Коли у Львові прощалися з військовослужбовцем 24 окремої механізованої бригади імені короля Данила Денисом Яковлєвим, коло його труни у Гарнізонному храмі Петра і Павла стояла тільки одна людина – його кохана Роксолана Маковецька.
Денис Яковлєв народився у Горлівці Донецької області. Але виїхав з рідного міста під час Революції Гідності, брав участь у подіях на Майдані. А опісля мобілізувався до Національної гвардії України. В окупованій Горлівці залишилася його родина, батьки поховані у невеличкому селі під Горлівкою.
Роксолана Маковецька розповіла Суспільному про втрату коханого та бажання допомагати іншим жінкам, які переживають подібний досвід.
Воював за рідну землю
Денис з Роксоланою познайомилися на її роботі: жінка працювала психіатром-неврологом, а чоловік прийшов до неї за довідкою, яка б свідчила, що він придатний до служби в армії.
"Зав’язалася розмова, ми поговорили, пішли на каву. Симпатія виникла. Але наші шляхи розійшлися. І тільки коли почалося повномасштабне вторгнення, ми почали частіше переписуватися", — розповідає Роксолана.
Про те, що розпочнеться повномасштабне вторгнення Росії в Україну, жінка подумала напередодні, прочитавши новини у соцмережах. А на ранок прокинулася від звуків повітряної тривоги. У новинах побачила, що бомбили коло села, де вона народилася і де живе її мама.
"Я була розгублена. Мені здавалося, що всі зараз згуртуються, дадуть ворогові по задниці та виженуть його. Але такого не сталося", — говорить жінка.
А тим часом активізувалося листування з Денисом Яковлєвим. Бійцеві вдалося приїхати у невеличку відпустку до Львова. І тоді стосунки пари перейшли на новий рівень.
"Це було так романтично. Ми гуляли у парку. Він був у однострої, до нього підходили діти й дякували. Відпустка була коротка. Наші емоції були насиченими. Наче востаннє. Він мене знов навчив посміхатися. Він був дуже енергійним, емоційним. Було очевидним, що ми – разом, що ми житимемо разом і колись одружимося. Він казав, що я його "жинка". Бо він з російськомовної родини. У нього був акцент. Але наполегливо вивчав українську мову і навіть набрався деяких львівських слівець", — згадує Роксолана.
Коли Денис йшов на завдання, то попереджав кохану, що не буде на зв’язку кілька днів. Коли повертався, то відразу дзвонив чи відписував.
"Він воював на Донеччині. Казав мені: ти не переживай, це моя рідна земля. Я тут кожну стежку, кожну ямку знаю, тут зі мною нічого не станеться. А якось на Андрія два роки тому він мені сказав, що йде на завдання. З ним не було зв’язку десять днів. Це було щось страшне. І аж 22 грудня вночі мені прийшло повідомлення від нього. Я на ніч вимикаю інтернет, бо не люблю, щоб мені бамкало. А тут я прокинулась серед ночі, увімкнула інтернет і прочитала: "Мала, я живий, все добре. Я – в лікарні, поранений", — розповідає жінка.
Виявилося, Денис зазнав поранення під Кліщіївкою та деякий час перебував без свідомості. А коли прийшов до тями, то ніяк не міг згадати номер телефону коханої.
"За кілька метрів від нього розірвалася міна. Його евакуювали, але телефон загубився. Тому Денис, щоби дати про себе звістку, шукав мене в соцмережах. На католицьке Різдво ми були разом. І це найкраще Різдво було в моєму житті", — каже Роксолана.
І додає, що зараз саме той період, коли два роки тому вона провела своїх найкращі дні з коханим.
Контузія була настільки сильною, що чоловік частково втратив зір. А за півтора місяця після цього серце військовослужбовця зупинилося назавжди.
Біль та самотність
10 лютого 2023 року у Львові прощалися з чотирма захисниками України. Але того дня з самого ранку у місті звучали звуки повітряної тривоги. То ж похорони, заплановані на 11 ранку, перенесли на другу по обіді.
"У храмі було багато людей. Але коло труни Дениса була тільки я, два його побратими та колишня дружина. Вони стояли позаду. А я стояла коло труни сама. Це був найгірший момент у моєму житті. Не було нікого, щоб хоча б хтось мене обійняв чи взяв за руку. А коли виходили з церкви, труну Дениса виносили останньою. І я йшла за нею одна. Це страшний момент був у моєму житті. Я його буду пам’ятати завжди", — ділиться переживаннями жінка.
Роксолана зауважує, що навіть її досвід та знання психіатра не змогли на той момент допомогти дати собі раду з горем.
