24 лютого 2022 року Іван Тимців збирав свій наплічник, щоби піти на війну. В цей день батьки військовослужбовця бачили його востаннє. Через два роки після загибелі сина Оксана та Андрій Тимціви усиновили хлопчика з дитячого будинку.
Про це Суспільному розповіла мама загиблого десантника 80 окремої десантно-штурмової Галицької бригади Івана Тимціва Оксана.
Хлопчик з характером
Іван народився 19 січня 1991 року. Оксана згадує, що напередодні був Святий вечір.
«Ввечері одну вечерю з'їла. Потім пішли до мами, другу вечерю з'їла. І я кажу: добре якраз народжувати», — сміється вона.
Ім'я синові заздалегідь не вигадували.
«Ми чекали дівчинку. Дівчинка та й дівчинка. І коли мені сказали, що народився хлопчик, то я довго не могла до себе прийти: як то хлопчик, коли має бути дівчинка? А того дня народилася 21 дитина. І всі – хлопчики. А він сам собі ім'я приніс — Іван. Я навіть не сперечалася», — каже жінка.
В день, коли маму з немовлям виписували з пологового, сталася грошова реформаУряд СРСР оголосив про боротьбу зі спекуляцією та дозволив протягом трьох днів, з 23 до 25 січня 1991 року обміняти банкноти номіналом 50 та 100 рублів на нові. Населення враз втратило свої заощадження.. То ж водій авто, з яким було домовлено заздалегідь, стояв у чергах у банку, щоби обміняти гроші. Додому приїхали на таксі.
«Того дня такий мороз був, жах. Ми думали: що ми з тою дитиною вдома будемо робити, воно ж малесеньке», — згадує Оксана.
Часи, коли Іван ріс, згадує з порожніми полицями та чергами під магазинами, в які треба було встати о 6 ранку, аби купити пачку масла.
«Ми жили на Володимира Великого, то як йшли гуляти, то у всі магазини дорогою зазирали: раптом щось та й вдасться купити», — каже вона.
Хлопчик ріс допитливим, але змалку вмів настояти на своєму. Так, коли йому не сподобалося в дитячому садочку, він навідріз відмовився туди ходити. І батьки, працюючи позмінно, виховували Івана вдома. А ось у школі йому сподобалося. Він навчався у класі з поглибленим вивченням математики й грав у шахи.
Мамо, не хвилюйся
Після школи навчався у політехнічному коледжі й у Національному університеті «Львівська політехніка» на радіотехніка. Разом з навчанням у виші почав цікавитися визвольною історією України.
«1 січня на день народження Степана Бандери, коли була хода, він йшов у перших рядах. Він був серед активістів, які не дозволили забудову Горіхового Гаю (парк у Франківському районі Львова, — ред.). І він став одним з організаторів Євромайдану у Львові», — говорить Оксана.
Іван тоді навчався на другому курсі вишу. Ночував та днював на Євромайдані коло пам'ятника Шевченкові. Й мама, щоби побачити дитину, їхала туди. Син виходив хвилин на десять й повертався.
19 січня 2014 року вдома святкували день народження Івана. Були гості. Й тут хтось зателефонував юнакові, що львівський «Беркут» мають відправити на Київ.
«Він прямо зі столу вискочив й побіг під браму, де стояла частина «БеркутуУ Львові місцеві активісти та сотні автомобілів заблокували виїзди з території бази батальйону спецпризначення «Беркут» та військових частин, щоб не допустити виїзду додаткових силовиків на підкріплення до Києва. Блокування тривало всю ніч.», — згадує мама десантника.
А на ранок, 20 січня, Іван поїхав до Києва на Майдан.
«Я сховала його документи. Я його не пускала. І що ви думаєте? Він поїхав. Зателефонував вже з Києва. Каже: "Мамо, не переживай, я у безпеці, сиджу в КМДАКиївська міська державна адміністрація.«. Повернувся вже в перших числах лютого, коли там були перші загиблі», — говорить вона.
І тільки після похорону Івана, у 2022 році, мама дізналася, що син не сидів у приміщенні, а був на барикадах на Майдані. Там надихався диму від шин, які палили. І хоча юнак стверджував, що він застудився, лікарі у Львові відразу визначили природу кашлю, який мучив його ще довго.
«Після похорону мені розповіли, що він врятував пораненого хлопця з Вознесенська. Витяг його, перев'язав. Вже у 2022 році, коли підрозділ Івана був у Вознесенську, його знайшли батьки того хлопця й дякували. Але тоді, у 2014, я ще цього не знала», — каже Оксана.
