Миколу Резниченка, загиблого від снайперських куль, дружина Людмила планує поховати на одному з миколаївських кладовищ, біля сина. Вдова півтора року чекає на повернення тіла чоловіка.
Про те, як дізналась, що чоловік загинув та про пошуки Людмила Резниченко розповіла журналістам Суспільного.
Разом з Людмилою ми приходимо на одне з миколаївських кладовищ. Тут у 2014 році родина Резниченків поховала свого старшого сина Петра. Поклавши квіти, жінка говорить з сином, просить вибачення, що досі не поховала батька.
"Привіт синку, знов я батька тобі не привезла. Все шукаємо, шукаємо його, ніяк не можемо знайти. Квіточки йому також даси, як прийде".
Тут біля могили сина вдова хоче поховати загиблого чоловіка.
Микола Резниченко став військовослужбовцем 36-ї окремої бригади морської піхоти у віці 68 років.
"Він каже: "Вже по телевізору кажуть, що війна почалась. Людо, я йду у військкомат". Я кажу: "Коля, який тобі військкомат, тобі скільки років?". "Нічого, я стану в пригоді", і все", — пригадує Людмила Резниченко.
За словами Людмили, чоловік справді став у пригоді. У 70-х роках, коли проходив строкову службу, знався на великих військових автівках, а потому все життя був водієм.
"Коли вони були вже там, у них не було нічого, хлопці прибігли, вже два дні ходять і не можуть завести КАМАЗ, десь там знайшли в карʼєрі, а він почув і говорить: "Хлопці, а що ви заводите?" А вони кажуть: КАМАЗ. А він говорить: "Я камазіст". Вони поїхали за 15 хвилин завели", — переповідає Людмила.
На початку повномасштабної війни Микола Резниченко евакуював з дитсадка у Хлібодарівці, що на Донеччині, дітей. За 15 хвилин після цього, за словами побратимів Миколи, російські війська запустили по закладу авіабомбу.
"Каже, найменша дитина була трьох років. Він нам розповідав і плакав. Каже, завантажили, вивіз їх у Запорізьку область, він два дні не телефонував нам. Приїхав на другий день, приходить до хлопців. А вони, каже, сидять, на мене дивляться і ніхто нічого не каже, не здоровкаються, нічого. Каже: я завмер, і Юра йому говорить: а ти сюди не дарма приїхав. Каже, ти стільки дітей врятував, ми тебе не чекали, минуло 15 хвилин — кинули півтону бомбу і садочка нема", — розповіла Людмила Резниченко.
Восьмого березня Микола двічі зателефонував родині. Людмила говорить, того дня вже мала погане передчуття.
"Все, ми поговорили: цілую-обіймаю, Іллюша, я тебе цілую, дідусь тебе любить, чекай мене. Сашо, синку, ти тепер замість батька, дивись, відповідаєш за них. Таке сказав. Я кажу: ну що ти, 8 березня і ти таке заключення нам робиш".
Наступного дня телефоном побратим Миколи Резниченка повідомили Людмилі, що чоловік загинув від двох куль снайпера.
"Він каже, Коля загинув. Вони були на початку села, а ми, каже, всі були далі, і вони нам дали знати, Коля почав відбиватись. А що відбиватись, йдуть танки, БТР, і ще якесь, і піхота йде, і пацани ж біжать, а Коля відбивається, ну і що відбиватись. Він цілий ріжок, сказали мені, вистріляв, перезарядив і другу почав і снайпер його зняв. Тому що дві кулі у нього в голові, так і загинув", — говорить жінка.
Командир роти повідомив Людмилі, що тіло чоловіка вивезли у Покровськ, втім згодом зʼясувалось, тіло так і залишилось в Іванівці на Донеччині. Нині населений пункт окупований.
Довідку про смерть вдова отримала 31 березня 23 року — через рік після загибелі Миколи.
"Ось Донецька область. Всі мапи у мене, тут ось, я сідаю і дивлюсь, де наші хлопці пройшли. Іванівка ось, ось Донецьк, ось Волноваха і ось тут Іванівка є".
Після деокупації Іванівки Людмила із сином планують особисто поїхати на місце, де загинув Микола Резниченко. Поховають його на одному з Миколаївських кладовищ, біля старшого сина — Петра.
"Це найголовніше, що потрібно зробити — всіх привезти додому, всіх. Поховати їх. І так вже півтора року не знаємо, чи поховали там, чи так".
Слідкуйте за головними новинами Миколаєва та області у Telegram, Viber, YouTube, Facebook та Instagram.
