це середовище почало формувати в мені національну ідентичність. Завдяки йому я почав цікавитись українською літературою, історією. Ближче до повноліття почало формуватися моє бачення того, що я є українцем, що Луганськ — це Україна. У тому регіоні з боку держави нічого не робилося для того, щоб у шкільному віці виховувати в мені відчуття, що я є українцем. Його сформувало моє оточення.
«Де це ок — буду говорити українською»
Сім'я у мене була російськомовною, але моє коло спілкування, яке з'явилося ближче до моїх 16–17 років, вже було частково україномовним. Тому з 18–19 років там я теж говорив українською. Вдома це було складно, а за межами нашої спільноти, тусовки — практично неможливо. До 2014-го року, якщо в Луганську ти приходиш у магазин і спілкуєшся українською, її зрозуміють, тому що радіо і телебачення були українською, але тобі точно не відповідатимуть українською. Більше того, це буде здивування і неприховане засудження, типу: «Говори нормально, що ти оце?».
Коли у фанатській спільноті я побачив хлопців, які принципово говорили українською, принаймні на спільних активностях, я розумів, що в когось із них є своє коло, де вони можуть у повсякденні спілкуватися українською. Після декількох спроб з мого боку інші мої друзі не розуміли, для чого я це роблю, і продовжували комунікацію зі мною [російською]. Я зрозумів, що де це ок — буду говорити українською, а вдома доведеться так.
Із сім'єю втратив зв'язок через розбіжності у поглядах
Ще до 2014 року я поїхав з Луганської області, виїхав вчитися. Коли почалась АТОАнтитерористична операція на сході України — комплекс військових та спеціальних організаційно-правових заходів українських силових структур, спрямований на протидію діяльності незаконних російських та проросійських збройних формувань у війні на сході України, я вже жив у Запоріжжі. Хотів повернутися у Луганськ, забрати сім'ю звідти, але коли повернувся, то зрозумів, що ми вже геть різні з сестрою та матір'ю, що у нас майже нічого спільного і погляди різні. Вони не збиралися виїжджати з окупованого вже на той момент міста. Я виїхав сам, і відтоді ми втратили контакт. У 2014 році ще було декілька спроб до мене достукатись, дізнатися, що там, як там. Але я зрозумів, що, оскільки їхні погляди не помінялись, спілкуватись нам буде вкрай важко, якщо взагалі можливо. Вирішив, що поки з їхнього боку не відбудеться радикальних змін у поглядах, наше спілкування теж не відбудеться.
Коли почалися події на Майдані Незалежності, я був ще в Запоріжжі, але в цей проміжок часу поїхав у Луганськ. Там застав момент, коли патріотично налаштована місцева молодь ще виходила на проукраїнські протести. Я теж до них долучався, але було настільки багато завезених тітушок і «русаків», що ці акції відбулися три чи чотири рази і зустріли такий спротив, який вже не можна було подолати. Вони припинились. У той момент я розумів, що чинити спротив тут уже не вийде: треба або приймати рішення їхати, або, якщо залишатись, є ризик опинитись в ізоляції і потім буде складно виїхати.
Після того, як я поїхав назад у Запоріжжя, [на виїзді з Луганська] вже були блокпости росіян і виїхати було неможливо.
Був переконаний, що Луганською та Донецькою областями зона бойових дій не обмежиться
Попрацювавши трохи в Запоріжжі, я переїхав жити в Дніпро — була пропозиція по роботі. Ближче до 2018-го року знайшов роботу у Львові і переїхав туди. Повномасштабну війну я зустрів там.
Наприкінці 2021-го року, коли в соцмережах і між собою почали обгооврювати, буде чи не буде повномасштабне вторгнення, я був майже переконаний, що воно почнеться. Питання лише — коли. Пам'ятаючи 2014-й рік, коли я до війська не долучився, тепер розумів, що вибору немає. Тоді зона бойових дій обмежилася Луганською і Донецькою областями, а тепер це буде по всій країні. Тому ще до початку повномасштабки я розумів, що треба підготуватися так, щоб не було проблеми в тому, що я зникну з цивільного життя і приєднаюсь до військового.
