До повномасштабного вторгнення прикордонник Андрій Соломонюк розмовляв російською мовою. А коли йому робили зауваження, то відповідав, що згідно з Конституцією має право говорити так, як йому зручно. Після 24 лютого 2022 року він називає російську — мовою ворога і розмовляє тільки українською.
Як розповів Суспільному військовослужбовець Західного регіонального прикордонного управління Андрій Соломонюк, він з дитинства мріяв стати спецпризначенцем, десантником. Для цього активно займався спортом. Але він став прикордонником.
Прикордонник назавжди
Згадує, що коли його призвали на строкову службу, то не шукав виправдань, а прийшов до військкомату.
"Нас тоді було 60 осіб. Я випадково почув, що нас всіх скеровують у піхоту і дуже засмутився. Але з тих шістдесяти обрали чотирьох, серед яких був і я. А коли побачив, що на нас чекає велетенський сержант у зелених погонах, то я зрадів", — сміється він.
Тоді ж, під час строкової служби він отримав позивний Соломон, який залишився у нього досі.
Згодом, у 2014 році, Андрій Соломонюк служив у Маріупольському загоні морської охорони разом з тими, хто вийшов з Керчі після анексії Криму.
Українська мова
Прикордонник каже, що все життя розмовляв російською: народився у Кривому Розі, навчався у російськомовній школі й оточення мав виключно російськомовне.
"А потім мене переклинило. Я перейшов на українську з принципу. Я не хочу тією собачою мовою розмовляти. Тією мовою, якою дають накази знищувати українців, катувати", — каже він.
І додає, що рішення розмовляти виключно українською до нього прийшло коли він з побратимами стояли на Бахмутському напрямку, де їм протистояли "вагнерівці".
Очікування війни
Повномасштабне вторгнення Андрія застало у районі Білгород-Дністровського. До того він служив на Закарпатті, але писав рапорти та просив перевести його в Маріуполь.
"Мені сказали, що велика напруга на кордоні Придністров’я. Тому я поїхав туди. Ми очікували напад з моря та у Придністров’ї", — згадує прикордонник.
Тієї ночі він спав у бліндажі. І підхопився від крику "Підйом! Почалося!".
"Я думав, що це буде як у 2015-2016 роках. Брязкання зброєю, тупцювання на місці. Я не міг повірити, що Росія зважиться на таке вторгнення", — каже Соломон.
Оскільки російські війська з того боку не наступали, то військовослужбовець знову почав писати рапорти з проханням перевести його на інші ділянки, де вже йшли бої. Так він отримав посаду заступника начальника відділу бойової та спеціальної підготовки Донецького прикордонного загону. А також – купу мобілізованих, які ніколи в житті не тримали зброї в руках.
"У мене в загоні були люди, які не знали як ставити зброю на запобіжник, як набивати магазин набоями. Я їх вчив всього. Вони дуже хотіли вчитися", — говорить офіцер.
Полонені "вагнерівці"
В останній день 2022 року, 31 січня, Андрій Соломонюк разом з побратимами взяв у полон "вагнерівців". Сталося це у Соледарі.
"Йшов бій. Це був приватний сектор. Справа та зліва – порожні вже будинки, посередині – дорога. Ми тримали вулицю, а ЗСУ висунулися вперед. Почався дуже серйозний бій. Зліва почав горіти будинок. Там були поранені та один загиблий. ЗСУ не могли їх витягти й ми пішли на допомогу", — згадує той день прикордонник.
Він викликав броньовану машину, щоби вивезти поранених.
"Водій не знав як під’їхати. Я вибіг до нього, відчинив двері, зачепився на них як мавпа і показував дорогу. Справа та зліва вже було все заміновано. Я кажу нашому кулеметнику: "Є в тебе бронебійно запалюваний? Стріляй вперед метрів на сто-двісті вперед!". Так ми створили димову завісу й змогли завантажити поранених та загиблого", — розповідає офіцер.
І побіг разом з військовослужбовцями ЗСУ до іншого будинку, де теж були поранені.
"Повертаю голову, дивлюся: "вагнерівці" вилазять. Їх було п’ятеро. Двох я вбив, одного поранив. Ще двоє почали втікати, я – за ними. Наздогнав, одного довелося прикладом стукнути, бо смикався сильно. І повів їх з собою та віддав ЗСУ. Я навіть наручників не мав, бо не думав, що така ситуація може статися", — говорить боєць.
У полонених потім знайшли тепловізор, автомат з коліматором та інше озброєння.
"Потім з ЗСУ питали моїх хлопців: "Це хто такий у вас нарваний?" Мої кажуть: "Наш начальник, офіцер", — каже прикордонник.
