"Ось вам апельсин, а ми ще трішки постріляємо. І вони стріляли". 25 днів життя в окупації у Слободі

"Ось вам апельсин, а ми ще трішки постріляємо. І вони стріляли". 25 днів життя в окупації у Слободі

"Ось вам апельсин, а ми ще трішки постріляємо. І вони стріляли". 25 днів життя в окупації у Слободі
ФОТО: Суспільне Чернігів

Дарина Загреба – асистентка дизайнера, хореограф. Їй 22 роки. Разом з молодшим братом і батьками 25 днів провела в окупації у селі Слобода. Сім’ю російські солдати примусили спуститися у льох, а самі поселилися в їх будинку. Його розгромили. Дарина падала на підлогу і прощалася з життям, а потім щоночі у погребі читала молитви з іконою в руках. Як протрималися ці 3 тижні окупації під Черніговом, навіщо російські солдати ганялися за курками, як шантажували жінок і приходили п’яними «вилити душу», розповіла в інтерв’ю Суспільному одразу після звільнення села.

«Ось вам апельсин, а ми ще трішки постріляємо. І вони стріляли». 25 днів життя в окупації у Слободі
«Ось вам апельсин, а ми ще трішки постріляємо. І вони стріляли». 25 днів життя в окупації у Слободі. ФОТО: Дарина Загреба

Ми думали, що вони не прийдуть у наше село, але ми помилилися

День, коли все змінилося. 24 лютого я прокинулася від дзвінка "Даш, почалося". І я все зрозуміла. Останні два тижні всі говорили лише про війну. 2 роки тому ми родиною купили будинок у Слободі і вирішили, що там буде безпечно. Ми виїхали. Думали, якщо підуть, то одразу на столицю, а в наше село не зайдуть. Ми помилилися. Перші дні ми чули звуки, але вони були десь далеко, не поруч. Весь цей час ми хвилювалися за Чернігів і допомагали в селі, хто чим може. Вітчим возив шини на блокпости, а жінки шили труси для військовослужбовців. Це все було у нашій сільській раді. Перші дні війни ми жили звичайним сільським життям, але у воєнний час.

Я впала на підлогу і прощалася з життям

Мама готувала нам їсти, а ми сиділи поруч з братом у кімнаті. На календарі було 5 березня. Раптово почули шум на вулиці. Мама відкрила двері зі словами "там танки і обстріл". Ми впали на підлогу. За вікном стріляли автоматною чергою, все тріщало, люди кричали, а ми не розуміли, що відбувається. У село зайшли «рускіє», і ми це зрозуміли. В будинку була я, мама, вітчим, і мій молодший брат, вся наша родина. Ми лежали в коридорі на підлозі від страху. Ми лежали і прощалися з життям. Потім почули, як хтось ходить довкола нашого будинку, за кілька секунд різкий звук. Нам вибивають вікно. Мій вітчим починає голосно кричати: «Не стріляйте, будь ласка, тут цивільні!». Російські солдати стали стукати у двері і просити відчинити їм. Ми слухали все, що нам казали. Мама вийшла і впала на коліна, вона благала їх не стріляти, кричала, що тут її діти. У будинку були я і мій молодший брат. Нас посадили на диван. І тоді почався допит «скільки українських військових перебуває в нашому селі? Де вони?». Ми не розуміли, що від нас хочуть, ми не бачили нікого, весь обстріл ми лежали на підлозі, а вони продовжували поставити питання. Після допиту нас вивели на вулицю і попросили покинути будинок. Ми вийшли. Перше, що побачили це наш паркан. Його не було, він був просто повалений. Довкола будинку не було нічого, а біля погреба стояв танк. Нас спустили туди, а погріб заклали картоплею. Ми стали чекати, коли вони підуть.

«Ось вам апельсин, а ми ще трішки постріляємо. І вони стріляли». 25 днів життя в окупації у Слободі
«Ось вам апельсин, а ми ще трішки постріляємо. І вони стріляли». 25 днів життя в окупації у Слободі. ФОТО: Дарина Загреба

