У серпні 2024 цього року Світлана Бондаренко, вимушена переселенка та дружина бійця 80 окремої десантно-штурмової Галицької бригади Євгена Бондаренка, який загинув у бою з російськими військами, відкрила свою пекарню. Вони з чоловіком мріяли заснувати цей бізнес. Тепер маленька пекарня "Духмяна мрія" працює у Львові.
Про це Суспільному розповіла Світлана Бондаренко.
Світлані двічі довелося втікати від наступу російських військ. У 2014 році вона мешкала у місті Стаханові (зараз — Кадіївка) Луганської області та працювала у банку.
"Я відразу й не зрозуміла, що ми – в окупації. Я їздила автобусом зі свого міста до родичів в Алчевськ та в Попасну. На виїзді та в’їзді до міста раптом з’явилися блокпости, стояли чоловіки без розпізнавальних знаків та без прапорів й перевіряли всіх. Мене це обурювало. Тоді ще не було війни, а вони вже стояли", — згадує вона.
В один момент банк скоротив її посаду. Тоді Світлана почала розуміти, що почалася війна.
Одного літнього дня жінка почула вибухи. Вони наближалися. Її спробували переконати, що це – грім. Але жінка не вірила, що в сонячний день може гриміти грім.
"Нас зібрали на роботі, сказали, що бойові дії наближаються до нас і в будь-який момент може прилетіти, то ж можете хоч сьогодні виїхати у безпечне місце. Я вирішила їхати до батьків у Харківську область. Бо було дуже страшно. Також почався ажіотаж: з магазинів все змітали, продукти не привозили, грошей зняти з рахунку було неможливо, роботи не було", — розповідає Світлана.
Так вона оселилася у селі біля Харкова з батьками. Мали там невеличку господарку: тримали курей, перепілок, доглядали город та з того жили. Світлана пішла вчитися на курси перукарів. А також у своє задоволення займалася східними танцями.
Як зустріти кохання у приміській електричці
На курси та на танці жінка добиралася зі свого населеного пункту приміською електричкою. Кожного разу сідала в той самий вагон, їхала годину, знайомитися з попутниками звички не мала. Але того дня на пероні зустріла знайомого і сіла в інший вагон. До того ж мала багаж: везла подружці, з якою познайомилася на заняттях зі східних танців, кущі смородини з власного городу.
Євген мешкав у іншому селі коло Харкова і на роботу до міста їздив або зі знайомими, або ж автобусом. А того дня вирішив поїхати електричкою.
"Пізніше він мені розповідав, що ніколи в житті не знайомився сам з жінками на вулиці. А тут мене побачив і наважився. Побачив у мене кущі смородини, почав про них розпитувати. Згодом попросив мій номер телефону. Година в дорозі минула дуже швидко. Женя ще спитав, коли я буду повертатися і сказав, що й він їздить цією самою електричкою в цей самий час", — згадує Світлана.
Та розповідає, що після розмови з чоловіком, подумала, що він мусить бути одруженим. Бо такий гарний кароокий чоловік не може бути самотнім.
Євгена так само цікавило це питання. Тому він надіслав жінці повідомлення з однією фразою: "Ти одружена?".
Наступного разу чоловік попросив Світлану поїхати з ним купити навісний замок. Попросив вибрати її.
"У Харкові є міст, на якому закохані вішають такі замки й кидають у воду. Ми туди прийшли та він каже: "Я хочу бути з тобою завжди". Я здивувалася, бо ми майже не знайомі. Але Женя каже: "Я вже вирішив. Вирішуй і ти, чи вішаємо цей замок". Я зважилася. Замок повісили, ключ викинули. Я ризикнула і не шкодую про це", — ділиться вона.
Євген часто нагадував, що тепер вона не сама і її є кому підтримати й захистити.
Війна з 2014 року
Війна для Євгена Бондаренка розпочалася з 2014 року. Чоловік добровільно мобілізувався та почав навчатися на розвідника.
