Від початку повномасштабної війни на Полтавщину почали приїздити жителі областей, де тривають активні бойові дії. На перший час їх поселяли у комунальних закладах. Нині у Полтаві притулок надає, зокрема, благодійна організація "Світло надії". В одному з її шелтерів мешкають понад 50 переселенців. Олена Свиридова та Ірина Шеремет розповіли Суспільному свої історії.
Олена Свиридова з Маріуполя
Олена Свиридова жила у Маріуполі на Донеччині до квітня 2022-го. У цьому ж місті проживала, зокрема, її донька з чоловіком та двома синами – підлітком та немовлям. Олена передчувала початок повномасштабної війни.
"Я їх звала 23 лютого. Казала: "Давайте їхати". Я їх слізно просила. Вони не можуть зрозуміти, чого я так, війна ж із 2014-го року. "Як придумаєш щось", – вони мені весь час так говорили. 24 лютого пішла на роботу, о 13-й годині викликав керівник і сказав: "Почалася війна, до побачення". Додому вже йшли пішки, бо нічого не їздило, світла не було"
Чоловік доньки зібрав родину у підвалі і сказав, аби звідти ніхто не виходив. А сам домовлявся із сусідом, щоб той допоміг вивезти родину з міста.
"Банки не працюють, гроші нізвідки не знімеш. Зять пішов шукати ломбарди, де кудись щось можна здати, взяти гроші, щоб заплатити і вивезти. Через якийсь час я ніс висунула (з підвалу – ред.), дивлюся – сусіда машина стоїть. Ми всі вийшли. У цей момент ми лишилися без житла".
Будинок Олени зруйнували через обстріл. Речей із помешкання взяти не встигли, а відтоді переховувались у підвалах інших будинків.
"Ми пробули більше місяця з цим малюком (у підвалі – ред.). Молоко, звісно, у доньки зникло. У підвал ми прийшли, у нас не було ні пляшечки (для немовляти – ред.), нічого. Словом, він із трьох місяців у нас їв усе. Що "навар ганять" хлопці, те й йому заливають".
Жінок та дітей із підвалу не випускали, а чоловіки групами ходили шукати їжу та воду. Поверталися назад не всі, а деяких знаходили зі слідами катувань. Російські військові дозволяли набирати воду, але могли починати обстріл, коли люди відходили від колодязів, розповідає жінка.
"Щодня ходили на промисли. Промисли – десь відкриті двері, де покидали люди, щоб зайти, взяти щось із продуктів. Не було мови, щоб телевізор притягнути чи щось. Там не видно, хто що і як їсть. Принесли, видали в чомусь. Бувало в кульках, бувало і ні в чому. Руку підставиш, тобі покладуть гаряче. А воно й не гаряче, здавалося. Але таке смачне, ви навіть не уявляєте, яка це смачна була баланда".
За словами Олени Свиридової, в іншому підвалі на очах в усіх людей розстріляли чоловіка, бо він не приніс російським військовим горілку та гроші. А матір з дитиною запросили отримати їжу для малюка, але коли вони пішли з укриття, то назад не повернулися.
Виходити з міста родина вирішила 14 квітня. Того дня води уже не було, зять приніс крупу, яку розпарили на вогнищі.
"Донька футболку брудну задирає, зубами відгризла (отвір – ред.), замотала туди цю кашу і йому (немовляті – ред.) в рот всуває. Йому четвертий місяць, він ще не вміє руками тримати. Вона йому рукою ту брудну ганчірку заштовхує. Зять вирішив, що ми виходимо".
Родина домовилася після виходу з Маріуполя їхати у Полтаву, бо раніше часто бували у цьому місті, хоч чоловік доньки і наполягав на переїзді у Запоріжжя, бо міг там працювати. Під час виходу йшли з міста разом з іншими людьми.
"Під час бомбардувань хто куди біжить, всі розгубилися. Вийшло, що кожен сам по собі виходив. Я вийшла з Маріуполя 19 квітня. Виходили 5 днів. А які ми вийшли? У мене тут (на шиї – ред.) гамаші зав’язані, як шарфик. Окуляри розламані, одної лінзи немає. Підошва у черевикові відірвалася, ганчіркою примотана, штани розірвані. Синці, під носом кров".
Із Маріуполя жінка вийшла сама. Не знала, чи лишилися живими її рідні. У Полтаві почала шукати зятя, в офіційних установах дізнавалася, чи не працевлаштувався він. Їй повідомили, що такого на Полтавщині немає. Після оформлення статусу внутрішньо переміщеної особи Олена поїхала в Запоріжжя, аби шукати рідних там.
"В "Метінвест"міжнародна група гірничо-металургійних компанійподзвонила, питаю, чи є такий. Вони: "Так, є". А він на роботу пішов, здав (у ломбард – ред.) якийсь ланцюжок, щоб заплатити няньці. Він виніс онука (із Маріуполя – ред.), йому лікоть вирвало. Я питаю: "Чим же ти лікував цей лікоть?»" Він каже: "Ганчірками, які синові підкладав, потім собі руку перемотував".
Донька Олени вийти з міста тоді не змогла. Вона приїхала у Запоріжжя лише через 4 місяці, у серпні. А старший її син так і лишився у Маріуполі.