До слова, саме під час Революції Гідності Іван Тимців отримав позивний Австрієць.
Після перемоги Майдану Іван склав сесію й почав збиратися визволяти Крим.
«Як він тоді плакав. Казав: "Мамо, я їду в Крим, його треба визволяти". Я кажу: "Та як ти їдеш? Ти ж ще дитина". А він: "Мамо, як ти не розумієш, буде війна". Він вже тоді знав, що буде війна, а я не вірила», — пригадує мама воїна.
Тоді їй вдалося стримати сина. Але через рік Іван сказав батькам, що їде на літо до Києва, а сам долучився до добровольчого батальйону в Пісках. Про це Оксана дізналася набагато пізніше. А тоді наприкінці серпня повернувся й словом не обмовився, що був на війні.
Повномасштабне вторгнення
24 лютого 2022 року родина планувала свої буденні справи: усі працювали, тож мали йти на роботу.
«Іван каже: "Війна". Я кажу: "Яка війна?". Ми з чоловіком пішли на роботу, але роботи не було. Ми повернулися, а він вже рюкзак збирає. "Куди ти йдеш? Чого ти йдеш?". А він каже: "Мені зателефонували з військкомату. Я маю йти". Аж тоді він зізнався, що вже був в АТО», — згадує Оксана.
Ввечері батьки ще зібрали деякі речі, які були потрібні військовослужбовцям, і які Іван мав вдома, повезли у частину й передали синові.
«Тоді ми його востаннє бачили живого. Він ще сказав: "Мамо, не хвилюйся, все буде добре"», — втирає сльози жінка.
Наступного дня підрозділ виїхав у зону бойових дій. А 25 лютого вісімдесятка прийняла бій під Вознесенськом.
Увесь час Іван писав, що в нього все добре, присилав мамі фото квітів, які вже квітнули, й жодного слова про бої.
А у Львові Оксана почала волонтерити.
«Підприємство не працювало. У хаті я сидіти не могла. Долучилася до волонтерів, які сортували гуманітарку, яку присилали з-за кордону. Я зранку йшла туди й вечері приходила. І так щодня», — говорить вона.
Ввечері отримувала кілька слів від сина. І так до наступного вечора. Окрім того, ходила плести маскувальні сітки до церкви. Коли підприємство відновило роботу, повернулася туди.
Сусіди сказали
13 серпня 2022 року Оксана востаннє розмовляла з сином. Згадує, тоді в під'їзді вікна міняли, вона розказувала синові, що батько там зайнятий.
«Він завжди питав як тато, як його здоров'я. Чоловік мав два інфаркти й Іван намагався його берегти. Завжди казав: "Мамо, бережи тата". Може й через це нічого не розповідав. Тільки одного разу розповів, що вони приїхали з завдання, а побратимів засипало в бліндажі. Каже: "Ми їх врятували, всі живі були". То було один раз і я зрозуміла, що він близько, де йдуть бої. Ще казав, що води нема. Я кажу: "Є річка, може можна набрати". А він каже: "Ти не розумієш, з одного боку ми, з іншого — вони"», — розповідає жінка.
Також вони будували плани на перемогу. Досі вдома тримають дві пляшки дорогого марочного вина, яке Іван планував розкоркувати з друзями після перемоги.
Іван Тимців загинув зранку 14 серпня 2022 року. Це була неділя. Батькам одразу не повідомили, хоча деякі родичі вже знали.
«Ми поїхали до сестри й пробули там цілий день. Ввечері повернулися, я перша прийшла до хати. Чоловік йшов позаду, зустрів сусіда й той сказав, що приходили з військкомату, що загинув син. Я не повірила. Маю колежанку, яка працює у військкоматі, давай до неї дзвонити. Вона знала, але не змогла мені сказати. А в понеділок знову прийшли з військкомату й дали офіційне сповіщення. Після цього я вже нічого не пам'ятаю», — ділиться Оксана.
Десь у жовтні Іван наснився мамі.
«Каже: "Мамо, у нас тут все добре". Бачу там ніби ліжка в казармі, навколо чоловіки у воєнній формі. Син каже: "Ти не переживай, ми тут всі разом, всі військові, ми як брати. І Юра ЛуньЮрій Лунь — військовослужбовець 80 ОДШБ, загинув 25 жовтня 2022 року. тут з нами«. І потім я читаю, що Юрка ховають. Я так плакала, так плакала», — каже вона.
І додає, що Іван, коли повертався пізно ввечері додому, зазирав до кімнати батьків, чи вже сплять. А потім тихесенько пробирався у свою кімнату.
