Майже два роки Ніна Гілічук шукала брата Миколу Андреюка, який у квітні 2022 року потрапив у полон у Маріуполі. Вона переглядала списки та фотографії військовополонених, спілкувалася зі звільненими військовими й намагалася з'ясувати, де він перебуває. Наприкінці 2023 року Ніна знайшла інформацію про нього серед даних про невпізнані тіла. У морзі в Києві вона впізнала брата.
Микола Андреюк народився 1984 року. У 2014-му пішов добровольцем на фронт, а після початку повномасштабного вторгнення служив гранатометником десантно-штурмової роти морської піхоти. За словами сестри, 4 квітня 2022 року в Маріуполі він потрапив у полон.
«Він попереджав, що буде велика війна»
Микола був старшим братом Ніни. Ще наприкінці 2021 року, згадує жінка, він говорив рідним про можливість повномасштабної війни та радив їм виїхати.
«Ще в грудні 2021 року він мені писав, дзвонив і говорив, що буде повномасштабна війна, щоб ми з чоловіком збирали речі й виїжджали. Але ми тоді про це навіть не думали», — розповіла Ніна.
У березні 2022 року брат ще виходив на зв'язок. Через проблеми зі зв'язком він переважно писав повідомлення. За словами Ніни, Микола розповідав, що ситуація погіршується, а його підрозділ опинився в оточенні.
«Він уже писав повідомлення, що в них біда, що їх там у кільце взяли, що їм уже дуже тяжко», — згадує жінка.
Згодом зв'язок із Миколою обірвався. У травні Ніна побачила брата на фотографіях українських військових, які потрапили в полон. Пізніше вона дізналася, що його доправили до колонії в Оленівці.
Ніна об'єдналася з родинами інших полонених. Вони обмінювалися інформацією та шукали військових, яких повертали в Україну і які могли щось знати про їхніх близьких.
У травні 2023 року один зі звільнених із полону чоловіків розповів Ніні, що приблизно за місяць до вибуху в колонії в Оленівці Миколу звідти вивезли. Спочатку він назвав Таганрог, однак пізніше, після розмови з іншим колишнім полоненим, Ніна почала сумніватися, куди саме перевезли брата.
«Госпіталь, але то катівня була»
Інформацію про стан Миколи Ніна отримала від військового Сергія, який перебував із ним в одній камері. Після звільнення з полону чоловік сам зв'язався з нею.
«Він першим зв'язався зі мною і сказав: "А Микола вдома?". А я йому кажу: "Ні". Він каже: "Значить, він ще досі там"», — пригадує Ніна.
За словами жінки, на той момент стан її брата був тяжким. Сергій розповів їй, що інші полонені переносили Миколу на руках до місця, яке називали госпіталем.
«Я так скажу: госпіталь, але то катівня була так само. Його хлопці віднесли вже на руках у ту катівню. І він думав, що буде обмін і його обміняють, тому що він дуже тяжкий був», — розповіла Ніна.
За її словами, Сергій також розповів їй про катування Миколи. Ніна каже: те, що вона почула від колишнього полоненого про стан брата, пізніше відповідало тому, що вона побачила в морзі.
Проте тривалий час жінка не знала, що сталося з Миколою після того, як його вивезли з Оленівки. Вона продовжувала шукати інформацію самостійно.
У березні 2024 року Ніна зайшла на ресурс МВС із даними про невпізнані тіла. Там вона побачила інформацію, яка, за її словами, стосувалася брата. Було зазначено, що тіло доставили в Україну ще в грудні 2023 року.
Після цього Ніна зв'язалася зі слідчою, яка займалася справами військовополонених. Через неї жінка вийшла на іншу слідчу, яка працювала зі справою невпізнаного тіла.
4 квітня Ніна разом із чоловіком, сином та військовим, який перебував із Миколою в одній камері, приїхала до Києва.
У морзі вона впізнала брата.
«Я глянула і зрозуміла, що це він»
Побачивши тіло вперше, Ніна одразу впізнала Миколу. Водночас, каже вона, брат був надзвичайно виснажений.
«Коли я глянула перший раз, то зрозуміла, що це він. Але він був удвічі худішим. Він не схуд — він сухий був. Були ребра, кістки і шкіра», — згадує Ніна.
Жінка також розповідає, що тіло мало синьо-фіолетовий колір та ознаки розкладання. За її словами, у документах, які вона бачила після впізнання, причину смерті Миколи не встановили.
Окремо Ніна стверджує, що разом із тілом брата було ще одне серце.
«Мого брата привезли з двома сердечками. Чуже серце йому вкинули», — говорить вона.
Ще у 2022 році, коли родина не знала, де перебуває Микола, його мати здала зразок ДНК, а правоохоронці відкрили кримінальне провадження. Проте, за словами Ніни, від грудня 2023 року до березня наступного року рідні не знали, що тіло вже перебуває в Україні.
Після впізнання 4 квітня родина також не змогла одразу забрати Миколу для поховання. Ніна чекала на завершення експертиз та неодноразово зверталася до слідчої.
«Уже в липні я говорю: ну скільки можна експертиз, я забиратиму. Вона ще одну експертизу призначила, і ми вже з адвокатом намагалися його забрати», — розповіла жінка.
За її словами, у Києві тіло перебувало до листопада — ще близько семи місяців після того, як вона впізнала брата.
Ніна стверджує, що за цей час його стан значно погіршився. Коли тіло доправили до Кривого Рогу, каже жінка, від нього залишилися переважно кісткові рештки.
Миколу поховали у рідному місті.
Після пережитого Ніна радить родинам зниклих безвісти не обмежуватися очікуванням офіційних повідомлень, а самостійно шукати інформацію, звертатися до установ та спілкуватися зі звільненими з полону.
«Не сидіть, не чекайте, коли вам зателефонують. Треба шукати, треба дзвонити, треба писати. Треба звертатися до всіх», — говорить вона.
Нині родина знову шукає близьку людину. За словами Ніни, близько півтора року тому безвісти зник її племінник Олександр Андреюк. Інформації про те, де він перебуває, родина досі не має.
Читайте нас у Telegram, WhatsApp, Viber, Facebook, Instagram та TikTok: головні новини Одеси та області.
Стежте за головними новинами Одещини в Google Новинах — збережіть тему Суспільне Одеса в обране, щоб не пропустити важливі події у вашому регіоні.
