Щоб полегшити свій біль від втрати, Оксана Ялоха, мама бійця полку "Сафарі" бригади "Лють" Дмитра-Маркіяна Ялоха, почала писати синові листи. Ці листи він ніколи не прочитає. Дмитро загинув 3 грудня 2023 року в районі населеного пункту Майорськ Бахмутського району Донецької області при штурмі російських позицій.
Про втрату сина та його бойовий досвід жінка розповіла в інтерв’ю Суспільному.
Народжений в любові
У листах до сина Оксана згадує моменти, коли ще носила його під серцем. Коли Дмитро народився, його батьки були ще дуже молоді, обом виповнилося по 20 років. Хлопець був очікуваною дитиною.
Мама розповідає, що ще до народження дитини вона з ним розмовляла, співала йому, займалася йогою та відповідально ставилася до майбутніх пологів.
"Він народився на Дмитра. Я не дуже хотіла називати його Дмитром. Я була дуже молода. В пологовому мені жінки сказали, що у політбюро сидять одні Дмитри. А коли він народився, то мені здавалося, що найкращого імені у світі немає. Він у нас був Дмитриком. Коли він народився, то я подумала: народився у сорочці", — згадує Оксана.
Розповідає, коли вперше взяла на руки немовля, то він їй нагадав її діда Василя Стечкевича. Це був перший внук, хлопчик, у родині.
"Я пам’ятаю зараз кожен день від дня його народження. Коли він загинув, я не давала собі ради зі своїми емоціями, я відчувала свою провину: а треба було його вберегти, а треба було казати, а треба було того не казати. Тоді психолог мені порадив писати йому листи", — розповідає мама.
Оксана згадує ті дев’яності роки, коли народився її первісток. Каже, що у міській раді їй, як молодій мамі, видали довідку про те, що вона має право купити для дитини п’ять пар повзунків, три метри фланелевої тканини та два рушники.
"Я ті часи згадую з жахом. Моя мама шила з простирадла повзунки. Але ми Дмитрика дуже любили. Він був нашим улюбленцем. Я маю дуже багато його дитячих фотографій, чорно-білих. Зараз я вже можу спокійно їх розглядати. Я дякую, що Бог мені дав цей дар материнства. Дмитрик був моїм життям, увесь мій світ крутився навколо нього", — каже вона.
Мама згадує і про перші кроки сина, і про перші слова, і як вчили букви. До школи хлопчик пішов, коли ще не мав шести років. Був дуже допитливим та непосидючим. Його цікавило все навколо, але не шкільна дисципліна.
"Він цікавився чому стається землетрус. Я пояснювала йому. А він каже: то землі важко стало дихати та вона мусила розкритися, щоби випустити той пар. Шкільна програма намагалася загнати його в певні рамки. Йому там було затісно. Я так хотіла, щоби він гарно вчився. А він мене заспокоював, казав: мамо, не переживай, я не найгірший у класі. Я так ті слова пам’ятаю", — говорить плачучи Оксана.
Після закінчення десятого класу Дмитро продовжив навчання у Львівському військовому ліцеї імені Героїв Крут. А згодом здобув юридичну освіту у Львівському національному університеті внутрішніх справ.
Про кохання
Мама загиблого героя каже, що Дмитро з дитинства був гарним і в нього закохувалися дівчата.
"Дмитро мій з першого класу мав проблеми з дівками. Приходить він зі школи сумний і дає мені аркуш паперу, де намальовано серце, пробите стрілою і написано "від Юлі до Дмитра". То був перший клас. Я, намагаючись бути серйозною, питаю: "І що ти тепер думаєш робити?". А він так плечима знизав і каже: "Та що робити, доведеться женитися", — сміється мама.
Але свою кохану Тетяну, з якою одружився, зустрів у 18 років. Познайомилися вони завдяки онлайн-грі. Виявили, що мешкають у сусідніх містечках. І Дмитро почав їздити до неї у гості.
"Він так закохався. Привів до нас. Дивлюся: дівчинка акуратненька. Вони вже хотіли одружуватися. Але ще вчилися. Одружилися, аж коли він пішов на роботу", — розповідає Оксана.
Коли у молодої пари народилася донечка Діана, чоловік був дуже щасливим. Підтримував дружину під час пологів.
Добровольцем у штурмовий полк
Повномасштабне вторгнення Росії в Україну застало Дмитра Ялоху на посаді інспектора поліції Дрогобицького районного відділення.
"У мого Дмитра спаковані речі коло дверей, бо він – поліцейський. У мого чоловіка теж, бо він – надзвичайник", — каже мама загиблого бійця.
За її словами, Дмитро відразу почав шукати можливість мобілізуватися. Проте йому відмовляли. Тож у лютому 2023 року, коли було створено штурмову бригаду Національної поліції "Лють", він знову зголосився.
"Першого разу він не пройшов конкурс. Але він спробував вдруге. Я його просила: Дмитрику, не йди, ти маєш бронь, ти маєш роботу. Але він все одно пішов", — говорить Оксана.
У березні 2023 року Дмитро Ялоха став бійцем полку "Сафарі". Щоби мама не хвилювалася, сказав їй, що служить у роті забезпечення.
"Каже мені: то десята лінія від лінії фронту", — згадує вона.
6 листопада 2023 року Дмитрові виповнилося 32 роки. 11 листопада мама побачила його востаннє. Чоловікові дозволили ненадовго поїхати додому.
"Ми відсвяткували його день народження. Були тільки найближчі друзі, з якими він працював у поліції, ми з чоловіком, донька моя з чоловіком. Ми співали йому "Многая літа". Але він вже був стривожений. Таня, дружина його, каже, що він, ніби відчував. Він нас обняв і каже: "Як я вас всіх люблю", - плаче Оксана, згадуючи той день.
Мама подарувала синові молитовник та вервечку. І наказала читати 90 псалом.
Був щасливим серед своїх побратимів
Востаннє Оксана розмовляла з Дмитром 1 грудня 2023 року.
"Він зателефонував мені сам. Каже: "Мамо, аби ти не хвилювалася, зі мною не буде зв’язку 5-6 днів". А я питаю: "Дмитрику, що ти з собою береш їсти? ". Він каже: "Там їсти не хочеться". А я ще за свої болячки говорила. Де б мені до голови прийшло, що то буде наша остання розмова", — каже жінка.
Через тиждень їй зателефонувала невістка й повідомила, що Дмитро пропав безвісти.
"Я не повірила. Як так, пропав безвісти? Та може поранений у госпіталі, може у полоні. Але – безвісти? У мене не було відчуття, що він загинув. У мене й досі нема того відчуття. Я його мертвого не бачила. Я плачу, сумую. Але для мене він — живий", — говорить вона.
Всі дні, коли не було жодних звісток про сина, Оксана молилася. Питала поради у священника. І всі їй радили молитися як за живого.
Ще за кілька днів стало відомо, що тіло Дмитра вдалося забрати вже з-під тимчасово непідконтрольної українським військовим території.
"Я все одно не могла повірити. Я махала рукою перед обличчям собі й казала: то не я, то – сон, то – кіно, то – неправда. Я ніби з розуму зійшла", — розповідає Оксана.
На упізнання маму не пустили, хоча вона й просилася.
Пізніше побратими розповіли, що напередодні загибелі Дмитрові наснився його дідо Михайло й сказав: "Синочку, я на тебе чекаю, щоби ти не боявся".
"Дмитрик був щасливим серед своїх побратимів. Я це бачила. Він казав, що рано чи пізно всі воюватимуть", — каже мама.
