Як повернутися до цивільного життя. Пояснюють психологиня та ветеран

Як повернутися до цивільного життя. Пояснюють психологиня та ветеран

Ветеран Андрій Посікіра та психологиня Катерина Ковалишин
Ветеран Андрій Посікіра та психологиня Катерина Ковалишин. Суспільне Львів

Відразу після демобілізації ветерану потрібен ветеранський простір, де він почуватиметься своїм серед своїх. В ідеалі це б могли бути простори на кшталт санаторіїв, де побратими та посестри могли б побути якийсь час без зброї та мати певні фізичні активності, а також працювати з психотерапевтами та знайомитися з новими самими собою, вчитися керувати своїм станом.

Про це під час ефіру Українського радіо. Львів говорили керівниця психологічної служби реабілітаційного центру "Фенікс" Катерина Ковалишин та ветеран російсько-української війни, медик 103 бригади ТрО Андрій Посікіра.

"Коли ветеран демобілізується, то добре б було, якби у військкоматі відразу надали кілька адрес ветеранських просторів. Щоб ветеран не почував себе покинутим, щоб відчував себе бажаним. Щоб знав де можна відновити своє здоров’я, де пройти психологічне відновлення, де закрити свої соціологічно-юридичні питання, де знайти роботу або перевчитися", — каже Андрій Посікіра.

На думку Катерини Ковалишин, було б добре, якби перша зустріч з психологом була саме в момент демобілізації.

"Щоб ветеранові сказали: от зараз ти відчуваєш те-то тому що; а якщо тобі буде ось так, то треба йти сюди, ось – адреса; а якщо будеш себе почувати ось так, то треба вже йти сюди. Така інформація знімає велику напругу на старті", — говорить вона. І додає, що так буває в ідеальному світі.

За словами Андрія Посікіри, ветеран чи ветеранка не можуть повернутися з війни ментально — їм потрібен час.

"Бажано створити якийсь простір, де вони якийсь час можуть побути з побратимами вже без зброї, мати якісь активності: чи то відпочинок, чи то настільні ігри, чи то спортивні. Там їх тестують, там вони знайомляться з різними методиками зниження агресії. Там вони можуть зустрітися з родиною і провести спільно час. В той час дружина та діти починають розуміти, як себе поводити і що змінилося в батькові та чоловікові", — каже він.

Ветеран зазначив, що звертатиметься до Львівської обласної військової адміністрації з проханням створити такі центри декомпресії та первинної реабілітації в області.

Війна не відпускає

Андрій Посікіра розповідає, що в перший же день повномасштабного вторгнення Росії в Україну він добровільно мобілізувався до 103 бригади територіальної оборони.

"Ми вчилися прямо в бою. Я пам’ятаю ті перші бойові дії, перших поранених, коли ми перебували на Донецькому напрямку, на першій лінії фронту. Вчилися не один місяць як себе поводити. Це тяжкий випадок, тому що всі були цивільними: архітектори, музиканти, вчителі. Але зараз, озирнувшись назад, я бачу, що вони пройшли дуже гарний шлях, багато чого навчилися, багато вміють. Єдине, що вони дуже втомилися за це час", — говорить бойовий медик.

За його словами, щонайперше він рятував поранених бійців, які потребували невідкладної допомоги. Але коли була можливість, то розмовляв з побратимами.

"Були різні випадки — від ступору до збудження. І справа лікаря — вислухати бійця. Тому що не кожен боєць розкаже, що у нього на душі", — каже він.

Ветеран говорить, що з 2014 року у реабілітаційному центрі "Фенікс" працював з ветеранами і розумів, що його очікує на війні.

"Це відчуття постійної небезпеки відкладається на психіці людини і з тим потім доводиться боротися. Людина проходить довгий шлях повернення з війни додому. Те, що ми повернулися тілом, не означає, що повернулися душею. Ми увесь час живемо в зоні бойових дій, увесь час думаємо про товаришів, які ще там, весь час згадуємо тих, кого вже нема. Війна не відпускає", — розповідає Андрій Посікіра.

Медик зазначає, що деякі з ветеранів навіть через кілька місяців після повернення не здатні спілкуватися з кимось, хто не є їхніми побратимами.

Що робити родині?

Ветеран розповідає, що його дружина, також медик, розуміє його стан і намагається зайвий раз його не турбувати. Але в деяких родинах очікують, що чоловік, який повернувся з війни, вже наступного ж дня візьме на себе всі клопоти.

"Через це у ветеранів бувають зриви і вони замикаються в собі ще більше", — попереджає він.

За словами Катерини Ковалишин, перші, хто зустрічає ветерана вдома — це родина.

"Можна зрозуміти дружину й дітей, котрі скучили за чоловіком та татом, котрі очікують, що все буде так, як було. Але так не буває. Тепер треба вчитися та адаптовуватися до спільного життя", — каже вона.

