В Одесі протягом трьох днів патронатні вихователі навчалися працювати з дітьми, які пережили травму — через насильство, складні сімейні обставини або війну. Учасники говорили не лише про підтримку дітей, а й про те, як самим не вигоріти, працюючи з травматичним досвідом.
У тренінгу взяли участь 27 людей — патронатні вихователі, їхні помічники, соціальні працівники та діти. Навчання організував благодійний фонд "Шлях до дому".
Що таке патронат і чому він важливий під час війни
Патронат — це форма тимчасової опіки, коли дитина живе в родині спеціально підготовленого вихователя. Зазвичай це триває від трьох до шести місяців — поки біологічні батьки намагаються стабілізувати життєві обставини. Патронат є альтернативою інтернатам: замість закладу дитина отримує сімейне середовище, увагу та стабільність.
Тренерка для сімейних форм виховання БФ "Шлях до дому" Аріна Осіпова розповідає, що в Одеській області патронат працює близько п’яти років. За її словами, це складна робота, яка потребує знань і великої емоційної витримки.
"Це професіонали з великим серцем. Вони не встигають побачити, як діти адаптуються — діти тільки починають звикати, їх забирають в іншу сім'ю або повертають у біологічну", — говорить Аріна Осіпова.
Як проходив тренінг з роботи з дитячою травмою
Навчання проводив фахівець зі Швеції Йонас Еневольдсен. Майже 18 років він працював у закладах сімейного типу, де проходять реабілітацію діти з травматичним досвідом — зокрема ті, хто пережив фізичне, емоційне або сексуальне насильство.
За словами Йонаса, коли він дізнався, що в Україні розвивається патронат та фостерні сім’ї, вирішив поділитися досвідом саме з цими фахівцями.
"Вони несуть дуже важку ношу і роблять складну роботу. А стан війни створює все більше травм для дитячої психіки. Тому тут дуже багато роботи", — зазначає він.
Перший день присвятили роботі з дитячою травмою та підходам до підтримки дітей, які пережили складні події. Другий — самим вихователям. Постійна взаємодія з травмованими дітьми може призводити до вторинної травматизації та професійного вигорання, пояснює Аріна Осіпова.
Учасники розбирали складні випадки зі своєї практики, ділилися досвідом та вчилися відновлювати власний ресурс.
Поки дорослі працювали, для дітей організували творчі заняття. Завершальний день планували присвятити розбору окремих ситуацій і стабілізаційним технікам — як для дітей, так і для дорослих.
“Це дати дитині зрозуміти, що таке сім’я”: досвід патронатної виховательки з Одещини
Марія Мочарна — патронатна вихователька із села Миколаївка Березівського району. Разом із чоловіком вони займаються патронатом із 2019 року. За цей час їхня родина прихистила 21 дитину.
"Я сама з багатодітної родини, я шоста дитина. У нас в домі завжди було галасно, повно хлопців, бо в мене чотири старші брати. Я звикла, що в хаті не має бути тихо", — говорить Марія.
За її словами, патронат дає можливість допомогти більшій кількості дітей. У сім’ї дитина отримує увагу, якої не може дати інституція:
"Це дати дитині зрозуміти, що таке сім'я. А комусь — не забути, що таке сім'я. Якщо маленька дитина вночі злякається чи їй стане зле, у притулку до неї не побіжать обійняти. А у нас максимально було четверо дітей одночасно. І ти можеш приділити увагу кожному".
Окрім турботи, дітей навчають побутових навичок — готувати, розпоряджатися грошима, доглядати за собою. Старших підлітків готують до самостійного життя.
"У нас був хлопчик, який закінчував школу і вступив до технікуму. Його треба було навчити готувати, розпоряджатися коштами, які держава видає, планувати витрати. Щоб гроші не розлетілися за день, а вистачило на місяць. Ми вчимо цього, щоб, вийшовши від нас, вони розуміли, що їх очікує далі", — згадує Марія.
"Найважче — прощатися": історія виховательки з Болградського району
Марина Гусейнова — патронатна вихователька з Болградського району. За п’ять років через її сім’ю пройшло 22 дитини.
"Просто мені подобається піклуватися про когось. Коли забирають дітей або я у відпустці, вранці прокидаєшся — і чогось не вистачає. Не люблю напівпорожній будинок", — говорить Марина.
Її власні діти вже дорослі. Вона каже, що всі вихованці приходять із травматичним досвідом. Деякі відтворюють побачене у своїх родинах — у поведінці чи навіть у малюнках. Підлітки можуть повторювати моделі, які бачили вдома.
У роботі з травмованими дітьми Марина намагається не тиснути:
"Якщо дитина не хоче розповідати, що з нею сталося, ми даємо їй час. Коли вона починає довіряти й сама розповідає — тоді вже вирішуємо, як допомогти. Якщо наполягати — вона ще більше замикається".
Та найважче у цій роботі — розлука.
"Складно, коли дитина прив'язується. Мені не важко готувати чи прибирати. Мені важко розлучатися", — зізнається вихователька.
Читайте нас у Telegram, WhatsApp, Viber, Facebook та Instagram: головні новини Одеси та області