Після цього Андрій змушений був видалитися з усіх соціальних мереж, тому що "вагнерівці" оголосили його в розшук та готові були платити немалі гроші за його голову.
Поранення
7 січня 2023 року Андрій отримав поранення. Каже, що того дня на їхні позиції вийшов російський танк і почав їх обстрілювати. Щоб дати можливість своїм бійцям відійти на інші позиції, він вирішив викликати вогонь на себе. В руках у нього був автомат. То ж з нього й гатив по ворожому танкові. Танк теж вистрілив.
"Що було далі, я не пам’ятаю. Мав відчуття, ніби тисячу вольт через мене пропустили. Мене засипало цеглою. Тільки чую, як мені каже побратим: "Соломоне, відвоювався ти, немає правого ока. Але я зараз зроблю так, як ти нас навчав". Я знову зомлів. І вже отямився у шпиталі у Дніпрі", — розповідає він.
Тим, хто його знайшов та врятував виявився молодший сержант Віталій Дем’янчук.
Згодом офіцер дізнався, що ворожий танк зробив два постріли. Віталій отримав контузію. Андрія ще й засипало цеглою. Молодший сержант, коли прийшов до тями, поліз шукати свого командира. І хоча його поранило в ногу, він сам собі надав допомогу, вирішив не полишати командира. Тож повз в тому напрямку, де б мав бути Андрій.
"Віталій розповідав, що повз по цеглі. І раптом почув щось під купою цегли. Почав розкопувати. Десь пів метра наді мною було. Розкопав й надав мені допомогу. Казав, що знав, що треба робити тільки тому, що під час навчань я їх немилосердно ганяв і змушував тренуватися надавати допомогу один одному", — говорить підполковник.
Сам Віталій Дем’янчук пізніше розповів, що поліз рятувати свого командира тільки тому, що дуже поважає його.
Життя після поранення
Перший дзвінок до родини зі шпиталю був дуже короткий.
"Мені дали телефон і я подзвонив. Мені важко було говорити, бо – важка контузія. Лікарі спочатку забороняли говорити та хвилюватися. Були емоції: я – живий і це добре. Я терпів дуже страшні болі. Перед очима у мене постійно були донька, син та дружина. Заради них я все терпів", — розповідає прикордонник.
Вже коли його перевели до київського шпиталю, то до нього приїхали мама та дружина. Плакали, обіймали та цілували.
Під час операцій, перебуваючи під знечуленням, офіцер продовжував воювати.
"Я відходив від наркозу з думками: отут я помилку зробив, а тут би я це зробив і людей би зберіг. Одного разу прийшов до тями й бачу, що тримаю поломаною, щойно прооперованою рукою лікаря і намагаюся його заламати", — згадує офіцер.
Пів року Андрій Соломонюк не міг встати з ліжка. Але настав день, коли реабілітологи дозволи піднятися. Боєць згадує, що його тоді все боліло, в голові запаморочилося. Він зробив кілька кроків і знов повернувся до ліжка. Відтоді чоловік вирішив, що він буде ходити. І через інтенсивні тренування часом його сварив лікар. Але військовослужбовець задався ціллю ходити. І зараз вже ходить, не спираючись на ціпок.
"У лікарні мені професор казав: "Соломоне, та за моїми підрахунками ти вже разів зо сім повинен був здохнути. А ти живучий". І коли я йому скаржуся, що мене щось болить, він каже, що добре, що є чому боліти", — сміється він.
Всього під загальним наркозом він вже переніс 23 операції.
Військовий психолог
Після реабілітації Андрій вирішив продовжувати службу. І тепер працює військовим психологом та працює з родинами військовослужбовців, які загинули, потрапили в полон чи вважаються безвісти зниклими. А також з військовослужбовцями, які мобілізуються чи приїжджають на ротацію, та які отримали важкі поранення.
Згадує, як лікувався у київському шпиталі, до нього прийшла психолог.
"Жіночка, цивільна. Прийшла і почала зі мною розмовляти. Минуло сім хвилин. Вона встає зі сльозами та каже: тепер мені самій потрібен психолог. І пішла. А я їй майже нічого не розповів", — дивується Андрій Соломонюк.
Тепер він сам психолог і розуміє, що найбільша довіра у його побратимів та їхніх родин саме до того, хто повернувся з зони бойових дій.
"Нещодавно приходили до нас батьки бійця, який перебуває в полоні. Я, разом з начальником, вийшов до них. Вони були на емоціях, кричали. А потім батько глянув на мене й емоції притишилися. У них біда, горе. Але моя зовнішність дозволила їм заспокоїтися", — каже підполковник.
