За день до евакуації агроном Микола Харченко ще працював у своєму господарстві в селі Времівка на Донеччині — ремонтував техніку, доїв корів і допомагав військовим. Через російські обстріли він залишив дім, ферму і землю, яку обробляв десятиліттями. У квітні 2022 року загинула його донька, яка разом із ним підтримувала українських військових. Тепер 78-річний чоловік живе на Рівненщині та розповідає про життя, яке залишилося по той бік війни.
Дім і те, що залишилося позаду
«Що в душі було? Біль. Великий біль», — так 78-річний переселенець з Донеччини Микола Харченко розповів про наслідки війни Росії в Україні. До повномасштабного вторгнення він жив і працював у великому фермерському господарстві, яке розбудовував десятиліттями.
«У нас гарний дім був, гараж, літня кухня, хліви, фермерська база», — додав чоловік.
Втім, зазначив, головне для нього було не майно:
«Ні за житло, ні за техніку я навіть не згадую. Людей шкода. Доцю шкоду. Там душа залишилась».
Фермерська справа і передчуття війни
Микола Харченко понад 25 років очолював районну асоціацію фермерів.
«Починав я з 14 гектарів. Уже перед 2014 роком в мене було 750 гектарів. Було два комбайна, п'ять тракторів, земля. Моє фермерське господарство називалось "Інгул", — розповів він.
Він додав, ще з початку здобуття Україною незалежності говорив із колегами про ризики великої війни:
«Я казав своїм колегам: «Незалежність так легко не дістається. Буде війна. Незалежність відстоюється тільки кров'ю». А вони не вірили. Окрім того, риторика з Москви ж була. Вона ж постійна була«.
Співпраця з військовими на Донеччині
У його районі, розповів фермер, дислокувалися українські військові частини. Місцеві господарі, зокрема і він, допомагали армії.
«Немало було військових частин в нашому районі. Всіх ми, фермери, і я в тому числі, об'їжджали, чим могли, допомагали, спілкувались. Ми жили з військовими, як одна сім'я», — зазначив чоловік.
24 лютого і життя під обстрілами
У день початку повномасштабного вторгнення Микола Харченко пригадав, що залишався на господарстві:
«Я — фермер: ми доїли корів, ремонтували техніку, чистили, пам'ятаю, ячмінь на посів. Десь в глибині душі була надія, що окупанти до нас не дійдуть. І я бачив, що наші хлопці воюють не жартома. Техніка йшла повз мій двір. Це 30 метрів від траси. Гуляйполе-Велика Новосілка».
Згодом, зазначив чоловік, обстріли стали щоденними.
«Ось обстріл — дев'ять мін тільки потрапило у двір. 120-х мін — це тільки у двір. А ще скільки навколо... Ми ще в той час з жінкою доїли корів. Бо хлопцям треба сметанка, сир, ряжанка. Бита цегла залітає у вікно, а ми доїмо корів. Страшно, всім страшно. Але є робота, яку ти мусиш виконати, бо замість тебе більше ніхто», — пригадав фермер.
Втрата доньки і евакуація
Найважчим моментом для родини, додав Микола Харченко, стала загибель доньки під час обстрілу:
«Це було 25 квітня 2022 року... Дочка не хотіла виїжджати, допомагала нашим воїнам.. За дверима вибухнула міна… Дочка вже зайшла до хліва — і через двері шість уламків. Груди, руки, ноги. І це в мене на очах. Могилку їй викопав під грушею на городі«.
Чоловік пригадав — випустив корів увечері 25 квітня. Наступного дня, 26 квітня, родина виїхала з Донеччини евакуаційним поїздом.
Виїзд і нове життя
Микола Харченко зазначив, що після виїзду з рідного дому залишив не лише господарство, а й звичне життя.
«Росіяни мене прийшли звільняти, на той час російськомовного. Вони мене звільнили від російської. Вони мене звільнили...» — розповів він.
Відтоді, додав він, свідомо змінив мову спілкування:
«З 26 квітня 22-го року я сам собі сказав: «Тепер жодного слова російської з мене не почує ніхто». І ось уже чотири роки спілкуюся лише українською«.
Погляд назад і майбутнє
«Кожне покоління моїх предків мало трагедії. Кожне покоління. І так чи інакше, але ці трагедії були пов'язані з Росією», — зазначив Микола Харченко.
Додав, сьогодні його головне бажання — мир:
«Велика мрія — мирна Україна, ціла. Хочу, щоб Україна мала кордони 1991 року. Але я знаю, яка дорога цьому ціна. Свобода здобувається людськими життями та горем... Хочу, щоб люди сміялися. І хочу зайти в свій двір«.
Тепер Микола Харченко з родиною живе у Дубні на Рівненщині. Розповів, спершу складно було звикнути до тиші. Та й важко йому жити на четвертому поверсі, коли звик до свого двору і полів. Але, додав, з місцевими жителями потоваришував, вони допомогли з клаптиком городу.
Суспільне Рівне в Telegram | Viber | Instagram | WhatsApp | YouTube | Facebook | TikTok
