Станіслав, військовий хірург одного з медичних центрів Державної прикордонної служби України, майор медичної служби, проводить операції в екстремальних умовах – часто вночі, під обстрілами та за кілька кілометрів від лінії фронту. Свій шлях у медицині він розпочав понад десять років тому, а з 2018 року служить у лавах ЗСУ. Своєю історією він поділився з Суспільним.
Родинна традиція
Вибір професії для Станіслава був не випадковим. Його дід був військовим хірургом, полковником медичної служби, і саме він став головним натхненням для онука.
"З дитинства дід мені дуже часто розказував, як проходить військова служба, як надавалася медична допомога в ті часи, якісь складні ситуації, складні операції. Так, мені це надихнуло, бо з самого дитинства я майже кожен день це чув", – розповідає Станіслав.
Робота в зоні бойових дій
З початку повномасштабного вторгнення Росії в 2022 році клінічний центр, де служить Станіслав, у складі виїзних бригад почав надавати невідкладну хірургічну допомогу безпосередньо в зоні бойових дій.
"Ми працювали і працюємо в передовому хірургічному відділенні, який розташований на Херсонському напрямку, і також на сході України. Працюємо в дуже важких умовах, бо кожен день йдуть обстріли. Працювали в зоні розмежування – це і 4 кілометри, і 3 кілометри. На сході – навіть менше", – пояснює хірург.
Медична допомога надається цілодобово, проте через специфіку евакуації та умови в зоні бойових дій операції частіше проводять вночі. Навантаження на лікарів варіюється – за добу можуть привезти від двох до 15 поранених.
За словами Станіслава, у військових близько 80% становлять осколкові поранення, решта 15-20% – кульові.
Найважчі рішення
Одним із найскладніших аспектів роботи військового хірурга є необхідність проведення ампутацій, каже Станіслав. Це випробування не лише для пацієнтів, а й для самих медиків.
"Ми зустрічаємось з такими ситуаціями, коли стає питання про проведення ампутації кінцівок. Для нас це, скажімо так, психологічно важко", – зізнається лікар.
У таких ситуаціях медики стають не лише хірургами, а й психологами для своїх пацієнтів.
"Людину треба підтримувати. Пацієнт після проведеної ампутації потребує психологічної підтримки. Надалі з цими пацієнтами працюватимуть і психологи, і реабілітологи, але людині вже треба казати, що життя продовжується", – підкреслює Станіслав.
Головне завдання медиків на передовій – надати невідкладну допомогу, стабілізувати стан пораненого і підготувати його до подальшої евакуації.
Аналіз кожної операції
Станіслав ретельно аналізує кожну проведену операцію, шукаючи можливості для вдосконалення своїх навичок.
"Мені це не сниться, але після кожної виконаної операції я завжди аналізую, що я робив правильно, а що я робив неправильно. Скажімо так, це повинен робити кожен хірург", – каже він.
Після кожної операції, незалежно від її складності, лікар відчуває особливе задоволення від усвідомлення того, що може рятувати життя.
"Після виходу з операційної завжди є отаке відчуття, що ти чогось коштуєш, що ти можеш надавати допомогу, що ти можеш рятувати життя людини. А для лікаря – це повинно бути найголовніше", – переконаний Станіслав.
Сім'я як опора
Головною підтримкою для Станіслава є його родина. Дружина, яка також є військовою, розуміє специфіку його роботи, а старша донька вже усвідомлює важливість професії батька.
"Для мене підтримка – це моя сім'я, мої діти. Хоча вони ще маленькі, але старша донька, вона вже розуміє, ким я працюю. Вона в садочку малює тата, малює хворих і розказує, що тато хірург і надає медичну допомогу нашим військовим. Мене це дуже підтримує. Жінка в мене теж військова, вона розуміє, скажімо так, що таке військове життя", – ділиться хірург.
Підсумовуючи свій досвід, Станіслав наголошує на найважливішому:
"Врятоване життя – це найвища цінність, що може бути. Тому запрошуємо медиків до лав Державної прикордонної служби України".
Читайте нас у Telegram, WhatsApp, Viber, Facebook та Instagram: головні новини Одеси та області