Керівниця психологічної служби реабілітаційного центру "Фенікс" зазначає, що ветеранові на повернення з війни можна дати орієнтовно три місяці. І тільки якщо після цього терміну родина помічає, що зацікавленість ветерана у житті не відновлюється, то вже треба звертатися до фахівців.

"Я пам’ятаю наш досвід з 2014 року. До нас зверталися дружини ветеранів, що чоловік не має сили почути їх. Тоді ми підключали побратимів. І це працює, особливо, коли побратиму допомогло. Коли він мав схожі стани, схожі переживання і це спрацювало", — говорить Катерина Ковалишин.

Вона розповідає, як нещодавно до неї звернувся чоловік, якому мама та дружина звеліли звернутися до психолога.

"Він був у цивільному. І тільки за півгодини я дізналася, що він – військовий. Тож часом можна й прямо сказати: нам важко, я мушу ховати дітей, я розумію, що ти прийшов з війни, але ми мусимо якось адаптуватися, допоможи нам. Слова можна підбирати різні, аби вони були з любов’ю", — радить фахівчиня.

Андрій Посікіра додає, що ветерани підуть тільки до того, кому довіряють.

"У нас зараз відкривається дуже багато кабінетів психологів. Практично у кожній лікарні та поліклініці. На це виділяють багато коштів. Але це – цивільні психологи. Боюсь, що військові не підуть до них. Тому я б хотів, щоби держава зробила акцент на військових, залучала найбільше саме військових", — зазначив він.

Окрім військових також допомоги потребують їхні дружини та діти.

Не хочуть бути тягарем

Говорячи про розлучення у родинах військових, особливо тих, які зазнали важких травм, бойовий медик зазначає, що ветерани зважуються на цей крок, щоби не відчувати себе тягарем у родині.

"Багато військових, які мають важкі поранення, не хочуть бути тягарем і свідомо йдуть на розлучення. Якщо дружина витримає якийсь час, то стосунки налагоджуються. Я знаю багато випадків, коли вона нічого від нього не вимагає, перебуває поруч. Тоді можна врятувати цю родину", — каже Андрій Посікіра.

Боєць зазначає, що зараз дуже високий відсоток розлучень через те, що чоловіки змінюються на війні та змінюються їхні цінності.

Катерина Ковалишин додає, що така поведінка ветерана може бути також ознакою травми.

"Коли ми говоримо про посттравматичний стресовий розлад, то один зі симптомів – почуття провини. Далі може під’єднуватися почуття депресії. Людина замикається. Людина у своїх переживаннях і їй настільки боляче, що вона починає відштовхувати тих, хто поряд. Вона боїться сама себе. Тому їй легше відштовхнути від себе", — пояснює вона.

Перелічуючи те, що діється з ветераном, Андрій Посікіра каже, що ветерану важко навчитися спати. Часом сон відновлюється аж за півроку. Його дратують різкі звуки, необережне слово.

"Дружині радимо об’єднуватися з такими ж дружинами як і вона. Ходити на групові заняття з психологами, де будуть пояснювати, що робити в таких випадках. Одного рецепту нема. Але є досвід інших психологів, які можуть порадити", — каже він.

Почуття провини, бо вижив

Бійці, які втратили своїх побратимів, будуть жити з відчуттям провини до кінця. Андрій Посікіра каже, що й він з цим живе.

"Багато моїх знайомих та друзів вже немає. Кажуть, потрібен час, щоби позбирати себе докупи, кавалок за кавалком", – каже ветеран Андрій Посікіра.

Допомагають йому різні методики, яким його навчали іноземні фахівці.

"Я вчився разом з американськими спеціалістами так званому заземленню. Є моменти, коли ти можеш переключитися на щось інше. Цьому треба вчитися і тренуватися. Ми хочемо відновити ці тренування у нашому центрі "Фенікс", щоб військовослужбовці також могли рятуватися", — говорить бойовий медик.

Катерина Ковалишин радить, коли емоції переповнюють, спробувати знайти біля себе десять предметів червоного кольору, дев’ять – зеленого, вісім – жовтого. За кілька хвилин людина вже заспокоюється.

Андрій Посікіра каже, що користувався цими техніками, перебуваючи в зоні бойових дій, разом зі своїми побратимами.

"У нас був старлінк, був зв'язок з психологами. І ми, маючи час, тренувалися", — згадує він.

Що дратує військовослужбовця

Також бойовий медик радить цивільним не питати дечого військовослужбовців, які повертаються додому.

"Коли війна закінчиться? Це таке дурне питання, яке найчастіше задають. Викликає страшну агресію. Чи там якась жіночка розповідає, що росіян є набагато більше і ми ніколи не переможемо. Багато є таких дурниць, яких чуєш і стараєшся заплющити очі, закрити вуха, ходити по вулиці й нічого не чути та не бачити", — каже Андрій Посікіра.

На початок