«Підлога в коридорі скрипіла, а я не спала. Я завжди чула, коли він повертався. Потім дуже довго я чула той скрип підлоги. Ти не спиш, а підлога скрипить. Розплющуєш очі, а нема нікого, тиша…», — ділиться Оксана.
Дітям треба допомагати
Ще будучи студентом, Іван заробляв гроші, купував продукти та солодощі й відвозив їх у дитячий будинок. Згодом, коли відрив свою справу, щомісяця виділяв кошти для потреб дітей в сиротинці.
«Він казав: "Мамо, ти не уявляєш, які там діти, їм треба допомагати". Якщо він сам не міг купити, то давав мені гроші й наказував: "Поїдь й купи". Ящик бананів чи ящик яблук, чи солодкого ящик. А ввечері — відвозив», — говорить вона.
Цю фразу, що дітям треба допомагати, жінка повторює й зараз. Але свою допомогу вона виразила інакше: усиновила хлопчика Миколу.
«Чим я можу допомогти тим дітям? Я можу дати їм свою любов, я можу взяти на виховання», — каже Оксана.
Через рік після загибелі Івана подружжя заговорило про необхідність допомагати дітям в сиротинці. Спочатку хотіли взяти кількох під опіку, але їм відмовили.
«Виявилося, що усиновити дитину дуже важко. Деколи дивишся у кіно, що батьки прийшли, взяли і дитина вже вдома. А воно не так», — розповідає жінка.
Спочатку родина проходила спеціальне навчання для батьків, які готуються до усиновлення. Також збирали різні довідки.
«Поки ти ті довідки позбираєш, а термін дії їхній вже минув. Ти навіть побачити тих дітей не можеш. Аж коли тобі вже дають довідку, що ти всі курси закінчив, що всі довідки позбирав. То зайняло більше, ніж пів року», — говорить мама.
Далі родині надали доступ до бази даних з деякою інформацією та фотографіями дітей. Вибір подружжя впав на дев'ятирічного хлопчика, який на фото був у вишитій сорочці.
«Приїхали, привезли в дитячий будинок солодощів, як колись Іван возив. Познайомилися з хлопчиком, дали йому свій номер телефону і дитина нам дзвонила», — згадує вона.
Від знайомства до дня, коли вже хлопчик оселився у помешканні Тимцівих, минуло пів року.
«Ми їздили до нього. Виїжджали о 5 ранку, десь о 9 були там. Чекали поки він у школі. Після школи годину-дві поспілкувалися й поверталися додому. Спілкувалися тільки в сиротинці, виходити в місто не дозволяли», — розповідає Оксана.
Спочатку Миколка приходив до нових батьків сам, потім почав приводити своїх друзів.
«Вже коли ми його привезли додому, він відразу казав до нас "тато" й "мамо"», — говорить вона.
Зараз Миколка вчиться у тій самій школі, в якій вчився Іван. Понад те, у початковій школі його вчила перша вчителька старшого брата.
Жити як жив син
Згадуючи Івана, Оксана каже, що син дуже любив природу.
«В нашому районі є невелика алейка. Там була занедбана місцина й дорога до школи. Наш Іван, ще коли студентом був, висаджував фруктові дерева. Я теж схотіла там висадити дерево в пам'ять Івана. Але я хотіла дуб. Я подала у міськраду заявку, а мені сказали, що зараз стільки дерев висаджують, що місто вже озеленене й зараз не треба», — розповідає мама захисника.
Тоді вона звернулася до депутатів міськради й сказала, що хоче зробити сквер пам'яті.
«Дуже довго то тривало, але погодили. Запропонували мені яблуньки там посадити. А я кажу: "Ні, хочу дуб". І мені дозволили його посадити. Тепер маємо куди ходити. Посадили там гортензії, ходимо їх підливати. Зробили там лавочки та стежки», — каже Оксана.
Також Іван любив ходити в гори. І тепер його мама вже два роки поспіль займається гірським туризмом.
«Ми організовуємо групу та йдемо у гори. Вже ходили на Пікуй. Того року ходили на Парашку. Трохи тяжко, бо у нас вже вік. Але Іван ходив, тепер і ми ходимо. Робимо все, що він робив», — ділиться жінка.
Також десантник до повномасштабної війни мав власну справу, пов'язану з автомобілями.
«Його підприємство я ще не відновила. Водійських прав я не маю. Але є автомобілі й будемо щось з ними робити», — запевняє Оксана Тимців.
