Анатолію було 12 років, коли він з мамою та меншим братом змушений був тікати з рідного дому в Луганській області, тому що батькам загрожували катування в підвалах, а на дітей очікував сиротинець через їхню проукраїнську позицію. У 18 років юнак уклав контракт з 80 окремою десантно-штурмовою бригадою. У 20 років загинув на війні.
Про це Суспільному розповіли батьки військовослужбовця 80 окремої десантно-штурмової Галицької бригади Анатолія Грекова — Юлія та Олексій Грекови.
До 2014 року родина Грекових мешкала у місті Молодогвардійськ (тепер — Отаманівка) Луганської області.
Зросійщена Україна
Юля каже, що в тих краях колись було багато сіл, які поділялися на російські та українські.
«Дід розповідав, що не можна було одружитися з жінкою з російського села, бо батьки тебе могли проклясти. І коли мій тато взяв собі за дружину доньку донського козака, то баба була дуже проти. Хоча донські козаки теж були українцями, але вже зросійщені», — розповідає вона.
Жінка народилася та виросла в Отаманівці. Навіть коли радянська влада перейменувала місто в Молодогвардійськ, місцеві мешканці продовжували називати свій сектор на околиці міста Отаманівкою.
«В школі у нас українська була лише дві години на тиждень — година літератури й година мови. Всі розмовляли російською. Мій тато українець, але розмовляв російською. Бо як хочеш працювати не в колгоспі, то мусиш — російською. Баба тільки говорила суржиком», — говорить Юля.
Родина жінки свого часу пережила Голодомор.
«Бабуся розповідала, що коли вона маленькою була, то це був вже третій Голодомор. Казала, що чітко пам'ятає як вони з дітворою лежать в яру під дорогою. Дорогою зерно везли: "А я підриваюся біжать підбирати те, що вітром здуло. А мене так сильно по потилиці вдарили й кажуть: лежи. Птахи їдять зерно, а я лежу. А потім як проїжджав "чорний воронок", то тільки тоді ми вилазили і збирали зерно, що залишилося". Це мамина мама. А дідо дуже не любив розказувати. Єдине, що я знала, що прадіда розкуркулили, розстріляли на порозі хати, прабабу з дітьми вигнали. З дев'яти дітей вижило п'ятеро», — розповідає вона.
Каже, що до тридцяти років вона розмовляла російською мовою. Перейти на українську допоміг випадок та порада юриста.
«Я пішла переоформлювати мамі пенсію. І до мене в пенсійному поставилися як до лахміття. Сказали: все життя попрацювала в колгоспі, нічого їй перераховувати. Я звернулася до юриста. А він порадив мені розмовляти з чиновниками українською. "Ви ж українською володієте? Заходите в пенсійний і починаєте говорити українською. А потім передзвоніть мені й розкажіть як було"», — згадує Юля.
За її словами, порада виявилася дієвою. Працівниця пенсійного відразу змінилася в обличчі, закликала свою керівницю і все зробили.
«Матері перерахували пенсію тільки тому, що я розмовляла українською! Я почала вчити українську, розпитувати бабу, яка ще тоді жила. І так мені стало образливо. Ми ж — українці, паспорт у нас України. То що з нами не так?», — каже жінка.
Відтоді вдома звучала тільки українська мова. В побуті — тільки українська. На роботі теж в більшості використовувала українську. Старші діти навчалися в школі в класі з українською мовою навчання. А ось у садочку виховательки відмовлялися вчити з дітьми віршики українською мовою.
Родина своїм коштом виготовила й повісила на будинку табличку з назвою вулиці українською мовою.
«Мене вже знали у міській раді. Бо ми ходили туди сваритися, коли вони у 2014 році вивісили на фасаді триколор. Я казала: "Це що таке, чого ви цю ганчірку тут повісили"», —каже Юля.
Прощавай, рідний доме
Коли почався Майдан, жінка поїхала до Києва. Побула там недовго й повернулася додому, тому що вдома діти й робота. А ось наступного разу, коли поїзд з активістами знову рушив на підтримку Майдану, їхній потяг зупинили й не пустили.
Потім був псевдореферендум. І одного дня жінку попередили, що нова влада вже зацікавилася їхньою родиною й по них можуть прийти з дня на день.
14 серпня 2014 року родина ухвалила рішення виїхати з рідного дому. Виїхати змогли тільки Юля та два менших сини — Анатолій та Вячеслав. Хлопчикам тоді було 12 та сім років.
«Старшому синові було вже 16 років, його не випускали. Мама чоловіка пересувалася на кріслі колісному, її вивезти змоги не було. Ну і чоловік залишався коло неї. А я домовилася з подругою, що ми заплатимо таксі й нас вивезуть через територію Росії в Україну. Але машини теж перестали випускати. То ж таксист довіз нас до Ізварине, ми перейшли пішки пункт пропуску. Нам пощастило, нас не обшукували сильно. Я дуже переживала, бо я вивозила український прапор, який був у нас ще з Майдану», — говорить жінка.
