Тетяна у квітні 2022 року переїхала у Кропивницький з Донеччини. Дівчина служить в районному управлінні державної служби з надзвичайних ситуацій України. В етері Українського Радіо Кропивницького розповіла, як війна змінила її погляди на життя, на розвиток України та майбутнє.
"Вимушено переміщені. Жити далі" — програма Українського радіо Кропивницького. Це історії людей, які покинули власні домівки, облаштований побут, мрії про щасливе дитинство власних дітей, залишили все на поталу ворога. Як вони починали жити на новому місці та що мотивувало продовжувати бізнес, шукати роботу.
Біля будинку впав снаряд, вибило вікна
Тетяна, прізвище не називаємо з міркувань безпеки, переїхала у Кропивницький в квітні минулого року. На Донеччині у неї лишилися тато з мамою.
У районному управлінні ДСНС дівчина пропрацювала чотири роки. "Нам дали вибір і я сама обрала кропивницьке управління, тому що тут було безкоштовне помешкання у знайомих".
Згадує ранок 24 лютого 2022 року: "Нас зібрали по тривозі. Туманний ранок, люди з сумками, черги до банкоматів, це дуже моторошно. Для нашої області – це друге випробування війною. У 2014 році я складала іспити в школі під звуки бомбардувань. Просто тоді я не уявляла, що можуть бути інші масштаби. Коли все розпочалося, стало уже лячно, але я намагалася не панікувати".
Розповіла, через три тижні після повномасштабного вторгнення неподалік її будинку впав снаряд, у квартирі повибивало вікна. "Тоді я зрозуміла, що жити тут не можна, переїхала до батьків. Мій брат на той час навчався в Харкові. Мама дуже хвилювалась, я як могла заспокоювала її".
Говорить, брата з Харкова волонтери вивозили у хлібовозці, тому що на потяг тоді брали дітей, жінок та пенсіонерів.
"Ще у нього не було паспорта, бо він його якраз змінював. На руках мав тільки свідоцтво про народження і його ніхто не хотів брати. Брат лишався у Харкові до того часу, поки над його будинком не підірвали літак. Потім вирішив їхати".
Взяла з собою речі, документи та собаку
З дому дівчина з собою взяла мінімум речей, документи та собаку. Говорить, планувала їхати в Дніпро, але там неможливо було знайти житло. "У Кропивницькому був знайомий, який мене прихистив. Коли я влаштувалася на роботу, то знайшла житло в гуртожитку, але там мені було некомфортно, тому я орендувала собі помешкання".
Розповіла, коли приїхала, не хотіла ні з ким спілкуватися. "Мені здавалося, що тутешні жителі не зовсім розуміють усієї ситуації. Протягом місяця я не могла дивитися на людей, які усміхаються, в той час як на Донеччині гинуть, мені було дуже боляче".
Коли виїжджала намагалася вмовити батьків їхати разом: "Але вони вирішили залишитися. Ми домовилися, якщо ситуація максимально загостриться, то виїдуть на машині".
Зі слів Тетяни, декілька місяців не могла звикнути до нових умов життя. "Були дивні відчуття, коли прийшла працювати у новий колектив. Я не могла звикнути до людей, до міста. Поки війна не скінчиться, поки не повернуся додому, я не заспокоюсь".
Говорить, допомагає їй рухатися далі й те, що не втратила, а тільки змінила місце роботи.
"Мені лячно, що я пристосовуюсь до спокійного життя, бо я розумію що там війна, а тут я трішки розслабилася. Я слідкую в соцмережах за тим, що відбувається у мене на Батьківщині, які наслідки після обстрілів, що гинуть люди...Я не хочу забувати, що триває війна і через що я нині у Кропивницькому".
Каже, для неї перемога — це звільнення всіх українських територій до кордонів 1991 року.
