Одна з організаторок кіровоградського Євромайдану Наталія Вельгун брала участь в протестах, бо, з її слів, відчувала внутрішню потребу підтримати демократичні процеси в Україні. З участь в Революції Гідності їй погрожували звільненням з роботи.
День Гідності і Свободи в Україні відзначають 21 листопада, починаючи з 2014 року, на честь початку цього дня двох революцій: Помаранчевої у 2004 році та Революції Гідності у 2013.
"Я відчувала загрозу демократії. Критичною точкою став розгін Євромайдану в Києві і ми зрозуміли, що це серйозний наступ на демократію і треба підтримка по всій країні. Спочатку це було декілька однодумців, виходили на площу і демонстрували свою позицію. З часом людей більшало", – розповіла Наталія Вельгун.
Після спроби силового розгону майданівців у Києві, кіровоградські мітингувальники почали збирати гроші й відправляти людей у столицю на Євромайдан.
"Євромайдан київський уже потребував серйозної підтримки, люди їздили – наші кропивничани – на підтримку. Тоді постала потреба в транспорті – потрібно було відвозити людей і ці машини заправляти. Майже всі гроші, які збирали, йшли на заправку автівок".
Сама на київський Євромайдан їздила для підтримки найбільших акцій, розповіла жінка.
"Коли була мільйонна акція, їздили сім’єю. І була ще декілька разів. Я займалась здебільшого спорядженням людей, виконувала логістичну функцію щодо транспорту – для відправлення людей на київський Євромайдан. Були моменти, коли було страшно, це коли почалися розстріли, тому що ми розуміли, що ситуація стає неконтрольованою. І розуміли, що це може бути початком якоїсь внутрішньої війни, можливо громадянської".
Тих, хто їхав на протести у Київ, за словами Наталії Вельгун, інструктували.
"Вони прапори України або стрічки Євромайдану ховали глибоко у свої сумки на дно, щоб при першому огляді їх не було видно. Автівки, які їхали в Київ, вони доїжджали до Олександрівки, в Олександрівці їх, як правило, зупиняли, часто зупиняли і в Кропивницькому, але перевіряли документи та відпускали. А в Олександрівці могли тримати годину-дві-три, міліція шукала різні відмовки, люди чекали поки їх відпустять.".
В січні 2014 року у кіровоградських євромайданівців з’явились екран та інші техзасоби. Протести вийшли на новий технічний рівень.
"Почали обростати побутом – самовар з’явився. Пам’ятаю той момент, що першу техніку нам спалили – закинули пляшку з пальним. Коли ми збиралися щодня, люди підходили і обов’язково проводилася хвилинка ознайомлювальна, інформаційна про події на Майдані. На завершення Євромайдану ми обов’язково ми виконували Гімн України".
Поряд з учасниками Євромайдану прихильники тодішньої влади організували антимайдан.
"26 січня тітушок було багато. Вони були на іншій половині площі, створювали масовку, мали засоби, могли чай пити, каша була. І мали вони спеціальні засоби захисту – рукавиці, в руках певні предмети мали, якими могли бити. Я запам’ятала, що в цей день доволі відома людина, на жаль, її вже немає, Станіслав Березкін, закликав нас, щоб ми отямилися та переходили на бік антимайдану. У цей день відбувалися і сутички з тітушками, але провокували вони, вони намагалися зачепити, створити конфліктну ситуацію і здебільшого, євромайданівці на це не відповідали. Хоча декілька сутичок було. Декільком євромайданівцям розбили голову".
Пам’ять про події Євромайдану за десять років не стерлись, сказала Наталія Вельгун.
"Вона навпаки – стає більш стислою, події стають відділено більш стислими і найбільше турбує думка про те, що ніби ми не довели це до логічного завершення. Це найважче переживається, час від часу до цієї думки повертаєшся. Та все ж я точно знаю, що це не було даремно, тому що ми не дали знищити демократію. Коли після Євромайдану вже стан перейшов на початок війни, люди масово і наші активісти почали йти до військкомату, то це теж була точка страху, тому що розуміли, що починається щось більше ніж Революція Гідності".