Ще наприкінці 2021-го року на роботі казав, що раптом що, я можу випасти з цивільного життя і з роботи. Також почав досліджувати, які є варіанти. У мене не було військового досвіду, навіть строкової служби, і я розумів, що на професійного військового точно не тягну. На той момент знайшов такий варіант як територіальна оборона. Мені здавалось, що це саме те, де я маю бути, враховуючи, що в мене немає військового бекграунду. Розумів: якщо до нового року не почнеться, то після буду шукати, де себе діти в територіальній обороні. Тоді вона мала специфічний вигляд: можна було до неї приєднатися, але до активностей тебе залучали раз на якийсь проміжок часу. І мені це виглядало прям «вау».
На момент початку повномасштабки я вже розумів: все, територіальна оборона, я іду. Але стикнувся з тим, що до неї і загалом до війська було настільки багато охочих, що потрапити туди можна було тільки маючи військовий досвід. Принаймні у Львові так було. Черги біля військкоматів були величезні. Всіх, хто не мав військового досвіду, просто записували і казали: «Вам колись передзвонять». Мене таке не влаштовувало. Я намагався шукати інші бригади та варіанти. Десь на початку березня побачив пост у Фейсбуці від міського голови Львова Андрія Садового про те, що створена 125-та бригада, на той час ще територіальної оборони міста Львів. І я такий: «Все, це от воно».
Тоді я прийшов, і мені пощастило: це був тільки початок існування бригади, і можна було потрапити до неї, не маючи військового досвіду. Так на початку березня я долучився до 125-ї бригади.
Чи був я готовий до того, щоб потрапити на справжню війну? Очевидно, що так. Вона вже тоді відбувалась майже по всій країні. Йдучи у військо, я чітко усвідомлював, що це буде справжня війна, а не військова служба типу строкової. Близько місяця ми перебували ще у Львові, а потім з'явилась пропозиція їхати в зону бойових дій виконувати бойові завдання, долучившись до складу 111-ї бригади територіальної оборони. Декілька людей з мого взводу і загалом з нашого тодішнього батальйону долучилися до неї, і наприкінці березня виїхали зі Львова на Луганщину.
«Ніхто з нас варіант полону не розглядав. Ми думали, що будемо 200, 300»
Спочатку це був Лисичанськадміністративний центр Лисичанської міської громади в Сіверськодонецькому районі Луганської області, потім Рубіжнемісто в Сіверськодонецькому районі Луганської області. Потім ми потрапили в засідку — приїхали на підсилення Нацгвардії, але в процесі ротації потрапили під сильний обстріл і відкотилися до Лисичанська. Це було десь наприкінці квітня–на початку травня. І наступним нашим завданням було виїхати біля Врубівки Луганської області. Це десь на межі Луганської та Донецької областей. І там ми мали дочекатися підкріплення і йти займати позиції. Зрештою, ми його дочекались.
Нам привезли офіцера з 24-ї бригади, який мав нас відвести на позиції. Але це, нагадую, був 2022-й рік і дуже багато було помилок в організації. І наша задача була не винятком. У нас була дуже погано налагоджена комунікація з нашим штабом. У нас був зв'язок, але за попередніми даними нам сказали, що в тому квадраті, куди ми висуваємось, там вже є наші Сили спеціальних операцій, які провели там розвідку і зайняли цей квадрат, і нам треба їх поміняти, тобто закріпитися. І вони мають здати нам цю позицію і піти далі. І ми йшли з чітким розумінням, що ми маємо зустріти там наших побратимів із Сил спеціальних операцій. У нас була група близько 10 людей, нас вів наш лейтенант з 24-ої бригади, який досі, наскільки мені відомо, перебуває в полоні. І він був старшим групи, йшов попереду і зустрів хлопців в тому квадраті, де ми мали зайняти позицію. Вони були без розпізнавальних знаків і в мультикамі. І поки старший групи намагався налагодити з ними комунікацію і дати їм зрозуміти, що ми прийшли забирати позицію, вони нам мають її здати, вони зробили вигляд, що дійсно є Силами спеціальних операцій і в якості підтвердження попросили у когось із нас показати документи.
