Патронатні виховательки з Одеської області Лариса Пислар та Тетяна Михайленко опікуються дітьми, які опинилися у складних життєвих обставинах. За час роботи Лариса взяла під патронат 32 дітей, Тетяна — 17. Вони забезпечують тимчасовий догляд, допомагають дітям адаптуватися та відновитися, доки для них не знайдуть постійну сім’ю або не ухвалять рішення про повернення до рідних.
Як проходять їхні будні та з якими викликами вони стикаються — у матеріалі Суспільного.
Лариса Пислар протягом своєї роботи опікувалася понад 30 дітьми, які опинилися у складних життєвих обставинах. До того як стати патронатною вихователькою вона працювала у дитячому садочку. Рішення змінити професію прийняла не одразу, але разом із чоловіком пройшла спеціальне навчання і почала працювати з дітьми, які потребують захисту та підтримки.
"У нас троє дорослих живе: я, чоловік і донька. Двоє патронатних дітей: одному 11 років, а хлопчику чотири місяці. Внуків троє: старшій внучці 15 років, середній — дев’ять, найменшому — чотири", — розповіла Лариса.
За словами жінки, найчутливішими в її роботі є моменти, коли діти тільки потрапляють до патронатної сім’ї — перелякані, виснажені, часто у шоковому стані. Не менш складно й тоді, коли приходить час із ними прощатися.
"Вони приходять до нас, як маленькі їжачки — закриті, насторожені. Але за місяць-два адаптуються і починають відкриватися: розповідають, що з ними було, як до них ставилися. Потім уже самі тягнуться до обіймів, можуть поцілувати на добраніч — з’являється довіра", — поділилася вихователька.
Лариса згадує один із випадків у своїй роботі — немовля, яке потрапило до її сім’ї у віці лише 20 днів. Каже, що з часом навчилася справлятися з труднощами, однак відпускати таких маленьких дітей і досі важко.
"Коли передавала його мамі, то ніби однією рукою давала, а іншою — хотіла забрати назад. Відпускала зі сльозами. Але нас навчали: це робота, і дітей рано чи пізно треба віддавати. Ми й досі на зв’язку з його родиною — мама телефонує, надсилає фото, йому вже два роки", — додала Лариса.
Вихователька каже, що не уявляє свого життя без патронатних дітей і планує працювати доти, доки дозволятиме здоров’я. Після того як малечу повертають у родини, у будинку настає тиша — і саме її, зізналася жінка, їй найбільше бракує. Вона звикла до дитячого сміху, руху та постійного гамору, без яких відчуває порожнечу.
Родина Тетяни Михайленко виховує двох власних дітей і тримісячне немовля, яке подружжя взяло під патронат. Тетяна — перша патронатна вихователька в Одеській області, яка почала працювати у 2019 році.
Жінка розповіла, що спочатку їм запропонували послугу, схожу на нянювання, і подружжя навіть не знало, що таке патронат. Згодом працівники служби пояснили умови: необхідно пройти медогляд, зібрати документи та пройти спеціальне навчання. Після позитивних результатів родина розпочала роботу у квітні 2019 року.
Їхня перша дитина під патронатом була немовлям. З того часу сім’я продовжує приймати переважно малюків, які згодом переходять до усиновлення. За ці роки в родині побували діти різного віку.
"За весь час у нас було 17 дітей. Немовлятам адаптуватися легше — їм потрібні лише любов і турбота. А зі старшими складніше: доводиться пояснювати, чому вони тут, навчати гігієні та простим правилам. Іноді діти навіть влаштовують маленькі "забастовки", — додала Тетяна.
Жінка каже, що її власні діти підтримують сім’ю у роботі патронатних вихователів. Спочатку їм було легко адаптуватися до нових вихованців, адже це були переважно немовлята. Але зі старшими дітьми встановлювали правила.
"Мої діти легко приймали немовлят — бавилися з ними, допомагали. А коли приїжджали старші діти, то встановлюють свої межі: не заходити до їхніх кімнат, не брати речі без дозволу. Ми пояснюємо своїм дітям, що ці хлопці й дівчата виросли в інших умовах і не мали того, що мали вони. Це тимчасово, і їх треба зрозуміти", — зазначила Тетяна.
Тетяна зізналася, що робота патронатної виховательки емоційно складна. Інколи вона відчуває втому, але нагадує собі про головну мету — надати тимчасовий прихисток дітям, які цього потребують найбільше.
"Буває, що думаю: все, досить, бо випадки бувають дуже складні. Але патронат — це екстрена допомога. Ми можемо підтримати не одну чи дві дитини, а значно більше. І хочеться допомагати далі", — поділилася жінка.
За її словами, після перебування в патронатних сім’ях діти не повертаються у систему інтернатів, а переходять у постійні родини:
"Діти потрапляють в усиновлення, прийомні сім’ї, під опіку чи в ДБСТ Дитячий будинок сімейного типу.. Вони не йдуть в інтернати — і це мотивує найбільше".
Читайте нас у Telegram, WhatsApp, Viber, Facebook та Instagram: головні новини Одеси та області.
