Старі польські поховання серед бузку, мармурова плита, десятиліттями прихована під землею, залишки родинного склепу та надгробок священника XIX століття. Такі знахідки досі зберігають кладовища Кривого Озера на Миколаївщині та Бакші на півночі Одеської області.
Колись ці землі лежали на перетині торговельних шляхів і культурних впливів, тут жили українці, поляки, молдавани, євреї та представники інших народів. Сьогодні про частину цієї історії нагадують костели, зруйновані храми, старі поховання та прізвища на надгробках.
Разом з історикинею Анастасією Стрельцовою-Ніколенко ми вирушили до Кривого Озера та Бакші, щоб дослідити сліди польської культури й відшукати історії людей, чиї імена десятиліттями залишалися під землею та чагарниками.
Криве Озеро: на перетині держав, культур і торговельних шляхів
Криве Озеро розташоване у Первомайському районі Миколаївської області, на лівому березі річки Кодима, приблизно за 180 кілометрів від Одеси. Поселення існувало щонайменше із середини XVII століття.
Хоча сьогодні Криве Озеро адміністративно належить до Миколаївщини, його історія тісно пов'язана з північчю сучасної Одеської області. У різні часи тут перетиналися володіння, торговельні інтереси та культурні впливи Речі Посполитої й Османського світу.
За словами Анастасії Стрельцової-Ніколенко, Криве Озеро розвивалося передусім завдяки вигідному розташуванню. Через цю місцевість проходили важливі торговельні дороги, а частиною земель володів князівський рід Любомирських. Інший берег Кодими певний час перебував під владою Якуба-аги Рудзевича — державного діяча Кримського ханства, якого в документах Російської імперії згадували як Якова Ізмайловича Рудзевича.
«Якщо ми говоримо про це село, то передусім тут жили люди, які приїжджали з території сучасної Молдови. Потім сюди почали переселятися вихідці з України, а згодом ці землі отримав Любомирський, який проводив тут політику Речі Посполитої. Відбувалася своєрідна культурна взаємодія між західною латинською, європейською та османською культурами», — розповіла Анастасія.
Поселення на цих землях можна побачити і на старих картах. Зокрема, вони позначені на картах французького інженера та картографа Гійома Левассера де Боплана.
Розташування Кривого Озера багато в чому визначало його життя. За історичними описами та спогадами місцевих жителів, тут сходилися дороги, якими рухалися з території Польщі до Криму, з Молдови у напрямку Києва та Чигирина, а також на південь — по сіль і в напрямку Одеси у торговельних справах.
Костел святого Людовіка та польська громада
На одному з перехресть у центрі Кривого Озера й сьогодні стоїть римо-католицький костел святого Людовіка. Храм звели приблизно 1819 року коштом родини польського поміщика Людвіга Шалайського.
У 1880-х роках парафія, до якої належали також жителі навколишніх населених пунктів, налічувала близько двох тисяч вірян. Значну частину місцевих римо-католиків становили поляки.
Станіслава Албул — місцева жителька та голова Товариства польської культури імені Марти Вєцкої. Вона розповіла, що з костелом пов'язана особлива традиція. За місцевим переказом, у святого Людовіка було десятеро дітей, тому парафіяни вважають його покровителем родин, які моляться про народження дитини. За словами Станіслави, з такими проханнями до храму приїздять люди з різних регіонів України.
Для її родини ця традиція має особисте значення. Станіслава розповіла, що вони з чоловіком десять років не могли мати дітей.
«Коли 1993 року нам повернули цей костел, то перше, про що ми попросили святого Людовіка, — щоб у нас були діти. І вже 1994 року народилася донька Оленочка. У неї потім була схожа історія: шість років не було дітей, а зараз у них маленька дівчинка Діанка. І це не тільки у нас. Тому ми кажемо, що святий Людовік — покровитель тих, хто хоче мати дітей», — розповіла Станіслава Албул.
Костел був великим релігійним осередком не лише для Кривого Озера. Сюди приходили католики й із сусідніх сіл, зокрема з території нинішньої Одещини.
За радянської влади храм перестав виконувати релігійну функцію: у будівлі облаштували будинок культури та кінотеатр. На початку 1990-х костел повернули католицькій громаді. Проте повноцінне відновлення тривало роками.
Станіслава згадувала, що на момент повернення будівля перебувала у важкому стані. Громада поступово ремонтувала її за підтримки священників та парафіян.
«Якби його не віддали, його, напевно, рознесли б по цеглинах. Штукатурка просто обсипалася. Все було в дуже поганому стані, а коштів на відновлення не вистачало. Поступово, за допомогою ксендзів, які працювали на наших парафіях, усе відновлювали. Тепер завдяки нашому ксендзу Домініку Фішеру зробили утеплення і почали ремонт усередині. Громада селища нам, на жаль, майже не допомагала», — розповіла вона.