Російські солдати, це як «кіндер-сюрприз», кому вже які попадуться

Коли вони відійшли, ми перейшли в будинок сусідів. В нашому будинку вже жили "рускіє". І це був непоодинокий випадок. Люди сиділи у погребах або у сусідів, а вони поселялися в наші будинки. Ті, що жили у сусідів, вони були слов'янської зовнішності і більш спокійні, в нашому ж будинку жили дикуни. В них були вузькі очі, і вони вели себе просто дико. Порубали наш диван, розбили телевізор і перевернули з ніг на голову все, що було в нашому будинку. Їли наші продукти, все-все, що стояло на столі. Вони забирали навіть жіночі прокладки, їх стелили собі замість устілки у взуття. А потім в нашому будинку знайшли поліцейську форму, вона була стара, їй більше 20 років. Колись її носив батько мого вітчима, він зберіг її. І тоді почалося страшне. «Цих чоловіків треба розстріляти», – сказав солдат, який знайшов цю форму в нашому будинку. Мова йшла про мого вітчима і сусіда. Ми благали, щоб не стріляли, говорили, що форма не наша і стара. Дивом, але все обійшлося. В погребах у них були бульбулятори, вони приймали наркотики і багато пили. Щоб взяти курку, вони не відкривали замок, вони зносили паркан, а потім бігали і ловили їх, а далі варили на вогні. Інші солдати приносили нам апельсини, і це було так дивно. В селі обстріл, гинуть люди, а вони протягують тобі апельсин. Ось вам апельсин, а ми ще тут у вас постріляємо, і вони стріляли.

Одного дня вони обіцяли піти з села, але ніхто не пішов, і так було по колу

На кожній вулиці і біля кожного будинку був свій черговий. Вони дивилися за нами, аби ніхто нікуди не виїхав і не втік. У кого були ввімкнені телефони, вони забирали, а з розряджених вони забирали сім-карту. Зв’язку не було. У батьків телефони давно вже були розряджені, в них забрали сім-карти, я ж не виходила з погреба і берегла свій телефон. Хоч і розряджений. В якийсь день я згадала, що прихопила з Чернігова з собою павербанк. Це дало змогу зарядити телефон на 30%, це було хоч щось. Я йшла в туалет на вулиці, щоб відправити близьким хоча б повідомлення, але, як на зло, починався обстріл, я бігла назад у погріб, а повідомлення не надходили. В один вечір до нас прийшов п'яний російський солдат. Це була розмова тривалістю в 3 години, в нього в руках був заряджений автомат. Він хотів поговорити. Називав своє ім’я і прізвище, казав, що його рідні навіть не знають, що він тут, і він сам не знав, куди їхав. Він кілька разів повторював "цей автомат не вбив жодної людини". Казав, що він прийшов нас захищати, і якщо ми тут помремо всі, то він помре разом з нами. Він поховав маму, і в нього залишилась лише сестра. Він залишив нам всі ці дані, щоб у разі його смерті ми написали листа його сестрі. Він хотів, щоб вона знала, що його більше немає.

Перші дні війни, до того як зайшли російські солдати
Перші дні війни, до того як зайшли російські солдати. ФОТО: Дарина Загреба

«Ось вам апельсин, а ми ще трішки постріляємо. І вони стріляли». 25 днів життя в окупації у Слободі
«Ось вам апельсин, а ми ще трішки постріляємо. І вони стріляли». 25 днів життя в окупації у Слободі. ФОТО: Дарина Загреба

Нам казали, що Чернігів стерли з лиця землі, його немає

Техніки в селі було настільки багато, що вона стояла всюди. На городах, у дворах будинків, на вулиці і в полі. В один день у селі з’явилися снайпери. Вони почали розвозити їх по хлівах, обирали зручні для них позиції і садили їх там. Там де їм заважав шифер, вони його знімали. Звідти велися обстріли. Вони обстрілювали все. Якщо нам потрібно було вийти з погреба, ми мали крикнути, що ми виходимо. Кодового слова ніякого не було, головне було кричати так, щоб тебе почули. Інакше може бути постріл. Так ми жили місяць. Над Черніговом постійно було зарево. Ми хвилювалися за тих, хто залишився в місті. Ми бачили всі ці обстріли, і не знали, як наші рідні і друзі там. Світла не було, інформацію отримати ми не могли. Нас інформували вони. Казали, що йдуть переговори з Путіним і Зеленським, залишилося домовитися за один пункт. А потім виявлялося, що в цього дня жодних переговорів і не було. Ми не вірили їм. Їм не можна було вірити. В якийсь період кожен день над нами кружляв літак, був такий звук, що нібито він скидає над нами, бо земля здригалася, і стіни будинку ледве трималися. Нам казали, що Чернігова вже немає. Ми бачили, як летять бомби, ми хвилювалися за тих, хто був у Чернігові. Як виявилося, вони бомбили міст, і кинули не з першого разу. Чернігів бомбили, ми це бачили і чули, а ще думали, що вже ніколи не побачимо рідних.

