На півдні Одещини — сотні цвинтарів із кам’яними хрестами. Частина з них лежить на берегах лиманів і поступово сповзає у воду. Деякі у ХХ столітті зрівняли з землею радянські бульдозери. Інші — продовжують руйнувати сучасні поховання.
Разом з археологом і істориком Ігорем Сапожниковим Суспільне Одеса вирушило у Бессарабію, щоб з’ясувати: чи справді на цих землях жили козаки, кому належать кам’яні хрести та чому значна частина поховань досі не має охоронного статусу.
Глибоке: кладовище, яке зникає в лимані
Село Глибоке, що стоїть на березі найбільшого в Україні озера Сасик, — перша точка нашої експедиції. Місцеві жителі розповідають, що за їхнього життя вода "з’їла" щонайменше сотню метрів кладовища. У дитинстві вони бачили на березі труни й кістки, які сипались у лиман.
Староста Валентина Нямцу пригадує, що у 2006–2008 роках берег укріпили гранітом — і масові обвали припинились. Але сліди старих поховань і сьогодні видно на п’ятиметровому урвищі, куди неможливо дістатися, щоб хоча б зібрати рештки.
"Там були кістки, їх зібрали і перепоховали. Але на урвищі досі видно труни, які стирчать із ґрунту. Щороку прибираємо територію, але рішення — що робити далі — ніхто не пропонує", — каже староста.
На цвинтарі збереглися десятки кам’яних хрестів. Більшість — молдавською мовою. Село історично багатонаціональне: молдавани, українці, болгари, гагаузи, росіяни. Перші ж поселенці були ногайськими — про це свідчать старі карти та письмові джерела XVIII століття.
Ще одна причина нашого приїзду — загадкова історія про "козацький хрест" 1709 року, який нібито знайшли в Глибокому. Разом з істориком ми шукаємо цей надгробок — і знаходимо. Ігор Сапожников одразу сумнівається у достовірності дати:
"Це типовий буджацький хрест. Таких у регіоні тисячі. Майже всі виготовлені після 1850 року в Аккермані. Дата XVIII століття викликає сумніви. Або її домалювали, або неправильно прочитали. Логічніше, що це 1904-й".
За словами дослідника, у Глибокому немає історичних свідчень про поселення козаків. Втім навіть без козацького сліду місцевий цвинтар — цінний історичний пласт, який держава не захистила жодним статусом.
Проте буквально за 23 кілометри — у селі Білолісся — зберігається справжній унікальний скарб.
Білолісся: козацькі стели, схожі на хрест отамана Сірка
Білолісся вважається козацьким селом з офіційною датою заснування 1823 року. Саме сюди після створення Дунайського козацького війська переселили українське населення з Нижнього Дунаю.
На місцевому кладовищі — суміш віків: нові поховання вперемішку зі старими кам’яними хрестами та стелами. Деякі з них — пошкоджені, інші — частково присипані. Місцеві зізнаються: коли копають сучасні могили, часто натрапляють на старі кам’яні плити. У радянські часи їх просто вивозили на смітник.
Ігор Сапожников показує нам одну зі стел, яку вперше описав ще у 1997 році:
"Цей хрест має сонце з одного боку й місяць з іншого. Така символіка характерна для пізньої запорозької традиції. Дуже схожу стелу має могила кошового отамана Івана Сірка".
Стародавній орнамент і форма цих надгробків свідчать: на місці Білолісся у ХІХ столітті існувала громада заможних козаків, яка могла дозволити собі дорогі кам’яні хрести. У той час хрест коштував майже чотири срібні рублі — місячну платню козака за похід. А додаткові різьблені символи, як на білолісських стелах, збільшували ціну в рази.
Проте сьогодні цінність цих артефактів руйнує час і людська необізнаність. Деякі стели стоять просто серед свіжих могил — без охоронного статусу та без розуміння громади, що ці камені — унікальна частина історії українського козацтва.
Далі ми рухаємося до Татарбунар — міста, де радянська влада знищила найстаріше кладовище, але громада намагається повернути втрачену пам’ять.
Татарбунари: цвинтар, знищений бульдозерами, і спроба повернути минуле
Перше кладовище Татарбунар існувало до 1950-х років. Тут поховані перші жителі міста, яке сформувалося ще в часи Османської імперії. У 1960-х радянська влада вирішила створити на місці цвинтаря "парк 50-річчя Радянської влади" — з дитячими майданчиками, футбольним полем і навіть басейнами.