Після цього родина пішки йшла з російського блокпоста на український.
«Десь з кілометр пішки вгору треба було йти. Діти мали свої наплічники, які ми купили їм до школи та різну канцелярію. На нашому блокпості дуже здивувалися. Кажуть: "Вас не багато сюди йде"», — каже Юля.
Жінка з дітьми деякий час мешкала у друзів у Зимній Воді на Львівщині.
«Було таке, що над нами пролітав літак. Славко, найменший, схопив за руку сина друзів й закричав: "Біжимо в підвал, ховаймося!". Той наш друг здивувався: "Що ж ви там пережили, якщо малі діти знають, що треба ховатися". А мої діти вже на звук розрізняли, що летить і з чого стріляють», — згадує вона.
Згодом до них зуміли доєднатися й чоловік, його мама та старший син. Виїхати вдалося одним з евакуаційних поїздів.
«Йому пощастило. Електрики не було, каси не працювали. Чоловік ночував у Луганську. І тут пощастило: і електрику дали, і каси відкрилися, і він був першим коло каси. Викупив повністю купе», — каже Юля.
З Луганської області він ще вивіз двох кошенят.
«Наш будинок цілий. В ньому москалі живуть. Поселили якогось з формулюванням "за заслугі перед отєчєством"», — говорить вона.
Хочу бути військовим
Родина оселилася у селі на Іванофранківщині.
«Колись ми з чоловіком мріяли, що наш будинок в Отаманівці залишимо синам, а самі переїдемо кудись в гори, купимо собі хатку і там житимемо на старості. Ми живемо зараз в горах, але бажання здійснилося не так, як мріялося», — зітхає жінка.
Середущий син Анатолій, закінчивши школу у селі, пішов вчитися у Дрогобицький фаховий коледж нафти й газу. Але казав батькам, що мріє про військову кар'єру.
«Йому виповнилося 18 років, настав час ставати на військовий облік. Через деякий час дзвонить мені пані, представляється капітаном ЗСУ і каже: "Ви розумієте, що ваш син йде на контракт? " Я не зрозуміла. А вона продовжує: "Він у вісімдесятці, укладає контракт. Ви розумієте, що він поїде в зону бойових дій?". А що я зроблю? Якщо я зараз скажу "ні", він все одно зробить так, як вирішив. Він навіть не довчився, перевівся на дистанційне навчання», — згадує мама Героя.
Мамі Анатолій сказав, що він уже дорослий і сам вирішує, що робити. Він, не орієнтуючись у Львові, сам приїхав, знайшов бригаду й уклав контракт. Натомість батька про свій намір попередив.
«Подзвонив і каже: "Тату, я тебе слухав? Мені вже 18 років. Я тобі казав, що я хочу стати військовим? Ну то я йду підписувати контракт". Дружина потім питала чи я знав. Так, знав. Але як я мав заборонити?», — говорить тато захисника.
Наступного року з побратимами виїхав у район Щастя Луганської області.
«Був випадок, коли він не виходив на зв'язок два тижні. Я вже на гарячу лінію дзвонила. Сказали, що там все добре. Вже потім мені розповідали, що він у свої 18 виходив на такі виходи, куди досвідчені військові відмовлялися йти. Але вдома він нічого не казав. Єдиний раз розповів, як вони через міст їхали на "копійці" й мусили на ходу вискакувати з неї, щоб залишитися живим», — говорить Юля.
На початку 2022 року Анатолій приїхав додому до батьків.
«Він приїхав на Новий рік, а потім і на Різдво. Так гуляв, так йому було добре. Бо в селах файно колядують. Набив собі тату. Я питаю: "Навіщо тобі тату?". А він каже: "Щоб потім впізнати можна було"», — згадує вона.
Повномасштабна війна
В ніч, коли почалося повномасштабне вторгнення, Анатолій був в навчальному центрі.
«Ми знали, що буде велика війна. Ми знали, що росіяни не зупиняться. Ми це знали, ще коли жили в Отаманівці. Ми ж там бачили катівні. Їм не треба нашої землі. Їм треба, щоби на не існувало. Вони стирають все, що українське», — каже Юля.
О третій ночі 24 лютого 2022 року жінка отримала повідомлення від Анатолія: «Почалося».
«Я встала й пішла до церкви. Церква вночі в селі зачинена. Не знаю чому, я почала молитися. Повз проходила сусідка, щось сказала й розсміялася. А я відповіла: "В країні війна, люди гинуть". Толік вийшов на зв'язок ближче до обіду, сказав, що все добре, він живий. І тоді розказав, що їх скерували в Гостомельський аеропорт. Сказав, що було дуже страшно. Каже: "У мене ноги ватяні були. Я раніше так не боявся"», — згадує мама.
Зранку 24 лютого Олексій, батько родини, та старший син Павло пішли до військкомату, де обоє мобілізувалися до 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс». Юля залишилася вдома з найменшим сином.
Востаннє Юля бачила середущого сина, коли він приїхав до Львова на два дні освідчуватися своїй коханій. З батьком про цю поїздку поділився, а ось від мами та коханої тримав у таємниці.