"Він побачив такого, не захотів виходити. І зараз не хоче їхати. Там бабуся з дідом є у нього. Але він такий дорослий став, по спілкуванню йому років, мабуть, 350. Зовсім не так міркує, як раніше. У нього вже немає цих ігор, "війнушки" всілякі. Хлопець дорослий став".
Донька із зятем та маленьким онуком лишилися у Запоріжжі, бо там є робота. А сама Олена вирішила їхати у Полтаву. Через інтернет побачила оголошення про притулок для переселенців, який облаштувала благодійна організація. У ньому проживає майже місяць. А коли їхала заселятися, каже, дізналася, що у цьому ж шелтері мешкає її сестра.
Ірина Шеремет із Ізюма
У цьому ж шелтері мешкає із чоловіком та 11-річним сином Ірина Шеремет. Вони із Ізюма, що на Харківщині.
"Нас застали всі ці бойові дії, коли ми вдома були. Почали літаки скидати бомби. Ми, звісно, першим ділом побігли у підвал. Виїжджати уже можливості не було, бо ми перебували за річкою. Мости підірвані були, а через річку переправитися ніяк. Ми в багатоповерхівці живемо. Звідти пішли одразу, як у першу ніч були авіанальоти. Пішли в батьківський будинок, батьки померли. І звідти ми вже бігли у підвал, поруч був навчальний заклад із підвалом".
У цьому укритті одночасно перебувало щонайменше 300 людей. Кількість змінювалася постійно. Із дому родина та інші люди принесли теплі речі та ковдри. Через сирість одяг покривався пліснявою. Перші дві доби ніхто не спав, а діти дуже плакали. Згодом, говорить Ірина, звикли до голосних звуків та вибухів.
"Перший тиждень практично не готували взагалі. Хліб варенням мазали, якийсь паштет, чимось обходилися. А потім зрозуміли, що треба щось готувати. Чоловіки пішли, поруч сухе дерево зламали чи зрубали. За три метри від входу у цей підвал організували вогонь. Варили по черзі їжу".
В укритті родина провела понад 2 місяці. Із підвалу виходили лише чоловіки, аби взяти у когось вдома їжу, наприклад, картоплю, консервацію чи сало. Магазини не працювали.
"Влітку почали менше бомбити, ми уже частіше були вдома. Дуже гарно, що в нас лишилися старі вікна на горищі, ми засклити трохи розбиті вікна. Полагодили кухню, там у нас була пічка, хоч якось готували їжу, дровами топили. Намагалися щось обміняти. У нас був мішок зерна вдома, його можна обміняти на три десятки яєць або на картоплю. Таким перебивалися, обходилися".
Із російськими військовими, говорить Ірина, намагалися не контактувати. На початку літа родина хотіла виїхати з міста, але їх не пропускали.
"Виїзд був, але в сторону Росії. Туди, звісно, ми не прагнули виїхати. Тому чекали виїзду сюди. І як тільки була змога, ми виїхали. Це було у вересні".
Спочатку сім’я мешкала у сільській школі на Полтавщині. Згодом переїхали у шелтер в обласному центрі. Нині син Ірини відновив дистанційне навчання з учителями своєї школи. Його батьки поки шукають роботу.
"Хочеться додому повернутися, але ще якийсь страх. Деокупували, вже починають світло давати, налагоджують водопостачання, де менш зруйновано. Хочеться додому, але розумію, що зима, холодно, раптом зникне світло, то знову вогнище. Страшно навіть уявляти. Знову опинитися в цій ситуації я не хочу вже нізащо".
Що відомо
- Уранці 24 лютого президент Росії Володимир Путін виступив з екстреним зверненням до громадян, в якому повідомив про рішення щодо початку військової операції на Донбасі. Президент України Володимир Зеленський оголосив про запровадження воєнного стану, за запровадження якого проголосувала Верховна Рада.
- Цього дня в багатьох містах та селах України почалися обстріли. Перший удар на Полтавщині російська армія завдала у Миргороді.
- Місто Маріуполь перебувало в блокаді російських військ із початку березня. Українські військові тримали оборону на території комбінату "Азовсталь", по якому російські окупанти завдавали бомбові удари.
- 16 травня після трьох місяців оборони Маріуполя командир "Азову" Денис Прокопенко у зверненні повідомив, що наказ вищого військового командування для збереження життів особового складу виконали. Військові вийшли з комбінату, російська армія взяла їх у полон. Українців повертають додому за процедурою обміну. Місто лишається тимчасово окупованим.
- Ізюм Харківської області армія РФ руйнувала атаками з літаків та артилерії від березня. У місті зруйновані головні адміністративні будівлі, а також житлові багатоповерхівки. Місто наприкінці березня окупанти взяли в облогу, 1 квітня у Генштабі повідомили, що росіяни захопили Ізюм.
- Український прапор у звільненому від окупантів Ізюмі підняли 10 вересня. Офіційна церемонія за участі президента України Володимира Зеленського відбулася 14 вересня. Понад 400 загиблих під час окупації ексгумували в Ізюмі після звільнення міста.
Читайте також