Під час виконання бойового завдання під Луганськом Євген зазнав сильної контузії та тимчасово втратив зір. Проте він вирішив знайти людей, йшов кілька днів. Мучили спрага й голод. Знайшов село, звернувся до місцевих мешканців. І вони його видали російським військовим.
"Розповідав, що у перший же день полону йому переламали всі пальці на правій руці. Також його щодня били й водили на розстріл. Казав, що це було найстрашніше, коли казали, що ведуть на розстріл, ти очікуєш тієї кулі, а вона не летить. Тільки коли вже готували на обмін, то перестали катувати. Пальці зрослися криво. Але він розробляв долоню і згодом таки зміг взяти до рук зброю", — розповідає жінка.
Повернувшись з полону та відновившись, Євген почав наполегливо займатися спортом. А також вдосконалював свої знання та навички розвідника.
"Ми любили з ним гуляти за межами населених пунктів. Ось йдемо ми, рівне поле. І тут він питає: "А де тут можна сховатися так, щоби тебе не було видно, але щоб ти все-все бачила?". І пояснював мені як це можна зробити", — каже Світлана.
Повномасштабне вторгнення
Пара почала створювати свою сім'ю. Світлана влаштувалася працювати у маленьку пекарню, Євген займався будівельними ремонтами. Мріяли про власну справу і вирішили, що це буде мініпекарня.
В ніч на 24 лютого 2022 року, коли російські війська почали бомбардували мирні українські міста, Світлана спала у себе вдома. Розбудив її дзвінок о п’ятій ранку від майстрині з пекарні, яка звеліла не йти на роботу.
"Я здивувалася: "Чому?". "Війна почалася. Ти хіба не чуєш?" пролунало у відповідь. Я відчинила вікно і побачила пожежу. Стало дуже-дуже страшно. Було страшно за своє життя. І я розуміла, що Женя не залишиться вдома, він піде на війну", — каже жінка.
Вони побігли у супермаркет, щоби закупити продукти. Страшенні черги та ажіотаж нагадав Світлані 2014 рік у її рідному місті.
"Вдома чоловік запропонував обговорити, що робитимемо далі. Він пропонував мені виїхати за кордон. Казав: "Ти ж розумієш, що я піду на війну. Але хочу, щоби ти була в безпеці". Я категорично відмовлялася їхати", — згадує вона.
Ще місяць Світлана з Євгеном прожили у Харкові. У місті відчувався брак продуктів. Керівництво пекарні покликало Світлану знов на роботу, пекти хліб, поки були запаси борошна та інших продуктів. Чоловік супроводжував кохану на роботу й охороняв.
"Коли були прильоти, то у нас все дрижало. Він прибігав до мене, щоби переконатися, що все добре", — каже жінка.
В один момент Євген вирішив, що перебувати у Харкові стає небезпечно. 29 квітня 2022 року вони виїхали з міста.
У Львові вони знайшли квартиру та роботу для Світлани.
"Женя казав: "Шукай роботу собі до душі". Знав, що мені подобається займатися випічкою. Я влаштувалася пекарем. А він пішов у військкомат. Точніше, ми пішли разом", — згадує вона.
Попри очікування миттєвої мобілізації, Євгена почали перевіряти: через те, що він перебував у полоні, його підозрювали, що він може бути завербованим. Також під перевірку підпала і Світлана як внутрішньо переміщена особа, родичі якої проживають на тимчасово окупованих територіях.
Після перевірки чоловікові запропонували виїхати за кордон на навчання. Але він схотів відразу на війну. Тому наприкінці червня мобілізувався до 80 ДШБ.
Остання зустріч
За кілька днів після мобілізації Євген зателефонував до коханої і попросив принести його військовий наплічник, який зібрав та тримав вдома.
"Я принесла йому наплічник, він віддав мені ще документи, оформив на мене свої банківські картки. І сказав: "Біжи додому". Я хотіла зачекати допоки вони вирушать. Але він мені не дозволив. Сказав: "Я не люблю прощання". Навіть не дав себе обійняти. Сказав: "Я не буду з тобою прощатися, скоро повернуся", — каже Світлана.