Наш командир, старший групи, сказав нам, щоби зараз не було «френдлі фаєру», опустити зброю, поки ми пояснимо, хто ми. Як тільки ми опустили зброю, з обох боків, а це була стежка між лісосмугою, на нас вийшли сили суперника. Вони були з білими пов'язками, тоді стало зрозуміло, що це вже явно не наші. І таким чином ми потрапили в полон. Тобто на той момент, коли ми туди підійшли, позиція була вже не наша.
Спочатку нас зв'язали і відвели десь близько кілометра ще по лісосмузі. Там вже обшукали, допитали, хто ми є, з якого підрозділу. І сказали, що нас беруть в полон.
За весь час служби, якщо і виникали розмови про полон, я собі думав, що це про офіцерів, які знають багато, в яких можуть бути стратегічні дані або які можуть хоча би тактичну обстановку описати. Я розумів, що звичайних бійців, стрільця чи як я на той момент був навіть заступником командира взводу, розумів, що це не той рівень, який може дійсно бути цікавим в такому питанні. Тому ніхто з нас не розглядав такий варіант розвитку подій. Ми розуміли, що це буде або 200, або 300, або ти виживеш і все буде добре. Тому я думав, що на цьому наша історія і завершиться. Проте нас зв'язали, відвезли кудись на їхню базу, де вони жили і де був їхній підрозділ. А там нас передали іншим «русакам» і вони нас вже відвезли в Первомайськ.
«На підвалі втілювали найекстравагантніші методи тортур»
У підвалі в Первомаську ми пробули десь до кінця травня. Там були допити. Це була якась, я так розумію, їхня комендатура або штаб. Туди приїжджала їхня ФСБФедеральна служба безпеки РФ і проводила допити з усіма можливими засобами тиску: і фізичним, і моральним. Це були постійні побиття, вони не припинялись. Цей підвал був такою перевалочною базою, туди звозили всіх, кого взяли в полон на цьому напрямку, первинно допитували і далі вже розвозили по місцях утримання. У цьому підвалі, пбуло складно ідентифікувати, котра година, чи день, чи ніч. Просто горіла лампочка і ти не розумів, де там, що там.
Кожні 20–30 хвилин залітала якась нова група людей, це був якийсь типу козацький полк, вони себе так називали. Я розумію, що це були військові, які на цьому штабі тусувались, тому що вони виглядали як люди, які не беруть участі в бойових діях. На них була суперчистенька форма, напрасована, випрана, ну і самі вони виглядали не як люди, які от щойно вилізли з окопів, з позиції. І через оцю дистанційовану позицію до бойових дій, вони були суперагресивними чуваками. Ти просто сидиш і чекаєш, що зараз відкриються ці двері і почнеться заново побиття. Там велике різноманіття засобів, якими вони чинять тиск. На підвалі втілювались найекстравагантніші способи тортур. Це зав'язування пластикового пакета навколо голови, щоб людина почала задихатися. Це і це гумовий кийок ПР, всередині якого арматура, тобто він практично не гнеться. Бувало, що настільки довго тривало побиття цими ПРами, що вони були змушені мінятися, бо втомлювалися від цього. Це могло тривати 15–20 хвилин безперервно, не зупиняючись. Плюс електрошокери. І, звичайно, руками-ногами побиття.
Ще була практика стріляти над головою, десь біля вуха чи біля скроні. Це маленьке підвальне приміщення і там звук геть по-іншому поширюється, ніж на відкритому просторі. І це створює дуже-дуже гучний звук, який тебе глушить і дезорієнтує на деякий час. І в цей час ще й починається побиття.
