Кожного разу, коли прикордонник Андрій Матис їхав у зону бойових дій, його дружина Юлія та син Матвійко давали йому дорогі серцю речі, з умовою, що він їх має повернути. Останнього разу це були обручка та іграшковий ведмедик. Ці речі вже жінці та сину повертали вже сторонні люди.
Про це дружина загиблого Героя, а також старший офіцер відділу соціального супроводу 7 прикордонного загону Юлія Матис розповіла Суспільному.
Юлія свого часу вивчилася на фінансиста у НУ «Львівська політехніка». А з чоловіком познайомилася на роботі.
«Ми часто бачилися. Але одного дня сиділи на каві, про щось розмовляли. І тут я на нього подивилася ніби вперше побачила. Тоді я зрозуміла, що це — моя людина», — згадує жінка.
Вочевидь, Андрій відчув те саме й через деякий час освідчився дівчині.
«Ми були з друзями в ресторані. Був танець, ми з ним вдвох танцювали. Наприкінці він попросив мене вийти на двір. Там став на коліно й освідчився. Були квіти, була обручка», — розповідає Юля.
Каже, що друзі знали, що буде освідчення, а для неї це стало несподіванкою. Але відповіла згодою.
«Обручка підійшла. Він брав мою каблучку, втискав собі в долоню і за тим відбитком підібрав обручку. Я навіть здогадатися не могла, для чого він це робив», — говорить вона.
Одружилася пара 14 грудня 2018 року. Розповідаючи про чоловіка, Юля згадує, що вдома були акваріуми, в яких Андрій розводив рибок та вирощував акваріумні рослини. Домашню роботу не ділив на чоловічу та жіночу, міг і їсти приготувати, і в хаті прибрати.
28 січня 2020 року народився син Матвійко.
«Коли я завагітніла, Андрій дуже зрадів. Ходив зі мною на УЗД. Коли дізнався, що буде хлопчик, радість була неймовірна. Після пологів, Матвійка дали йому до грудей, бо мене кесарили», — каже Юля.
Буде війна — я піду на війну
За два тижні до початку повномасштабного вторгнення Андрій почав говорити дружині, що в разі чого він піде до війська. Так і сталося.
«Він мені казав, що якщо щось буде, то я піду до війська, щоби ти мене не відмовляла. А я казала: "Та що ти мені таке розказуєш, такого не може бути"», — говорить дружина військовослужбовця.
Вранці 24 лютого 2022 року вона прокинулася, чоловіка вже вдома не було.
«Я йому телефоную, де він є. А він каже: "Я їду в прикордонний загін". Він свого часу там служив строкову службу, тому туди поїхав мобілізуватися», — пояснює прикордонниця.
Вдома вона залишилася сама з крихітним сином.
«У мене був шок. Ніхто не вірив, що таке буде. Й не було розуміння що робити. Потім чоловік зателефонував, що мобілізувався. Сказав, які речі йому привезти. Ми з татом привезли йому наплічник. І він поїхав на навчання», — каже Юля.
А через місяць Андрій Матис разом з побратимами виїхав у зону бойових дій.
«Він мені сказав, що їде. Я його просила, щоби він мені про це казав. Він приїхав додому, його відпустили на кілька днів. Ми в ті дні гуляли, бавилися з сином. Потім він поїхав. Коли була можливість, ми з ним зв'язувалися, спілкувалися. Навіть якщо не міг зателефонувати, він писав», — згадує жінка.
Через три місяці військовослужбовець повернувся додому. Про війну нічого не говорив.
Чорна звістка
Про те, що Андрій готується виїжджати в район Бахмута, Юля дізналася випадково.
«Він мені нічого не казав. Я дізналася зі сторінки дружини його побратима у соцмережах. Вона писала, що відкритий збір на зарядні станції. Я тоді питаю Андрія: "Ти маєш їхати на Схід? " А він мав якраз приїхати за два дні додому. Питає мене: "Звідки ти знаєш? Я хотів тобі сказати як приїду." Тоді в мене якась тривога була, я не очікувала, що він має їхати туди», — говорить вона.
Чоловік приїхав додому на два дні. Це був Великдень.
«8 квітня 2023 року. Ми поїхали до його батьків. Він хотів до всіх поїхати, всіх побачити. Ніби зі всіма прощався. Ми вже поверталися додому, він хотів ще до когось заїхати. Я кажу: "Та вже як повернешся, то заїдеш до них"», — згадує дружина жінка.
Виїзд у зону бойових дій припав на 10 квітня, в день народження Юлії.
«Кожного разу, коли він їхав, ми давали йому якусь річ, яку він мав би повернути. Матвійко дав йому свого ведмедика, а я — свою обручку», — каже жінка.
Згодом обручку повернуть працівники моргу, а ведмедика передадуть побратими разом з речами.
«Однієї ночі мені наснилося, що мені вирвали всі зуби й машина качає кров. Я прокинулася з плачем і думкою, що має щось статися. 18 квітня вони виїхали під Бахмут. 19 ще тільки приїхали, все було нормально. 21 квітня, за годину до того як загинув, Андрій мені написав, що у них зламався Старлінк і як його зремонтують, то він нам ще напише, і що у нього все добре», — згадує вона.
Того дня син трохи капризував, ніби щось відчував. Юля вклала його спати й сама задрімала.
«Мені наснилося, що Андрій приїхав з усіма хлопцями, бере мене за руку й веде до церкви. Каже: "Ходи, ходи". Я говорю: "Куди йти? Ти ж тільки приїхав". І на тому як ми заходимо до церкви я прокинулася. У мене телефон розривається, телефонує начальник Андрія, з яким вони дружили. Каже, що Андрія вже нема. Я не вірила. Він плакав, що не вийшло врятувати. Я до нього казала, що може то не правда, може він живий. Я вже не пам'ятаю, що я йому ще казала», — розповідає Юля.
Дні, які минали від цього сповіщення до похорону вона не пам'ятає. За сином доглядали родичі. Поховали Андрія Матиса на восьмий день.
Я стану в стрій замість полеглого чоловіка
Щодня протягом двох місяців дружина приходила до чоловіка на могилу. І в певний момент вирішила, що мобілізується до підрозділу, в якому служив її чоловік.
«У мене була страшенна жага помсти. Звернулася до нашого прикордонного загону. Але мені сказали, що для жінок у них є посади тільки фельдшерів та кухарів. А для мене — нема. Я так тричі ходила й мені відмовляли», — каже вона.
Але одного дня її запросили на вручення нагород.
«Там мене спитали чи потрібна допомога. Я кажу: "Так, потрібна допомога. Я хочу служити, а мене не беруть". І за тиждень прийшла відповідь: "Збирайте документи". Так я мобілізувалася», — говорить прикордонниця.
Жінка рвалася у зону бойових дій. Але їй нагадали, що у маленького Матвійка є тільки мама. Тому вона залишилася у Львові.
«Родині я сказала вже коли мобілізувалася. Тато мене підтримав, мама була в шоці, але прийняли моє рішення», — каже вона.
Зараз Юля працює з пораненими, родинами загиблих та безвісти зниклих та зі звільненими з полону прикордонниками.
«Кожного разу у мене клубок у горлі стоїть, коли спілкуюся з родинами загиблих. Я теж це пережила, я розумію, які відчуття переживає та сім'я. Я можу їх вислухати. Але не кожному можу сказати, що я теж це пережила. На похорон я не ходжу, бо мені це дуже тяжко. Як піду на похорон, то два дні відходжу, минуле згадується», — ділиться старший офіцер відділу соціального супроводу 7 прикордонного загону Юлія Матис.