Це було їхня остання зустріч. Хоча Євген переконував кохану, що їде до кордону з Білорусією, та підрозділ скерували на Бахмут. Час від часу виходив на зв'язок.
"Третього липня ми з ним востаннє розмовляли. Він збирався на завдання і радів, що йде разом з командиром. Попередив, що два тижні не виходитиме на зв'язок. Просив, щоб я не переживала. Більше я його не почула і не побачила", — говорить жінка.
Згодом вона дізнається, що її коханий загинув під час бою, рятуючи поранених товаришів. Він встиг винести кількох та повернувся за пораненим командиром. Поруч з ним Євген і віддав своє життя.
Страшна звістка
Коли минуло два тижні, а Євген все ще не виходив на зв'язок, Світлана звернулася у частину за будь якою інформацією.
"Мене відправили додому, дали номер телефону, щоб я телефонувала. І я телефонувала кожну годину. Мені казали, що нема зв’язку з підрозділом. Заспокоювали, що нічого страшного не сталося. Але попросили надати свіжі фото Жені та його особливі прикмети", — каже вона.
Жінка готова була бігти будь куди, аби тільки знайти коханого. Хай навіть на Донеччину. Але її скерували в СБУ, в поліцію та Червоний Хрест писати заяви про безвісти зниклого.
"Я пішла в поліцію. Мені зателефонували з частини й попросили прийти. Я бігла у ту частину. Мене завели до кімнати. Дивлюсь: валізка медичної допомоги стоїть. Я не розуміла, що відбувається. Сподівалася, що він поранений, в лікарні. Але сказали: на жаль. Женю впізнали за тими прикметами, які я надала. Він був у футболці, яку ми купили у Харкові, коли ми виїжджали", — згадує Світлана.
Жінка не хотіла в це вірити, сподівалася, що це – помилка.
Євгена Бондаренка поховали у Львові на Полі військових поховань Личаківського кладовища. Світлана вирішила залишитися жити у Львові.
"Я собі постановила: де є він, там і я", — каже вона.
У пам'ять про коханого
У Львові Світлана зважилася відкрити власну пекарню, про яку мріяли разом з Євгеном. Чоловік любив та вмів готувати. Й обіцяв, коли він повернеться з війни, вони втілять свою мрію.
"Я подумала: Женя повернувся. Тому я мушу це зробити. Я сказала: я не знаю як, але я відкрию пекарню", — говорить Світлана.
Жінка звернулася до Львівської міської ради та пройшла навчання як відкрити власну справу. Увесь цей час вона працювала найманим працівником. Шукала можливість виграти гранд. Але не вміла заповнювати грандові заявки
"Я пішла ще на одне навчання. Наприкінці треба було заповнити заявку, відповісти на запитання. Я заповнила. А це виявилася грандова заявка. Я виграла гранд та замовила маленький тістоміс на 30 літрів. Я була на сьомому небі від щастя", — згадує вона.
Зважитися на наступний крок Світлані допоміг метелик. На момент, коли у неї вже був тістоміс, не було ані приміщення для пекарні, ані грошей.
"Мені було важко наважитися звільнитися з роботи та розпочати власну справу. Я подумки розмовляла з Женею і просила дати мені якийсь знак. Пам'ятаю, того дня було дуже холодно. Я була на зміні та бачу: на столі прямо переді мною сидить великий гарний метелик. Я підставила руку, він заліз мені на палець. Він злітав та повертався до мене протягом дня. Я зрозуміла, що це – знак. То ж почала діяти", — каже вона.
Жінка каже, що коханий часто приходить до неї у снах та підтримує її.
"Одного разу наснився мені, що він вбраний у військовий однострій та дає мені бронік, шолом та автомат. І каже: "Вдягай, далі ми з тобою разом йдемо". Я кажу йому: "Я не військова, я того всього не вмію". А він: "Вдягай". Я одягла те спорядження, ми сіли на танк та поїхали. Того дня у мене був чудовий день", — згадує Світлана.
Також вона постановила, що в пам'ять про коханого, 2 квітня, в день його народження, та 4 липня, в день його загибелі, увесь випечений хліб буде роздавати безоплатно.