Десь в 20-х числах травня з цього підвалу почали забирати по декілька людей. Ми ще не знали, куди. Але я розумів, що куди б нас не відвезли, навряд чи буде гірше, ніж тут, тому що це були супержорсткі умови. Хоч це і травень був, все одно це підвальне приміщення, довго перебувати там дуже складно. Ну і плюс безперервні тортури і побиття, які не припиняються навіть для того, щоб ти міг поспати нормально.
«До людей з окупованих територій особливо агресивне ставлення»
На початку я намагався приховувати, що народився в Луганську. Але оскільки вони з 2014-го року мають доступи до баз даних документів, їм було легко мене ідентифікувати. Я подумав, щоб у подальшому потрапити на обмін, рано чи пізно доведеться озвучити, як мене звуть. Вирішив, що ім'я, прізвище та по батькові маю сказати справжні, щоб мене хоча б записали правильно, інакше мене складно буде ідентифікувати з нашого боку. Як тільки у них з'явились ці дані, на наступний день вони забрали мене і хлопця Ярослава, який теж був у нашій групі і теж з Луганська. Провели окремі допити про те, кого ми можемо знати з місцевих, зібрали інформацію про родичів, які досі на окупованій території.
Чи це якось вплинуло? Так, і негативно. Їм це дуже незручно, коли люди, які народились на Донбасі, потрапляють у полон у складі Сил оборони України. Це руйнує їхню роками змальовану пропаганду, що весь Донбас проти української патріотичної політики, проти української ідентичності, що Донбас — це щось окреме, своєрідне, зі своїм унікальним шляхом, що це народ, пов'язаний ментально, історично з Росією. А тут є люди, які теж з Донбасу, але готові захищати Україну, боротися за те, щоб Луганщина та Донеччина залишалися в її складі. Такі речі викликали в них велику агресію. Їм було складно це прийняти, тому до людей з окупованих територій у них було особливо агресивне ставлення.
«Заходить, вдягає мішок на голову, замотує очі скотчем і відводить до МГБ. Далі починається побиття, електрошокер»
Після цього підвалу мене і ще декількох людей з моєї групи, в тому числі нашого офіцера з 24-ки, забрали. Мене довезли до Олександрівкиселище в Краматорському районі Донецької області України, як я потім дізнався, а їх повезли далі, куди саме — я не знаю. Це була їхня комендатура, вочевидь не розрахована на довготривале утримання. Там деякий час мали перебувати їхні військовослужбовці за якісь порушення, а потім кудись відбувати. Коли мене завели в камеру на двох людей, я побачив, що там сидить чувак у зеленому російському пікселі. Для мене це було шоком. Сиджу я в нашому пікселі і цей сидить. Думаю: «Ну, зараз буде щось». Мені одразу сказали, що це наш, йому теж пояснили, що це «укроп», але сказали: «Ви тут не воюйте, вам тут сидіти ще довго разом, тому спробуйте знайти спільну мову». Я розумів, що спільну мову ми не знайдемо. Весь час перебування там ми практично не говорили. Хіба по побутових питаннях, але якогось діалогу не було. І мене це абсолютно влаштовувало.
Час від часу туди ще залітали люди, переважно цивільні, яких вони ловили або в нетверезому стані, або просто щось їм не сподобалось — могли затримати когось і відправити в комендатуру. Але цивільні там довго не затримувалися: буквально переночувати, і на наступний ранок їх забирали. Там у мене почалися вже більш-менш регулярні допити.
