Після поранення Василь Жданов перебував у комі цілий місяць. Коли прийшов до тями, то побачив поруч з собою жінку, яка стверджувала, що вона його дружина. Чоловік не повірив й змусив її показати паспорт. І тільки за кілька тижнів пам'ять повернулася до нього.
Про це ветеран 80 окремої десантно-штурмової Галицької бригади Василь Жданов розповів Суспільному.
Родина в окупації
Василь родом з Мелітополя. Уклав контракт ще у 2018 році й служив у одній з інженерних військових частин. Каже, не очікував на повномасштабне вторгнення.
«Я не вірив, що росіяни на це здатні. А виявилося он як…», — каже він.
Повномасштабне вторгнення його застало у Покровському районі.
«За деякий час до вторгнення нас почали підіймати по тривозі. А того дня підняли, всі — по машинах, кудись їдемо, ніхто нічого не каже. Нас перевели на межу Дніпропетровської та Донецької областей», — згадує Василь.
Дружина з сином були у Мелітополі. Малому тоді було всього три роки. Чоловік згадує, що дружина почала скидати йому фото й писати, що колони російських військових вже зайшли у місто.
«Я їй не повірив. Вона скидає фотки, як росіяни фотографуються на в'їзді в Мелітополь, але вони вбрані у піксельний однострій. Я кажу їй: "Та то ж наші, вони в нашу форму вбрані". А потім у новинах дізнався, що місто — окуповане», — каже він.
Дружина з дитиною облаштували собі місце в підвалі й там ховалися. Одного разу під будинок під'їхали окупанти, але не зайшли їх.
«Коли окупаційні війська зайшли, то їм відразу дали списки учасників бойових дій. Вони шукали їх, робили обшуки по хатах. Мене в тих списках не було, тому до нас не зайшли», — розповідає ветеран.
Але дружині все одно було страшно. Вона сиділа з маленьким сином у підвалі, заколисувала його і чекала можливості виїхати.
«Дружина розповідала, що такі обстріли були, що аж кришка підвалу підстрибувала. Спочатку був зв'язок, але з часом він почав зникати», — говорить Василь.
Виїхати вдалося за допомогою дружини його колеги.
«Дружина колеги з сином їхала власним авто і взяли й моїх. Домовилися з супроводжуючим, який з кожного взяв по сто доларів. Він знав дорогу, знав коли і яка зміна на блокпостах. Він же порадив зверху на речі поставити дитячі горщики. Чеченці, які стояли на постах, гидилися й не порпалися у речах», — каже чоловік.
20 квітня 2022 року військовослужбовець отримав від коханої дзвінок, який сповіщав, що родина вже виїхала з окупації.
«Я дуже зрадів. Це були сльози щастя. Ми з колегами поїхали за ними», — згадує він.
Оскільки все майно родини залишилося на окупованій території, то жінка з дитиною облаштовувалася там, де була можливість.
«Дали нам хату безкоштовно. Хата без умов, але ми раділи, що ми разом», — говорить Василь.
Десантник
У 2023 році чоловіка перевели у новостворений батальйон та скерували на навчання. А вже після навчання — забрали до 80 бригади.
«Приїхали в учебку, сказали, що шукають поповнення. Тож 11 жовтня 2023 року я потрапив у вісімдесятку. Наш напрямок був — село Кліщіївка в бік Бахмуту», — каже він.
Перший вихід бійця був на штурм села.
«Кліщіївки вже майже не було — вся знищена. Ми мали зайти за залізницю штурмувати позиції. Ми зайшли ввечері, відпочили на проміжних позиціях і на ранок почалися штурмові дії», — розповідає ветеран.
Побратими, які були на дальніх позиціях, повинні були підійти до них. Коли вони виходили з бліндажа, їх обстріляли. Один з десантників тоді загинув.
«Ми пішли на штурм. Закріпилися й ніч простояли в обороні. Потім нас замінили й ми почали виходили. Поки виходили, багато прильотів було, й поранених ми мали. В метрах п'яти зліва від нас прилетіла 120-мм міна. А друга впала майже поруч. Мені пощастило, тільки штанину пробило уламком. А побратими отримали поранення ніг», — згадує він.
У Кліщіївці група евакуації забрала поранених. А інші виходили пішки самі. Йти треба було кілометрів десять, їх увесь час обстрілювали.