Здавалося, ось-ось прилетить в нас, а ми хотіли жити

У сільській раді російські солдати створили штаб. Їх було багато, а ще туди брали в полон наших чоловіків з села. А потім приходили до їх жінок і просили, аби ті приготували їм їсти, інакше своїх чоловіків вони більше не побачать. Жінки боялися їх і готували, вибору не було. Вони просили нагріти їм води, дати їжі, і ми мали це робити. В них були автомати, а в нас ні. Найстрашніше було загинути від обстрілу. Люди згорали в будинках, таких людей було багато. Нам кожного дня здавалося, що ось-ось прилетить саме у наш погріб. Ми хотіли жити. Так було щодня. Вони обіцяли піти, але ніхто не йшов. Ми дякували Богу, що живі. В погребі старші жінки читали молитви, а ми повторювали за ними, бо до війни я знала лише "Отче наш". Весь час чекала, що прийдуть волонтери. Я писала листи рідним, хотіла, аби від мене їм передали. Це один з них у мене в руках. Цей лист так і залишився зі мною.

«Ось вам апельсин, а ми ще трішки постріляємо. І вони стріляли». 25 днів життя в окупації у Слободі
«Ось вам апельсин, а ми ще трішки постріляємо. І вони стріляли». 25 днів життя в окупації у Слободі. ФОТО: Дарина Загреба

Ми мали стати для них щитом, нами хотіли прикритися, але ми все зрозуміли

В один день нам запропонували виїхати в Росію, нібито "зеленим коридором", але ми розуміли, що все не просто так. Ми мали стати для них щитом, нами хотіли прикритися. Ніхто не поїхав. Люди гинули в селі від обстрілів. Одна жінка опинилася через обстріли в Росії, про це ми дізналися, коли виїхали з села. Це була наша сусідка. В селі був обстріл, в будинку жили бабуся, її двоє доньок з дітьми і зять. Донька з дітьми і чоловіком сестри бігли у підвал. Прилетіли уламки снарядів, чоловік загинув, жінка отримала поранення, до підвалу добігли лише діти. Через постійні обстріли чоловіка так і не змогли поховати. А її окупанти відвезли в свій госпіталь. Як стало відомо, її вивезли в Білорусь, а звідти в Росію. Там вона проведе щонайменше місяць, так було вказано у листі.

«Ось вам апельсин, а ми ще трішки постріляємо. І вони стріляли». 25 днів життя в окупації у Слободі
«Ось вам апельсин, а ми ще трішки постріляємо. І вони стріляли». 25 днів життя в окупації у Слободі. ФОТО: Дарина Загреба

Вони почали палити техніку, це був початок їх кінця

Напередодні нашого визволення їх дуже сильно обстріляли ЗСУ. В селі було багато пожеж, навкруги все горіло. Було чутно, як вибухала їх техніка. Українські військові влучили в їх штаб, тоді вони на якийсь час переселилися в інше місце. А потім почався дивний рух, вони нібито почали їздити по колу, не розуміли, куди і як їхати. Це було по 10 одиниць техніки. Так вони прикривалися нами. Це все було під час обстрілів. Більше 60 одиниць техніки поїхали повз нашого будинку. Ми намагалися спочатку рахувати техніку, а потім збилися. Вони виходили і прикривали своїх, і дуже сильно стріляли у відповідь. В селі різко стало тихо. А з часом наші почали накривати під Іванівкою, і ми це чули. Тоді я вперше вийшла з двору за 25 днів окупації. А потім знову почули автомати, ми злякалися, бо думали що не всі пішли з села. Ми знову спустилися у погріб, тоді ми ще не знали, що це заходять українські військові. Коли росіяни їхали, вони спалювали техніку. Все, що було неробочим, вони брали і підпалювали. Ми розуміли, що це початок їх кінця.

Ми почули звук танку, але вже інший. Це були наші!

Звук ставав все ближче і ближче. Ми почули кроки у нашому дворі, а потім відкрився погріб «у вас є 2 хвилини, щоб завести машину і виїхати». Це були наші! Ми швидко почали збиратися, бо в селі почалася зачистка, шукали тих, хто міг залишитися, адже деякі з них також під час окупації сиділи з нами в сусідніх погребах. Ми забрали дідуся, який погано ходить, всіх рідних і сіли в машину. Нас прив’язав до себе сусід і потягнув своєю машиною, так ми виїжджали з нашого села. Ми їхали колоною, а на вулиці вже темніло. Ми їхали і не знали, влучать в нас чи ні, інформації не було жодної, ми просто їхали. Вже кілька днів я у безпеці. Я лякаюся кожного шороху, і одразу шукаю місце, куди мені впасти і де сховатися. Сьогодні я другий раз приймала душ, ви не уявляєте скільки всього на мені. Це просто жах, після цього ти починаєш цінувати всі примітивні, на перший погляд, речі. Зараз я їду закордон побачити рідних, а як тільки закінчиться війна, я повернуся відбудовувати Чернігів.

Читайте також:

“Свій за свого”: чернігівка організувала волонтерський проєкт

Рятувалися від війни: як живе у Прилуцькій лікарні родина з Києва

Категорії
РозслідуванняПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди