У лютому 2022 року Ігореві Чиженку виповнилося 59 років. Наступного дня після повномасштабного вторгнення він прийшов у частину Нацгвардії, сам знайшов собі заняття та організував харчування військовослужбовців.
Про це ветеран Національної гвардії України, майстер спорту з футболу Ігор Чиженко розповів Суспільному.
Я можу забезпечити тил
10 лютого 2022 року Ігорю виповнилося 59 років. Каже, що очікував на повномасштабне вторгнення. У колі друзів, куди входили військовослужбовці з бойовим досвідом, вони обговорювали майбутні дії Росії.
«День напередодні вторгнення нічим особливим не відрізнявся. Те, що найближчі дні буде вторгнення, це було зрозуміло. Я займався своїми справами, зустрічався з партнерами по бізнесу. На наступний день також мав плани», — говорить він.
Але о 5 ранку його розбудили звуки сирен, які сповіщали про повітряну тривогу.
«Коли я їх почув, то мені стало все зрозуміло. Я ввімкнув телевізор, подивився новини. Ближче до восьмої години ранку сконтактував зі своїми товаришами. І о дев'ятій ми вже зустрілися та почали планувати. Мої товариші телефонували своїм знайомим військовим, щоби визначитися з мобілізацією», — згадує ветеран.
І додає, що товариш, який згодом став його комбатом, вже півтора року був на пенсії. Але першого ж дня після повномасштабного вторгнення повернувся на службу.
«Всі, хто був з нами, були офіцерами, але вже на пенсії. А я — солдат. Але наступного дня, 25 лютого, ми були в частині. Про військово-лікарську комісію ніхто не питав», — каже Ігор.
Звісно, чоловік, хоча й не мав бойового досвіду, теж пішов разом зі своїми товаришами.
«Я кажу: "Я з вами". А мені відповідають: "Навіщо ти тут нам потрібен?" Хоча моя фізична форма тоді була добра, десять кілометрів я пробігав запросто. Стріляю я теж добре. Але я кажу: "Я можу забезпечити тил". Коли я проходив строкову службу, то навчився готувати. Тож мене взяли військовим кухарем. Хоча посада звучала солдат-стрілець», — говорить чоловік.
Вдома була старенька мама. Про те, що син мобілізувався, вона дізналася, коли він ввечері прийшов додому в однострої.
«Я вважаю, що всі чоловіки повинні йти до війська. У нашому підрозділі всі були добровольцями. Багато хто кинув хорошу роботу за кордоном і приїхав сюди», — зазначає ветеран.
Голодний солдат багато не навоює
На початках Ігореві треба було нагодувати понад 400 нацгвардійців. Їжу готували на польових кухнях. Згадує, що ці польові кухні були законсервовані, стояли багато років в очікуванні війни.
«Їх було у нас три штуки. На одній гріли воду, на інших — варили. На початку війни ми не знали, скільки це все триватиме. Думали: протримаємося два-три тижні», — каже він.
В меню військовослужбовців були каші, борщі, супи, салати.
«Триразове харчування. Вставали о четвертій ранку. Коли все налагодилося, то вставали пізніше. Лягали по одинадцятій вечора. Це важка робота, треба було стояти на ногах по 16-17 годин біля котлів», — згадує ветеран.
Щоправда, картоплю чистили та дрова рубали хлопці з наряду.
«На той момент дуже гостро стояла проблема військового кухаря. За часів незалежної України військові частини укладали угоди зі цивільними організаціями, які готували для військових. Військових кухарів не готували. А там є своя специфіка. До прикладу, до мене потрапив юнак, який працював кухарем у хорошому ресторані. Але це велика різниця — військовий кухар та кухар у ресторані. Військовий кухар повинен нагодувати ситно та по можливості смачно. Тому що боєць, який не поїв, він не боєць. Тому я передавав свій досвід та вчив», — розповідає він.
Так на одній з кухонь були мобілізовані, один з яких працював до того в ІТ, а інший був висококваліфікованим м'ясником, чемпіоном України з розділки туші. А от готувати вони не вміли.
Завдяки волонтерам та своїм бізнесовим зв'язкам чоловік відновлював роботу військових кухонь та військових кухарів. Було, що волонтери привозили готові вареники. Тож військовослужбовці мали можливість й домашнім посмакувати.
«Після свят нам поприсилали і поприносили з сіл багато шинки. Зберігати її довго не було можливості. А ось солянка з неї була неймовірна», — згадує ветеран.
Чоловік каже, що навіть під час тривог й коли над головами літало, він залишався біля своїх кухонь і баняки їжі перебували під його пильним наглядом.
«За інструкціями я повинен був то все кинути й ховатися. Але я не кидав, бо тривоги тривали по чотири-п'ять годин. Тим більше, коли хлопці сиділи тривалий час у бліндажах, то після тривоги було б добре поїсти щось гаряченьке. Окрім того, було небезпечно залишати їжу без нагляду. Раптом би хтось підійшов, вкинув би туди отруту. То увесь підрозділ відразу б став небоєздатним», — зазначає чоловік.
Маємо триматися разом
Кілька разів чоловік писав рапорти, щоб виїхати у зону бойових дій. Але керівництво не погоджувало виїзд.
Коли Ігорю виповнилося 60 років, його звільнили зі служби. А через півтора місяця вийшов наказ, який дозволяв військовослужбовцям, які досягли пенсійного віку, продовжити контракт, якщо забажають.
Тепер чоловік готує для побратимів з Ветеранського простору при Карітас-Львів. На його думку, ветерани, які повертаються з війни, повинні об'єднуватися й допомагати один одному. Згадує, як в перші місяці повномасштабної війни цивільні дякували всім, хто був у військовому однострої. Зараз, за його словами, ситуація змінилася.
«У моєму батальйоні я був найстаршим. Були чоловіки 1963 року народження, але на кілька місяців молодші за мене. Я ще тоді казав: скільки б війна не тривала, але коли ми повернемося додому, ми маємо триматися разом», — переконаний ветеран.