«Вони з татом дуже боялися мені сказати, що коло нього розірвалася граната й посікла обличчя. Я поїхала до Львова з ним побачитися. І чоловік йому написав: "Ти дивися, мама нічого не знає". Я його побачила, у нього розсічена брова і над губою. Питаю: "Це що таке?". А він мені: "Ну ма, все нормально, я живий"», — каже жінка.
Віщий сон
За два дні Анатолій повернувся до побратимів й зателефонував мамі та розказав про свій сон.
«Каже мені: "Приснилося, що ми їдемо в авто. Спочатку вийшов БалуБалу — головний сержант десантно-штурмової роти 80-ї окремої десантно-штурмової бригади Володимир Балюк. Загинув 5 квітня 2022 року, представлений до звання Героя України (посмертно)., помахав нам рукою, ми поїхали далі. Потім вийшли ми, а машина поїхала далі«. Я тоді кілька днів не спала. Це була машина життя, а вони вийшли з неї. Він це теж розумів», — розповідає Юля.
Татові хлопець написав, що виїжджає в зону бойових дій.
«Написав мені: "Ми їдемо на Д…" І стер. Я зрозумів, що їдуть на Донеччину. І більше він на зв'язок не виходив. Я зателефонував на гарячу лінію. Мені сказали, що за пів години передзвонять. Чекаю, не передзвонюють. Дружина просить: дзвони знов. Я дзвоню, скинули. Я знов дзвоню, кажуть: "З ним все добре, вони на завданні". Повернувся з завдання, скинув фотографії. Дружина каже: "Ти бачив фотографії? З ним щось погане сталося. Я по очах бачу". З'ясувалося, що в тому бою багато мали втрат», — згадує батько.
За словами Олексія, син регулярно писав йому, що копає. З того батько розумів, що вони знову змінюють позиції.
«А потім мені сказали, що наш підрозділ переїжджає. Я написав йому: "Зв'язок через маму, бо ми переїжджаємо". Повідомлення не доставлено. Думаю: може на завданні. Ми вже були на погрузці, коли дружина написала, що Толік загинув», — каже ветеран.
Це було 21 травня 2022 року. Він відразу зателефонував на гарячу лінію, де йому сказали, що середущий син не вийшов на точку збору. Батька відразу відпустили з підрозділу й він поїхав до Львова.
«Пішов у частину, у вісімдесятку, зайшов на КП. Пояснив ситуацію. Там подзвонили комусь. Дивлюся: людина змінилася в обличчі. Мене провели в інший кабінет. Там всі сидять, голови опустили. Я відразу все зрозумів. Виходжу, там стоїть наречена сина з татом. Плаче. Тут дружина дзвонить, плаче: "Скажи, що це неправда". Але найстрашніше… Я думав, що я готовий до всього, я багато бачив на війні. Але я не був готовий побачити свою дитину у труні. Нікому ніколи такого не побажав би. Це найстрашніше, що може бути в житті», — говорить батько Анатолія.
23 травня, на День Героїв, Анатолій Греков повернувся назавжди.
«До мене підійшов представник з військкомату і сказав: "Ви тільки не ображайтеся, але ви — щаслива мама". Тоді я цього не зрозуміла. Зараз розумію, що я не тільки поховала сина, але й бачила його. Бо дуже багато мам не можуть поховати, або ховали у закритих трунах», — каже Юля.
Згодом батько знайшов медика, який надавав допомогу Анатолієві під час поранення.
«Док каже, що росіяни прорвалися й Грек біг на зв'язок до своєї групи, бо вони на зв'язок не виходили. Каже, ми з ним переговорили й тільки розвернулися, як стався прильот. Каже, що надавав йому допомогу, ще він був живий. Без свідомості, але живий. І Док там поранення отримав», — розповідає Олексій.
Мамо, я стану військовим
Зараз батько вже демобілізувався. А тоді мама знову залишилася з найменшим сином вдвох. Вночі їй снився середущий син, вони про щось розмовляли.
«Менший казав, що мама вночі спить та плаче», — говорить Юля.
А після закінчення дев'ятого класу повідомив батькам, що йде вчитися на військового. Це був 2023 рік.
«Я боялася втратити ще одну дитину. Але це — його вибір. Я їздила з ним туди. Сподівалася, що після випуску не пов'яже своє життя з військом. А він подав документи у авіаційний університет», — каже жінка.
Батько говорить, що молодший син марив небом і бачив себе тільки льотчиком-винищувачем. Але ця мрія не здійснилася. То ж він пішов вчитися у Академію сухопутних військ.
«Я з ним їздив. Їдемо ми автобусом і я кажу: "Я радий, що тебе не взяли у льотчики. Бо на землі у тебе більше шансів вижити". Він мене питає: "А чому ти не казав мені про це?". "Бо, — кажу — ти такий щасливий був, коли говорив про небо, що ми не хотіли нічого казати". А ще молодший сказав: "Якби не Толік, я б ніколи військовим не став», — каже батько.