У цю комендатуру приїжджало так зване МГБМіністертво державної безпеки — від рос. Министерство государственно безопасности і проводило допити. Схема стандартна. Заходить хтось із комендатури, вдягає мішок на голову, замотує очі скотчем і відводить у кабінет до МГБ. Далі починається побиття, електрошокер. Вони постійно запитують одне й те саме: «Розказуй, де ти народився, вчився, як жив до 2014-го року, потім куди виїхав, що робив, як потрапив у військо?». Всю цю біографію, а потім починають дізнаватися про все, що ти можеш розповісти. Ти нічого не можеш їм розповісти, і це намагаються вибити побиттям та електрошокером. Але все завершується нічим, тому що нема що розповісти, і вони ні з чим їдуть. Через день–два приїжджають, і все повторюється. Іноді я за голосом ідентифікував, що це ті самі люди, іноді — різні.
Маму допитували у сусідній камері
Не знаю, чи вони зрозуміли, що результату з цього немає, чи просто для картинки пропаганди вирішили знайти мою матір, яка на той час була на окупованій території, та привезти на допит. Я так розумію, ціль була записати зі мною відео: як ми з нею побачились, зустрілись через стільки років. Звечора мені принесли роздрукований сценарій цього відео і сказали, що завтра треба його відзняти. Діалоги були прописані, мені потрібно було їх відтворити.
Я сказав, що погано почуваюся, мені дуже зле від того, що все це триває довго, і фізично складно щось запам'ятовувати. Тому можу помилитися і не впевнений, що зможу це зробити на відео. Мені сказали, що вибору немає, інакше буде погано. Наступного дня привезли мою матір.
Я це бачив через невеличке вікно, повз яке пролягала дорога до камер. Чув, що приїхала машина, бачив, що вони її ведуть. Навряд чи було випадково, що її завели в сусідню камеру. Зазвичай двері, так звана броня в ту камеру, де був я, були зачинені, щоб я не чув і не бачив, що відбувається в коридорі. Але тоді їх відчинили. Грати залишились, але двері, які їх прикривають, відчинили, щоб мені було чути і видно. Почали допитувати її в сусідній камері.
При тому, що ми геть не близькі, не підтримували спілкування і далекі від теплих відносин між собою, це старша людина. Я розумію, що все, що з нею відбувається, що я чую, — це певною мірою через мене. І навіть при тому, що ми не спілкуємось, на мене це мало вплив. Мабуть, росіяни мали на меті таким чином мене зламати. Це тривало декілька годин. Потім мені сказали, що йдемо записувати відео і треба зробити так, як у сценарії, інакше все триватиме, поки ми його не знімемо. Ми записали відео на декілька хвилин. Спочатку завели в кабінет мене, потім її — треба було записати цю зустріч. Вона запитувала, чи буду я подаватись на обмін. Я не пам'ятаю, що мало бути в тому аркуші, але мені здалось логічним, що навряд чи вони очікують, що після всього цього я захочу залишитися там. Сказав, що планую. Потім ця історія повторилася: мене відвели в камеру, її — в камеру. Це тривало ще близько години. У мене вимагали сказати, що я не хочу на обмін. Але коли ми повернулись і вона ще раз запитала, я просто нічого не відповів, і цього їм було достатньо. Я розумів: є речі, які можуть бути неприємні мені, їй, але немає чогось, що могло би змусити мене там залишитися. Це занадто висока ціна, я не готовий її платити, навіть розуміючи, чим це може для мене і для неї обернутись. Після цього її відвели, мене повернули в камеру.
У тому місці я пробув близько місяця. Допити були постійно. У якийсь момент я розумів, що в них самих ентузіазму вже немає, що вони роблять це просто для того, щоб не спадав тиск на мене. Вони знали, що нічого нового не почують. У цей час так само приїжджали цивільні ночувати, іноді затримувались на декілька днів.
Особливістю цього місця було те, що, окрім допитів, до нас не було діла тим, хто був на комендатурі. Іншого тиску на нас не чинили. Вони могли один раз, іноді двічі на день принести щось поїсти — і все. Далі займались своїми справами, до нас навіть не заходили. Я знав, що сьогодні допит завершиться і до кінця дня, як мінімум, буде якийсь спокій. Так тривало десь місяць після цього відео, а потім мене і ще одного цивільного забрали і привезли в Луганське СІЗО.