"Нічого не допомогло. Мені казали: ти мала бути готовою до цього, ти знала, де він є. До такого не можливо бути готовим. Це, ніби, видирають половину тебе. До втрати неможливо підготуватися. Це таке, ніби тебе нема, ти не пам’ятаєш як тебе звати, ти не знаєш, хто ти. Якщо тобі вдається заснути, ти прокидаєшся вранці й першу хвилину, поки не включається свідомість, ти не пам’ятаєш, що таке сталося. А потім воно тобі гепає в голову: це таки правда. Мені здавалося, що найкращий вихід, щоби заглушити отой біль, ввечері лягти спати та зранку не прокинутися. Це настільки болить", — каже вона.
Жінка згадує, що перші дні без коханого вона сотні разів складала у шафі та готувала значно більше їжі, ніж було потрібно.
Спокій на кладовищі
Оскільки у Львові у Дениса була тільки Роксолана, то після похорону на його могилу звернули увагу дружини інших полеглих героїв, які спочивають на Марсовому полі. На цій могилі було набагато менше квітів, ніж на інших.
"Я купила великий кошик з квітами. Було дві чи три гвоздички від побратимів. І жовтий тюльпан від Андрія Івановича (Садового, — ред.) ", — каже Роксолана.
А за кілька днів ця могила була засипана квітами. Дружини полеглих героїв кинули клич і всі, хто міг, приносили квіти.
"Я стою і кажу: "Пташка, хто ж тобі стільки квітів приніс?" Стою над тією могилою. А то ж лютий, холодно. І Богдана так пошепки до мене: "Не ображайтеся, що ми прикрасили могилу". А я – в сльози. Ці квіти мене так розчулили, оця турбота незнайомих мені людей", — говорить жінка.
Як прожити горе втрати
Зараз, коли минуло майже два роки від втрати коханого, Роксолана Маковецька готова підтримати інших жінок, чиїх коханих так само забрала війна. Каже, якби її тоді відразу підтримали, їй би було легше пережити біль.
"Спочатку я дуже опиралася. Мені здавалося, що я мушу тримати лице. Якщо я йду між люди, то маю удавати, що нічого не сталося, що зі мною все добре. А це – неправильно. Людина мусить пережити біль. Тому що, якщо біль буде притлумлений всередині, він дасть про себе знати. Потім я зрозуміла, якщо тобі хочеться кричати – ти кричиш, хочеться плакати – плачеш. Скільки разів було, що я йшла вулицею, мені щось нагадало, я вбирала сонячні окуляри та ховала за ними сльози", — розповідає вона.
Легше ставало на цвинтарі коло могили коханого. Тут вона могла з ним поговорити, посидіти на лавочці, помовчати.
Усвідомлення втрати прийшло через два місяці після похорону.
"Через два місяці, коли я прийшла на панахиду на Марсове, мене накрило. Я зрозуміла. Що це вже все, що так буде завжди. Я прийшла додому, лягла і не могла встати з ліжка. Я лежала, клацала щось в телефоні, не хотіла їсти. З дівчатами з Марсового ми ще так близько не спілкувалися, щоб попросити їх допомогти. Та я й тоді не знала, що це допомагає, що спілкування з такими як ти — допомагає", — говорить Роксолана.
Десь тоді ж їй на очі потрапив сюжет, який називався "Щоб ніхто не вийшов у вікно". Це був сюжет про закриту групу у соцмережі, яка об’єднує наречених, дружин та цивільних дружин полеглих героїв.
"Група починалася з чату підтримки. Зараз вона налічує близько 5 тисяч жінок. Жінки пишуть про свої історії. Я почала бомбити повідомленнями засновницю групи, писала: візьміть мене в групу, я вже не витримую, мені дах їде. Мене доєднали до цієї групи і я побачила скільки дівчат проживають те саме, що і я", — каже жінка.
З часом учасниці групи підтримки почали проводити зустрічі онлайн. І це, за словами Роксолани Маковецької, допомагає проживати біль втрати.
Також жінку дуже підтримує її Марсова родина. З ними вона разом плаче, сміється, святкує свята та переживає інші події у житті.
"Ще рік тому я б не змогла вам так спокійно розповідати про свою втрату. Тому моє послання до тих, хто проживає таке ж горе – не залишайтесь на самоті. Звичайно, цей біль живе в тобі, він дає про себе знати у найнесподіваніші моменти. І ти нічого з тим не зробиш. Ти мусиш це пережити. Але в тій ямі все одно є промінчик надії. Найлегше, це скласти руки, сказати "я втратила", у мене більше життя нема, я нічого не хочу. Але це – не вихід", - переконана жінка.
Також Роксолана почала подорожувати та навчатися. Так, записала на курси "терапія травми" в УКУ та вчиться як допомагати іншим проживати травму втрати.
"Я готова всім допомагати. Звісно, дива не станеться, наших рідних ніхто не воскресить. Але ми можемо гідно нести їхню пам'ять. Важливо не змарнувати своє життя. Важливо наголошувати, що життя з втратою коханого не закінчується", — резюмує Роксолана.