Пам’ятники знімали, вантажили на машини та вивозили за місто у яр. Могили рівняли бульдозерами. Частину території пізніше виклали тротуарними доріжками просто поверх поховань.
Місцевий житель Віталій Борденюк зараз показує нам відновлені камені:
"Я знайшов у тому яру хрест із прізвищами своєї родини. Тут поховані мої прадіди. Фактично кожен татарбунарець має тут когось зі своїх".
Серед хрестів — старообрядські, козацькі лапчасті, колони, німецькі надгробки колоністів. Усе це — перемішана історія людей, які формували Татарбунари протягом століть.
Громада зібрала знайдені плити й розташувала їх півколом, створивши меморіал. Це спроба повернути гідність тим, кого поховали тут задовго до радянської руйнації.
Далі ми вирушаємо в Сарату — ще одну точку Бессарабії, де німецькі колоністи залишили по собі унікальну спадщину.
Сарата: як громада відновила лютеранське кладовище, знищене вщент
Сарата — одна з останніх німецьких колоній, заснованих у Бессарабії. Німців запросила Російська імперія після війни з Османською імперією 1812 року, щоб освоїти ці землі. Сюди приїхали переселенці, яких привів пастор Ігнац Ліндль. Вони мріяли побудувати громаду, що житиме за "апостольським проєктом" — спільнотою рівних, освічених людей.
Німці зводили будинки, школу, церкву з унікальним органом, розвивали освіту й науку. Один із місцевих вихідців, професор Фрідріх Кнауер, став першовідкривачем усатівської археологічної культури.
Та у 1970-х роках радянська влада знищила колоністське кладовище. Надгробки використали як будматеріал. Частину плит знайшли згодом у вигляді стіни в господарському приміщенні — повернуті написами всередину, через що вони добре збереглися.
У 2018 році громада Сарати розібрала цю "стіну" за п’ять днів. 105 надгробків перенесли і виклали хрестом, створивши меморіальний простір. Завідувачка місцевого музею Любов Клим пояснює:
"У центрі ми встановили чорний знак із написом "Вибачте нас". Це вибачення перед усіма поколіннями німців, пам’ять яких не зуміли зберегти".
Громада мріє створити тут "Дойче-парк" — парк пам’яті. Селищна рада вже затвердила статус цієї території, але війна зупинила подальші дії.
Проте навіть без офіційного парку меморіал став місцем, де можна побачити історію колоністів і зрозуміти, якою багатонаціональною була Бессарабія.
Чому більшість поховань не має охоронного статусу
В Одеській області — близько 4 500 об’єктів культурної спадщини. Але серед кладовищ офіційно визнані лише два: Куяльницький козацький цвинтар та єврейське кладовище в Білгороді-Дністровському.
Усі інші поховання — без правового захисту. Головний спеціаліст департаменту культурної спадщини ОДА Дмитро Пєтков пояснює:
"Це не тільки проблема Одещини — це проблема всієї України. Дієвих механізмів сьогодні немає. З 2019 року органи охорони не можуть самостійно розробляти облікову документацію. Це можуть робити лише наукові установи або громадські організації, у складі яких є люди з науковим ступенем. У департаменті такої людини немає".
За законом, відповідальність за збереження місць поховань лежить на органах місцевого самоврядування. Вони можуть забороняти нові поховання на історичних ділянках. Але фактично зупинити руйнацію важко.
"Або дивитись і знизувати плечима, або переносити кладовища на безпечні ділянки", — каже Пєтков.
Похована пам’ять, що ще може бути врятована
Глибоке, Білолісся, Татарбунари, Сарата — різні історії, але спільна проблема. Кам’яні хрести і стели, які могли б стати музейними експонатами, сповзають у лимани, стоять під новими могилами або десятиліттями лежали в ярах.
Поки держава не оновить систему обліку й охорони пам’яток, спадщина Бессарабії залежатиме від місцевих громад — тих, хто готовий берегти пам'ять про минулі покоління, навіть якщо офіційного статусу для цього немає.
Читайте нас у Telegram, WhatsApp, Viber, Facebook та Instagram: головні новини Одеси та області
