Військовий хірург із Роздільної на Одещині Олександр Полякін, який рятував життя поранених захисників у складі Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова, помер після важкого поранення, отриманого на фронті. Майже три місяці лікарі боролися за його життя, але врятувати не вдалося.
Хірург, який понад двадцять разів виїжджав на фронт
Олександр Полякін був завідувачем хірургічного відділення Роздільнянської багатопрофільної лікарні. У складі Першого добровольчого мобільного шпиталю (ПДМШ) він понад двадцять разів виїжджав у ротації, рятуючи поранених військових.
Ще у 2014 році, під час перших бойових дій на сході, він намагався мобілізуватися, але через брак фахівців отримав бронь. Це не зупинило його — Полякін став добровольцем ПДМШ. До повномасштабного вторгнення здійснив шість ротацій, після 2022 року — ще вісімнадцять.
Майже кожні два місяці він їхав на війну, а між ротаціями продовжував оперувати у Роздільній.
"Я потрібен там": історія добровольця
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Олександру виповнилося 60 років. У військкоматі йому відмовили у мобілізації, але він продовжив служити як доброволець, розповіла його дружина Олена.
"Він казав: "Я потрібен там. Там треба рятувати хлопців, медиків завжди не вистачає на війні", — згадує дружина Олена.
Під час однієї з ротацій Олександр отримав важке поранення. Дружина дізналася про це від президента шпиталю Геннадія Друзенка.
"Мені сказали, що треба їхати в Запоріжжя. Ми одразу поїхали. Лікарі боролися за нього майже три місяці", — розповідає Олена.
Любов, що тривала понад три десятиліття
Олександр і Олена Полякіни познайомилися ще у 1992 році в лікарні, де обидва працювали.
"Це було швидке знайомство, мабуть, любов з першого погляду. У серпні ми зустрілися, а в грудні вже одружилися", — говорить Олена.
Разом вони прожили понад тридцять років і виховали двох доньок — Наталку та Дашу.
Колеги називали Полякіна лікарем від Бога. Він завжди знаходив час для пацієнтів, часто ставлячи їхні потреби вище за власний відпочинок.
"Напевно, він ставив своїх пацієнтів на перше місце, а потім уже родину", — додає дружина.
Не хизувався нагородами
За роки служби Олександр Полякін отримав чимало нагород, але майже ніколи про них не говорив, каже Олена.
"Він складав їх у шафу. Люди були шоковані, коли на похороні дізналися, скільки відзнак він мав", — розповіла жінка.
Найціннішою для нього, за словами родини, був годинник, який він отримав від ПДМШ на десятиріччя шпиталю. Після поранення Олександр залишився без зору.
"Йому було б дуже важко жити в такому стані. Тому, напевно, там, де він зараз, йому вже не болить. А нам — болить і буде боліти", — каже дружина.
Людина, яка жила для інших
У мирному житті Олександр любив риболовлю, готував аджику та коптив м’ясо, яке часто привозив побратимам на фронт. Але навіть ці радощі відійшли на другий план із початком війни.
Колеги й друзі згадують його як лікаря, який не залишав пацієнтів ні у мирний час, ні під обстрілами.
Читайте нас у Telegram, WhatsApp, Viber, Facebook та Instagram: головні новини Одеси та області
