Аеропорт Гостомеля під Києвом росіяни бомбили з перших хвилин повномасштабного вторгнення. Потім, вони майже на місяць окупували місто. Два тижні там провела родина Олександра Мироненка. Він розповів Суспільному, як люди виживали під обстрілами.
***
Я прокинувся о шостій ранку від того, що хтось в будинку увімкнув телевізор. Відкрив двері кімнати та побачив двоюрідну сестру. Вона сказала, що почали бомбити Гостомельський аеродром. Так я дізнався про війну.
Поки я стояв у черзі за продуктами та медикаментами, в напрямку аеродрому поїхали наші бронетранспортери. Це стривожило. Думали одразу кудись їхати, але нас зупинило те, що було багато людей, а всього один автомобіль. Ще й тварини. Вирішили залишитися. Але як пізніше зрозуміли, потрібно було виїжджати. Бо потім можливості не було.
Читайте також: "Питаю: Ми тут живий щит? Він схвально киває головою": жителька Ягідного про життя в окупації
В один із перших днів, почув потужний звук, аж будинок почав здригатися. Бачу, гелікоптери летять. Я тоді ще не знав цих позначок: “Z”, “V”. Перша думка — наші летять звільняти. І ці гелікоптери пролетіли над нашим будинком настільки низько, що зачепили яблуню. Вони рухалися в сторону аеродрому. Гостомель постійно обстрілювали. Щодня. Однієї ночі раптом щось поряд розірвалося. Я різко встав з ліжка, почав всіх будити, щоб сховалися в підвал. Тільки всі встигли забігти, як почули вибухи. Як виявилося, це снаряд влучив у мою кімнату на другому поверсі. Уламком вбило собаку. Мою кімнату знищило. Вибуховою хвилею повідкривало всі двері в будинку.
Після цього родина Олександра Мироненка перебралася до недобудованого будинку сусідів. Надалі переховувалися там.
Ми вирішили чергувати на другому поверсі. У бінокль постійно бачили переміщення великої кількості російської техніки, яка їздила центральною вулицею: то в сторону Києва, то назад. Люди, які були з нами, повідомляли про це ЗСУ. Ми помітили, що після того, як ми надсилали їм інформацію, росіян починали бомбити.
В якийсь момент, я був тоді в підвалі, чуємо, ніби звуки пострілів з автомата по будинку. Виявилося, що це росіяни прийшли й почали вибивати нам двері. Вибили і чую, як наші хлопці нагорі кричать: “Не чіпайте, не чіпайте! Тут жінки й діти!”
Читайте також: "Ось вам апельсин, а ми ще трішки постріляємо. І вони стріляли". 25 днів життя в окупації у Слободі
Вони зайшли і сказали, що нікого не будуть чіпати. Моя перша думка була, що чоловіків відокремлять і вб’ють. Росіяни наказали всім вийти з укриття: “Це для вашого блага, давайте сюди телефони. Їх потрібно знищити”. Аргументація була, що телефони відслідковують і може по нас прилетіти.
Я свій віддав, мама. Тато і брат не віддали, а телефон дружини я сховав в кишені. Телефони вони розбили дулами автоматів.
Там було 3 солдати. Екіпіровані добре. Вони не мародерили. Один з них був не слов’янської зовнішності, але говорив без акценту. Я спитав — йому було 27. Вони ніби запрограмовані. Казали, що їхали на навчання і не хочуть війни.
Одного дня я побачив як сусід, який недалеко від нас жив, вирішив поїхати за продуктами. У нього вдома жінка з інвалідністю. Біля дороги стоять БТРи. І ось сусід під’їжджав до центральної вулиці і почали по ньому стріляти. Спочатку серія пострілів з автомата, а потім просто підірвали автівку. Він там і залишився. А жінка і не знала навіть. Ми їй допомагали, але про це не розповідали. Ми спали у підвалі, окрім кількох людей, які чергували. В нас були пінопластові пласти. Ми їх стелили на підлогу. Було не холодно. А ще там був шезлонг. Там я спав, а моя дружина спала у мене на колінах.
Читайте також: "Врятували руку і ноги, а з осколками, кажуть, проживе" — історія 18-річного Марка із Сєвєродонецька
Спочатку в Гостомелі зникло світло. Згодом зник газ. Їжу ми готували в каміні, розпалюючи дрова. Ми вмикали кілька разів генератор, для того, щоб заряджати телефони.
Якось я дізнався, що батьки мого друга теж у Гостомелі і в них закінчується їжа. Я переборов страх, сів на велосипед і відвіз їм. Коли їхав вже страшно не було.
Ще з нами ж француз був. (Чоловік двоюрідної сестри — ред.) За тиждень до війни він прилетів із моєю сестрою. Їм потрібно було подовжити документи. Француз був в шоці. Він панікував, кудись тягнув нас, щоб ми їхали. Не усвідомлював всієї небезпеки.
Він постійно був на зв’язку із французькими ЗМІ, їх по всій Франції показували. І фото і інтерв’ю в нього брали.
Його мама переживала і вийшла навіть на прем’єр-міністра Франції. До Макрона достукатися не вийшло. Тоді почалися якісь дії від посольства, бо в Україні тоді було близько 700 французів.
Пункт збору був фактично на кордоні з Бучею, біля колонії. Я бачив, як туди йшли літні люди, діти, людей на візках тягнули. В якийсь момент проїжджає БТР із молодими російськими солдатами і підривається на міні. Виявилося що на своїй. І через це зірвалась евакуація. Тисячі людей щоб дістатися до пункту збору прийшли пішки чимало кілометрів і назад повертатись був не варіант. Вони залишилися на ніч в колонії чекати евакуації.
Читайте також: Щоденник війни. "Я хочу назад, до Маріуполя. Я не попрощалася з ним"
Наступного дня місцевий депутат зібрав людей і сказав, що офіційно зеленого коридору немає. Але є пропозиція все ж поїхати. Каже, будемо зупинятися біля кожного російського блок-поста, піднімати руки і домовлятися, щоб нас пропускали. Він з дружиною очолив колону. Люди на автівках писали "Діти", фарбою на вікнах, білі прапори вивішували, щоб нас не чіпали. Так виїхали.
Коли ми проїжджали Гостомель, сльози на очі наверталися. Бо це вже було не моє рідне місто, а якісь руїни. Зруйновані будинки, розбита дорога, завод із виробництва скла. Танки стояли, якась військова техніка — стрьомно було на це дивитися.
Ми плануємо повертатися, будемо мости відбудовувати. Зараз там немає росіян, але небезпека залишається. І поки не дадуть сигнал — повертатись не будемо.
Читайте також
"Якщо ти чуєш гул літака, значить, впаде дві чи три бомби," — історія сім’ї із Маріуполя
Місто-герой, місто легенд: як Чернігів місяць живе в блокаді
Мрія — повернутися додому, бо там усе життя залишилося: історія переселенців з Харкова
Робота. Коти. Волонтерство. Як українці долають стрес під час війни
"Гітлер номер два. Тільки через 80 років". Розповіді людей, які були вимушені виїхати з Київщини
