У Богданівському на Миколаївщині залишилося 26 жителів. Найближча аптека — за 13 кілометрів, магазини та амбулаторія — в інших селах. Діти щодня долають близько двох кілометрів пішки до шкільного автобуса. Місцеві жителі тримають господарство, продають молоко та вирощують овочі, але кажуть: без дороги й базової інфраструктури село поступово зникає.
Як виживають люди — кореспондентам Суспільного розповіли місцеві жителі.
Хутір, де залишилося 26 людей
Богданівське має дві вулиці — Північну та Зелену. Місцеві називають його хутором, адже від колишнього села залишилося близько десяти житлових будинків.
Іванна живе тут із 2011 року. За її словами, раніше людей було значно більше. Частина старших жителів померла, а молодь виїхала.
«Раніше село було більше, зараз геть маленьке. Поки живемо. Ну, тут багато людей було, дуже багато. А тоді так: старі вмирали, молоді виїжджають. У селі взагалі нелегко жити. Дуже нелегко. Але живемо, тут тихо, спокійно», — розповідає Іванна.
За її словами, найбільше труднощів виникає через те, що немає магазину, аптеки та медичної допомоги поблизу. У разі хвороби або потреби придбати ліки доводиться їхати в інші населені пункти.
«Коли захворієш, то швидка не може приїхати, і це дуже погано. Або в аптеку треба їхати дуже далеко. А так наче нормально жити. Ми вже звикли», — каже жінка.
Нині в селі залишаються 26 людей. Тут є електрика і вода, які люди провели до будинків. Газу немає — жителі користуються балонами й купують дрова.
Два кілометри пішки до шкільного автобуса
У Богданівському немає школи, дитячого садка чи майданчика. Діти навчаються в іншому населеному пункті. Школярі мають іти близько двох кілометрів до автобуса.
«Діткам тяжко, бо до автобуса треба далеко йти пішки. І дуже рано встають, бо о 7:00 вже автобус», — каже Іванна.
Сестри Анастасія та Ангеліна розповідають, що вранці іноді виходять із дому ще о пів на шосту.
«Буває, встаємо о 05:30 чи 05:40 і йдемо пішки. Коли в мами є можливість, вона підвозить. Щоранку йдеш по траві, а там роса. Це ще в кращому випадку, а в гіршому доводиться йти пішки всю дорогу. Це тяжко», — розповідають дівчата.
Поруч немає місця, де діти могли б погратися чи провести час із друзями. Тому розваги вони вигадують самі.
«Друзів би хотілося побільше, і магазини хоч би були, качелі. А там гуляємо з котиками, собачками, з Рімою (подружка — ред.). На деревах лазимо, і все. І в телефонах сидимо. Більше нічого. А ще від півня тікаємо», — кажуть Анастасія та Ангеліна.
Дівчата допомагають мамі по господарству — доглядають за тваринами, курчатами та городом.
«Чим більше ми допомагаємо мамі, тим більше грошей вона нам дає. Так що... Та і плюс ми вже привикли, нам подобається. Я взагалі люблю курчат. Особливо коли курочки маленькі, такі курчатка», — розповідає одна з дівчат.
Господарство замість магазину
Жителі села виживають завдяки власному господарству. Люди тримають корів, продають молоко, вирощують овочі та печуть хліб.
Анатолій розповідає, що раніше тримав п'ять корів. Після інсульту залишив двох.
«Ми виживаємо оце за рахунок двох корів зараз. Праву руку, праву ногу відняло. І зараз так оце держимо вже дві корови, так виживаємо. Потрохи городи садимо», — каже Анатолій.
До магазину чоловік їздить на мопеді, коли той справний. Хліб у родині також часто печуть самі.
«Хоч би трохи ями засипали»
Для місцевих жителів одна з головних проблем — дорога. Через її стан транспорт до села їздить рідко, а молоковоз, який забирає продукцію у місцевих, неодноразово ламався.
«Якість наших доріг така, що молоковоз уже третю машину поламав на цій дорозі. А ми самі возили молоко мопедом, туди-сюди. А це мопед уже поламався», — говорить житель Анатолій.
Наталя розповідає, що хотіла б лише одного — щоб дорогу хоча б частково привели до ладу.
«Хоч би дорогу нам (зробили — ред.), щоб молоко возити. А так я не скаржусь. Головне, щоб була дорога. Хоч би трохи ями засипали — і те дякую», — говорить жінка.
За її словами, колись будинків у селі було значно більше. Тепер на місці колишніх дворів залишилися зарості.
«Хат десять залишилося, а людей — не знаю. Оце, де кущі, — це хати були. А куди ж люди поділися? Повиїжджали, повмирали, хтось повиїжджав», — каже Наталя.
«Наше село хоче покращитися»
Жителька Іванна каже, не планує поки залишати село.
«Поки що залишаємося, а далі буде видно. Немає сенсу тут довго залишатися. Діти виростуть, підуть учитися — і що я тут буду робити? Теж десь поїду. Може, ще щось і буде. Але можемо просто зарости травою, бо всі поїдуть», — говорить Іванна.
Втім, за її словами, хотіла б бачити село доглянутим і розвиненим.
«Мені здається, наше село хоче покращитися. Бути хорошим, красивим. Ну, нам уже не один раз сказали, що Богданівське село за село не вважається», — розповідає Іванна.
Попри всі труднощі люди продовжують жити та працювати, тримати худобу й обробляти городи. Але без дороги, транспорту та базових послуг майбутнє населеного пункту залишається невизначеним.
Читати ще
Щоденники забутих сіл: Велике Артакове
Читати ще
Щоденники забутих сіл: Тернові Поди
Слідкуйте за головними новинами Миколаєва та області у WhatsApp, Telegram, Viber, YouTube, TikTok, Facebook та Instagram.
