22 січня відзначають День Соборності України (з 1999 року офіційно). В цей день 1919 року на Софійському майдані в Києві проголосили Акт Злуки Української та Західноукраїнської Народних Республік. Про витоки свята та роль у творенні української державності уродженця Кіровоградщини Володимира Винниченка в етері Українського радіо Кропивницького розповів історик Сергій Мілютін.
22 січня 1918 року, за рік до Акту Злуки, Українська Центральна рада ухвалила Четвертий Універсал, який проголошував незалежність Української народної республіки. Чи розвінчує цей факт російський міф про утворення України Володимиром Леніним? (тут і далі – пряма мова)
Ще українські гетьмани, зокрема Петро Дорошенко, Іван Мазепа та інші гетьмани-державники мріяли про те, щоб об’єднати лівобережну та правобережну Україну. Ця ідея жила в середовищі українських інтелектуалів у XVIII-XIX століттях. У 1900 році, за 18 років до того, як Українська народна республіка проголосила свою незалежність, ідеолог українського самостійництва Микола Міхновський видав свою працю "Самостійна Україна". У ній йшлося про те, що віковічним прагненням українського народу було прагнення єдності. Він зауважував, що українці всіх поколінь мають боротись за те, щоб у складі однієї української держави об’єднати усі українські етнічні землі.
Як українське населення реагувало на проголошення Акту Злуки?
Народ реагував по-різному. Варто говорити про реакцію жителів конкретних населених пунктів. Наприклад, якщо говорити про Кіровоградщину – Глодоси, Гурівка. Верблюжка, Фурманівка відреагували із великим захватом і підтримували всі ініціативи Української народної республіки. Думаю, це було обумовлено високим рівнем національної свідомості селян, які там проживали, а також наявністю там харизматичних лідерів.
Один із мемуаристів тієї доби Фотій Мелешко у своїх спогадах писав, що у Глодосах ще до подій 1917 року було багато освічених людей, які виписували газету "Рада". Її видавали за гроші мецената, також пов’язаного з нашим краєм, Євгена Чикаленка. Сильні позиції мало там і товариство "Просвіта", яке займалося освітньою діяльністю. Люди, долучені до "Просвіти", стали в ряди Вільного козацтва, організували загони самооборони, які боролися спочатку проти дезертирів, які тікали з фронту, а потім проти червоних та білих окупантів. Зокрема глодоські селяни служили в дивізії, якою керував отаман Юрко Тютюнник, а інший наш земляк Юрій Гулий-Гуленко з першого зимового походуПохід армії УНР тилами Червоної та Добровольчої армій у грудні 1919-го-травні 1920 років, головним завданням якого було збереження присутності української армії на українській території, у ворожому запіллі, шляхом партизанських дій, в той час, як її Головний Отаман Петлюра, відповідаючи за важливі державні справи, перебував зі своїм штабом у Варшаві. очолював запорізьку дивізію та брав активну участь у першому зимовому поході саме в момент захоплення бази ворога у Вознесенську. Це дозволило захопити значні ресурси і продовжити військову боротьбу.
Неоднозначною є політична оцінка Володимира Винниченка, чий підпис, серед інших, стоїть в Акті Злуки. Розкажіть про його роль у творенні української незалежності.
У середовищі істориків побутує думка, що Винниченко – геніальний письменник, однак політик-невдаха. Я не поділяю цієї думки. Винниченко розумів політичну ситуацію. Деякі його ідеї, викладені у щоденнику та книгах-роздумах, серед яких "Відродження нації", залишаються актуальними і дотепер.
Коли сучасні історики критикують Винниченка за несвоєчасні дії, помилки у зовнішній політиці або ж за його міркування про те, що соціалісти не будуть воювати з українськими соціалістами, то тут потрібно враховувати всю специфіку того часу. Справа в тому, що українське суспільство на той момент переживало складну трансформацію від бездержавної нації. По суті воно перетворювалося у тогочасній боротьбі у справжню націю. Це і Винниченко, й інші часто підкреслювали.
Однак українське селянство соціалістичні гасла ставило тоді вище за національні. Тобто гасла Леніна, які він перейняв у інших партій ліворадикального характеру, були дуже дієвими. І вони серцю українського селянина були ближчими ніж ідея української незалежної держави. Більше того, в Україні на той момент до будь-якої держави взагалі ставлення було дуже підозріле. Для селянина було зрозуміло поняття землі, поняття власності. Особливо це стосується тих селян, які були малоземельними, яким не вистачало землі. Поняття держави асоціювалося з експлуатацією, з податками, зі службою в армії.
І звичайно ж, коли ми говоримо про політичні еліти, то ці еліти були свого роду віддзеркаленням тих настроїв, які панували в суспільстві. Далеко не всі українські політики розуміли потребу держави. Велика кількість українських політиків, після того, як Ленін пообіцяв, що Україна матиме певну культурну автономію, погодилися на цю культурну автономію і повернулися з-за кордону. Деякі пішли відразу на союз із радянською владою. Перелік таких людей доволі значний. Це Михайло Грушевський, Всеволод Голубович, Петро Христюк, Сергій Єфремов та інші.
У Володимира Винниченка вистачило політичного розуміння: він повернувся в Україну у 1920 році, переживав певну образу на своїх партійних колег, про що писав у "Відродженні нації", однак він бачив, що собою являє радянська Росія, яке майбутнє вона готує українському народові, українській політичній еліті. Він все зрозумів правильно й поїхав з України назавжди.
А от Грушевський, наприклад, помер у 1934 році за загадкових обставин. Деякі історики наголошують, що під час проведення операції лікарі зробили все, щоб він цю операцію не пережив. Якщо говорити про інших, хто повернувся, то Стефана Рудницького розстріляли, у концтаборі помер Петро Христюк, в ув’язненні помер Всеволод Голубович.
Варто зазначити ще, що є українці, які від самого початку повірили у комуністичний проєкт. Це Володимир Затонський, Микола Скрипник, Олександр Шумський. Їхні життя також трагічно обірвались, і радянська влада до цього причетна. Микола Скрипник – народний комісар освіти – покінчив життя самогубством.
Радянська Росія використовувала людей, які готові були з нею співпрацювати. Мотиви могли бути різні – віра в комуністичні ідеали чи влада й гроші, однак фінал зажди був один – вони гинули або в таборах, або їх розстрілювали за сфабрикованими справами.
Висновки з подій того часу
Головний урок української революції – Україна існує, Україна бореться і бореться успішно, допоки вона єдина.
Одна з причин поразки українських сил понад сто років тому – відсутність єдності. А причин відсутності єдності дуже багато.
Щодо Росії – ми маємо усвідомити, що вона не є нам другом і ніколи ним не була. Росія завжди ставила собі за мету захоплення України та асиміляцію українців. Навіть те, що нині ретранслюють деякі політичні лідери або ж їхні публічні постаті, спрямовано на те, щоб денаціоналізувати українців. Розповсюджують вигадки про те, що Україна є вигадкою німецького або ж австро-угорського генштабу і тому подібне. Однак достатньо почитати твори українських класиків XIX століття, щоб переконатись у тому, що уся їхня творчість просякнута ідеєю боротьби за українську незалежність.
Наша головна мета – вистояти, не допустити розколу в суспільстві, залишатися єдиними й рухатися до свого європейського майбутнього, про яке мріяли свого часу й Симон Петлюра та його соратники.