Криве Озеро було місцем співжиття різних релігійних громад. За словами місцевих, неподалік один від одного діяли католицький костел, православна церква та синагога. Через дорогу від костелу також збереглася старовинна корчма, яку місцеві пов'язують із єврейською громадою. Будівля стоїть тут уже близько двох століть.
Сьогодні у Кривому Озері живуть нащадки польських родин, які оселялися у цій місцевості покоління тому.
Тетяна Лучанецька народилася у сусідньому Гедвіловому, яке згодом стало частиною Кривого Озера. За її спогадами, там було близько ста дворів і мешкало багато польських родин. Польська культура залишалася у побуті — в їжі, сімейних традиціях та молитвах.
«Я б сказала, що там майже всі були поляками. Мама завжди готувала польські страви й казала на одну з них "бігос". Це щось схоже на солянку: капуста, шинка, м'ясо. Канапки також робили. Багато такого пам'ятаю. Мама завжди молилася — наполовину польською, наполовину українською», — згадувала жінка.
Разом із традиціями старші покоління передавали й пам'ять про страх. Тетяна розповіла, що її батько боявся відкрито говорити про польське походження родини. За радянської влади така ідентичність могла стати приводом для переслідувань, тому частина сімей воліла мовчати про своє коріння.
Родина Тетяни також втратила близьких.
«Рідного брата мого діда забрали, і до сьогодні ніхто не знає, де він. Залишилася сім'я — три маленькі дівчинки. Кароль помер від голоду, Володимир помер від голоду, померли обоє моїх батьків і грудна дитина», — розповіла Тетяна.
Станіслава Албул пояснила, що страх переслідувань вплинув і на передачу мови та польської ідентичності наступним поколінням. Люди могли змінювати запис про національність у документах, не навчали дітей польської і намагалися не привертати уваги до свого походження.
«Радянська влада так усе повитирала, що люди, які були поляками, мусили писати у свідоцтвах, що вони українці. Я знаю жінку, яка питала батька: "Тату, чому ти нас не вчив?". А він відповідав: "Бо я боявся, що мене будуть переслідувати, що вас будуть переслідувати". І воно помаленьку відмирало, не передавалося далі, бо люди боялися», — сказала Станіслава.
Польський цвинтар: мармурові пам'ятники серед бузку
За два кілометри від костелу починалася інша частина нашої подорожі Кривим Озером. Старе кладовище місцеві називають «польським», хоча сьогодні тут є й сучасні поховання жителів селища.
Значну частину старої території закрили густі зарості бузку. Саме серед них Станіслава показала нам один із найбільш незвичних пам'ятників.
Високий монумент із білого мармуру виконаний у формі розгорнутої книги. На ній вдалося прочитати напис: «Вічно спочиває пан». Нижче у мармурі була вирізана декоративна тканина з орнаментом.
Тут же збереглося ім'я похованого — Вільям Терлецький. На пам'ятнику вказаний 1828 рік.
За словами Станіслави Албул, монумент знайшли волонтери 2019 року після того, як почали розчищати кладовище від чагарників.
«Все, що ми бачимо навколо, — це бузок. А під ним є поховання. Крізь хащі можна роздивитися: ось ще якийсь пам'ятник, там ще один. Волонтери віднайшли далеко не все, тому тут є над чим працювати», — розповіла вона.
Трохи далі ми побачили залишки іншого великого поховального комплексу. Від склепу зберігся чавунний монумент із польським прізвищем: Люцина з Красницьких Рудкевич, 1828–1902.
Ім'я Люцини вдалося знайти й в архівних метричних записах, які зберігаються у Державному архіві Хмельницької області.
За розповіддю Станіслави, Красницькі були поміщиками у сусідньому селі Курячі Лози, де досі зберігаються залишки поміщицької садиби. Місцева історія родини також пов'язує Рудкевичів з Уманню.
Станіслава переказала родинну історію, за якою чавунний елемент пам'ятника для Люцини її донька замовила в Італії. Спочатку його доправили кораблем до Одеси, а звідти — до родинного склепу у Кривому Озері.
«Одні розповідають, що зверху був чавунний янгол, інші — що Матір Божа. Але фігура теж була з металу. До сьогодні зберігся напис і 1902 рік», — сказала вона.
Попри старі склепи та мармурові надгробки XIX століття, кладовище не має статусу пам'ятки місцевого значення. За приблизною оцінкою місцевих активістів, чагарники закривають більшу частину старої території.
Навіть крізь бузок подекуди було видно уламки дорогого каменю та елементи колишніх монументів. Місцеві жителі розповідали, що за радянських часів частину скульптур і декоративних елементів могли забирати з кладовища та використовувати в інших місцях — зокрема як оздоблення будівель.
Та значна частина пам'яті й досі залишається тут — під корінням бузку, землею та уламками старих надгробків.
Бакша: історія, яку продовжують знаходити на кладовищі
Після Кривого Озера пошуки продовжили вже на Одещині — у Бакші Савранської селищної громади Подільського району. Сьогодні тут живе приблизно тисяча людей.
Перша відома письмова згадка про Бакшу датується 1745 роком.
Назву села пов'язують із тюркським словом «бакча» — «сад». Одне з поширених пояснень походження назви стосується господарської діяльності перших мешканців — садів та баштанів.
На півночі Бакша межує із селом Гетьманівка — ще одним історичним населеним пунктом, землі якого також були пов'язані з минулим цього прикордоння.
У минулому Бакша була центром Бакшанської волості, до якої входили також Капустянка, Юзефівка та Неділкове. У селі було кілька ставків. Частина з них сьогодні висохла або значно обміліла. Від так званого Панського ставка при в'їзді зі сторони Саврані залишилася поросла очеретом балка.
Разом із місцевим учителем історії Василем Низькохатом ми спробували відшукати інші сліди минулого села.
За його словами, перші поселення формувалися з північного боку Бакші, у напрямку Йосипівки, приблизно там, де сьогодні розташована школа. Історичні відомості свідчать, що населення села було різноманітним.
«Тут проживали представники різних національностей: українці, поляки, молдавани, роми», — розповів Василь Низькохат.
Він багато років збирає історичні матеріали про Бакшу для експозиції у місцевому ліцеї. Тут зберігаються книги про село, старі документи й речі, які приносили самі жителі.
Серед експонатів: традиційний одяг, рушники, глечики, знаряддя праці та кухонне начиння. Частині предметів, за словами Василя, від ста до двохсот років.
Є в музеї й стара дерев'яна скриня для одягу. Її передала одна з місцевих родин — колись скриня належала прабабусі дарувальників.
Не знайшовши у шкільній експозиції підтверджень легенди про чорноморських козаків, ми разом із Василем Низькохатом та Анастасією Стрельцовою-Ніколенко вирушили на старе сільське кладовище.
Воно й досі діє. Поряд із сучасними могилами серед заростей збереглися старі кам'яні надгробки.
Архівні відомості про Бакшу фіксують серед місцевого населення, зокрема, 140 однодворців із 50 дворів, 23 представників польської шляхти з восьми дворів та 47 відставних солдатів із 21 двору.
Неподалік, наполовину в землі — рівні кам'яні хрести. Деякі за формою нагадували католицькі, однак на одному було видно зображення православного храму з куполами. З напису вдалося розібрати лише дату — 1892 рік.
Анастасія пояснила, що сама форма хреста не завжди дозволяє точно визначити конфесію людини, яка тут похована.
«Насправді важко сказати, католик тут похований чи православний, якщо ми не знаємо, хто саме це був і як відбувався обряд поховання. Мені здається, що цей хрест усе ж православний, тому що бачимо церкву з куполами, а для католиків це не характерно. Водночас тут трапляються польські прізвища. Костелів поруч було небагато, тому люди могли переходити до греко-католицької або православної церкви», — пояснила вона.
Історія кладовища тісно пов'язана зі старим храмом Бакші.
Спочатку у селі була дерев'яна церква, але на початку XIX століття вона згоріла разом із майном та документами. Пізніше тут звели храм святого великомученика Дмитрія. Кам'яну церкву побудували 1815 року з тесаного вапняку.
За словами Василя Низькохата, храм стояв на території нинішнього старого кладовища. На місці, яке він нам показав, збереглися залишки фундаменту кам'яної споруди. Чи належав він безпосередньо церкві, чи одній із господарських будівель при ній, достеменно невідомо.
Сам храм у радянський період знищили.
Неподалік від залишків споруди — кілька старих стел, звалених в одному місці. На одній із них напис майже стерся, однак вдалося прочитати ім'я Кондрат і дату — 23 березня 1847 року.
Поряд інша стела. На поверхні після очищення вдалось віднайти повне ім'я — протоієрей Авксентій Бачинський.
Василь Низькохат упізнав його майже відразу. В одній із книг про історію села, авторкою якої є Ольга Білецька, згадується, що Авксентій Бачинський служив священником у Бакші з 1825 до 1851 року.
Архівні документи з Державного архіву Хмельницької області також містять відомості про родину Бачинських.
Після Авксентія службу продовжив його син Георгій.
«Виходить, що це династія Бачинських, представники якої майже все XIX століття були священниками нашої церкви Святого Дмитрія. Для нас це унікальна знахідка», — розповів Василь.
Чимало старих надгробків і досі залишаються під землею та чагарниками. За спогадами місцевих, частину каменю зі старих поховань у радянський час могли використовувати для господарських потреб — зокрема у будівництві.
Для Анастасії знахідки в Бакші стали ще одним свідченням того, що історія цієї частини Одещини досліджена далеко не повністю.
«Знахідки на кладовищі Бакші — це щось зовсім нове. Те, що ще можна зберегти і що потребує подальших досліджень. Якщо говорити про північ області, то тут можна їхати майже в кожне село й шукати, тому що значна частина цих територій була пов'язана з володіннями Любомирських», — сказала вона.
Читайте нас у Telegram, WhatsApp, Viber, Facebook, Instagram та TikTok: головні новини Одеси та області