«Я там впав на скло й пошкодив руку сильно», — каже поранений.
Евакуація побратима
Згодом Василя перевели на квадроцикли й він займався постачанням зброї й продуктів, а також евакуацією поранених та загиблих.
«Спочатку я намагався рахувати тих, кого вивіз. Але згодом збився з рахунку. Сотні, мабуть, нема, але кілька десятків було», — розповідає Василь.
З одним із побратимів, Іваном Суримком, якого десантник вивіз, він спілкується й досі.
«Це була складна евакуація. Він був у підрозділі вогневої підтримки та працював з МК 19МК 19 — американський автоматичний станковий гранатомет.. Вийшов, два постріли зробив і йому дві гранати скинули з дрона. Понад 12 годин він чекав на евакуацію. Його винесли до місця, де я б зміг його забрати», — згадує він.
За словами ветерана, коли він їхав за пораненим, Кліщіївку почали обстрілювати з «Градів»«Град» — реактивна система залпового вогню калібру 122 мм, уражає на дальність від 20 до 42 км..
«Побачив дві «бехи»«Беха» — на військовому сленгу — бойова машина піхоти. розбиті. Я підліз під них, голову прикрив і про радіостанції передав, щоби швидше несли. Його витягли, поклали на квадроцикл, зафіксували. Складна та довга евакуація була. Але ми все зробили, встигли, хлопець живий», — каже чоловік.
Поранення
31 березня 2024 року Василь зазнав важкого поранення. Згадує, того дня везли з побратимом боєприпаси на позиції під Кліщіївкою.
«Туди заїхали, а на зворотному шляху прилетів FPV-дрон та зробив скид у двох метрах від багіБагі — легкий рамний позашляховик високої прохідності, які сили оборони використовують на передовій для логістики та евакуації.. Мені всі уламки потрапили в голову. Я відразу втратив свідомість», — розповідає Василь.
До тями він прийшов аж через місяць. А до того був у реанімаціях у Дніпрі, в Києві та Львові.
Дружині повідомили побратими наступного дня після поранення.
«Вона питає: "Що з ним?" А вони: "Ми не знаємо, але живий". Вона шукала мене, знайшла у лікарні в Дніпрі, винайняла квартиру і щодня приходила у лікарню, тримала за руку, розмовляла зі мною», — говорить він.
Чоловік перебував у комі. Але дружина розповідала, що він реагував на її розмови.
«Казала: "Я тебе просила, якщо ти мене чуєш, то стисни мою руку". І я стискав», — каже поранений.
Проте коли у Львові прийшов до тями, то не впізнав жінку, котра сиділа коло нього.
«Вона сказала, що вона моя дружина. А я попросив, щоби показала паспорт свій. Вона показала. Коли вже був у Ужгороді в лікарні, то пригадав майже все», — розповідає він.
В Ужгороді вже почав сідати, потім ставати на ноги й робити перші кроки.
«Важкі ті перші кроки були. Стоїш коло ліжка, втрачаєш рівновагу. На початках дружина мене на кріслі колісному катала. А потім я потрошку сам почав ходити. Звісно, з допомогою, але — сам», — говорить Василь.
Я — сільський хлопець
Після рішення лікарів десантника визнали непридатним до військової служби та зняли з обліку. Зараз родина мешкає у Буську.
«Згідно з постановою Кабміну №719 "Про забезпечення житлом деяких категорій осіб, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України, а також членів їхніх сімей", а також як внутрішньо переміщені особи — ми отримали кошти на придбання власного житла. Ми купили будинок у Буську», — каже ветеран.
І додає, що він — хлопець з села і йому подобається жити в приватному будинку та працювати на землі.
«Навесні посадили город. І огірки, і помідори, і перець, і редиску, і капусту, і базилік, і салат. Все посходило. Вже все й з'їли. Хіба що капуста ще є. Я копав грядки. Картоплю ще не садили, я ще не маю можливості так багато працювати на городі», — говорить він.
Надалі родина планує завести вдома курей та качок.
«Син вже ходить до школи, перший клас. Йому подобається і школа, і тренування з карате», — каже Василь.
А сам ветеран ще проходить реабілітацію та відновлення. А також долучився до «Ветеранського простору при Карітас Львів».
