Гнат Хоткевич — громадсько-політичний діяч, музикант, винахідник та письменник, який був заборонений після згортання політики українізації, а згодом репресований.
У циклі матеріалі «Харків спадковий» Суспільне спілкується із нащадками відомих людей, які доклали руку до творення українського міста, яким ми знаємо його сьогодні.
Онук Гната Хоткевича Богдан Тео Козакевич розповів про родинну пам'ять у французьких реаліях, шлях повернення додому та свій перший візит на рідну землю.
Хто такий Гнат Хоткевич?Інформація взята з наступних джерел: УІНП, Держархів Харківської області, книжка «Там, де не колеться трава. Гнат Хоткевич та його родина» (упор. Віра Манько)
Гнат Хоткевич народився 31 грудня 1876 року у Харкові у родині Мартина Пилиповича Хоткевича та Ольги Кривоногової. Існує плутанина з датою народження, але віднайдена копія метрики про запис в метричній книзі Архангело-Михайлівської церкви і згадки самого письменника в автобіографії про приписаний йому рік дають підстави фіксувати саме цю дату, пишуть в УІНП.
Здобувши освіту у Харківському реальному училищі і Харківському технологічному інституті, він протягом свого життя був винахідником, інженером, етнографом, бандуристом, письменником та громадсько-політичним діячем.
Зокрема, у 1917 році він організував Харківську губерніальну українську раду, був редактором тижневика «Рідне слово», гласним міської думи від Українського демократичного блоку.
Попри встановлення радянської влади, до якої ставився з недовірою, продовжив свою педагогічну, просвітницьку та громадську діяльність. Організовував творчі колективи, викладав у вищих навчальних закладах.
У 1928 році придбав для родини недобудований будинок на гонорар за видання восьмитомного зібрання своїх творів у Високому під Харковом. У цьому будинку він прожив останні 10 років свого життя.
У Гната Хоткевича було семеро дітей від двох дружин: Євгенутопився, нелегально перетинаючи радянсько-іранський кордон, Тетянавідсиділа 10 років у таборах через роботу друкаркою в міській управі Харкова під час окупації, померла вже після відновлення Незалежності у Запоріжжі., Ольгаемігрувала до Венесуели, Володимир лишився у Харкові, став ректором ХНУ ім. В.Н. Каразіна.від Катерини Рубанович та Анастасіяпомерла у два роки від дифтерії., Богдан воював проти Радянської армії, був засуджений, оселився після звільнення у Львові, але зник безвісти у 1961 році, ймовірно, намагаючись перетнути кордон.і Галина втекла у 1943 році з Харкова, оселилася у Греноблі, після відновлення незалежности України неодноразово приїздила додому і відновлювала пам'ять про батька.від Платоніди Скрипко.
У 1932 році радянська влада позбавила можливості Хоткевичу працювати у державних інституціях, викладати. У 1938 році Хоткевича «особлива трійка» НКВС засудила митця до розстрілу за «участь у контрреволюційній організації і шпигунство на користь Німеччини». Вирок виконали 8 жовтня 1938 року у харківській в'язниці на вулиці Чернишевській.
Родина довгий час намагалася дізнатися про долю Гната. Пізніше дружина Платоніда отримає звістку, що її чоловік помер у в'язниці 1942 року від серцевого нападу. Дізнатися правду сім'я змогла тільки після відновлення Незалежності України.
Я часто думав: що залишиться по мені? Може, й нічого. Але якщо хоч одна людина згадає мої пісні, мої казки, мої думки і вони допоможуть їй стати кращою, чеснішою, сильнішою, — то вже недаремно я жив. Я вірю в наш народ. Він має велику силу, хоч і багато страждає. Він, як та ріка в горах, пробиває собі дорогу через каміння, і ніхто його не зупинитьз рукопису «Гуцульські казки» Гната Хоткевича, інформація взята зі сторінки літературознавиці Ольги Бондар-Різниченко.
«Я одружився на українці. Це мудре рішення»
Ім'я Тео від народження — Богдан. Тео говорить, що його назвали на честь дядька, одного з синів Гната Хоткевича, який зник безвісти у 1961 році.
«У Франції мене називають Теодор, ім'я пройшло через грецьку мову, бо французи просто не можуть вимовити літеру "г" в імені "Богдан". Тому батьки вирішили звати Теодором, потім вже це перетворилося на Тео. Після 35-ти років я попросив, щоб в документах у мене було "Богдан Тео Козакевич", — пояснює онук Хоткевича.
Тео говорить українською лише інколи звертаючися до перекладачки, але українську він вивчив вже у дорослому віці.
«Говорили переважно французькою, а також російською. Батьки вирішили, що України вже нема і треба підготовити майбутнє для дітей, а для них буде корисніше говорити російською більше, аніж українською. Але так не вийшло. Я ніколи не послугувався російською. Мову вивчив завдяки дружині — я одружився на українці. Це мудре рішення», — каже Тео.
Богдан Тео — син наймолодшої дитини Гната Хоткевича Галини та сина харківського професора Олександра КозакевичаОлександр Козакевич — син харківського професора Павла Козакевича — вченого-хіміка, який під час німецької окупації був обер-бургомістром Харкова..
Чоловік Хоткевичівни був за фахом інженером. Емігранту в цей час знайти роботу у Франції було складно, тому, отримавши пропозицію працювати у Марокко, молода родина у 1963-му поїхала до Рабату на довгі 12 років. За цей час у подружжя народилося троє синів: Петро, Богдан, Павлоз книжки «Там, де не колеться трава» про Гната Хоткевича та його родину (упор. Віра Манько)..
Після Марокко родина оселилася у французькому Греноблі, де Тео живе і нині.
«У мене Україна в крові тече»
Це інтерв'ю Тео дає під час першого за життя візиту до Харкова. Говорить, що приїхав до рідного міста дідуся майже випадково.
«Приїхав до України з другом художником П'єром Берже — він робить багато добра через свої малюнки. І коли він мені запропонував поїхати з ним, я моментально відповів, що так, їду. Коли і за які гроші потім буде видно, але вже їду. Головне — отримав дозвіл від дружини. По-друге, я у Франції співпрацюю з асоціацією ARASFEC, яка вже багато років надає Україні гуманітарну допомогу. І ми приїхали з П'єром у моїй машині, котру теж набили гуманітарною, медичною допомогою», — розказує Тео.
Я відчув, що напевно когось зустріну, котрий знає про мого діда, про мою маму. Приїхав як на розвідку — не знаю, куди їду, знаю, що існує музей у Високому, знаю, що Харків — велике місто і все.
Про Харків батьки розповідали Тео небагато.
«Мама час від часу щось розповідала про Харків, але багато чого не говорила. Про Гната Хоткевича говорила немало, але я впевнений, що не все казала, може, не знала всього. Розказувала, як у 1938 році вони несли пакунчики з їжею до тюрми. І їм сказали: «А. Хоткевич? Ми більше не беремо». Це значить більше нема, помер. Тоді ще не знали точно, але сподівалися на краще», — говорить онук Хоткевича.
Батьки про часи, коли вони ще були дуже молодими, не дуже багато говорили. Вони виїхали з Харкова дуже рано: тато у 1943 році, коли йому було сім-вісім, мама з бабусею Платонідою — ще до того, під час відступу німців. Мама з бабусею були в сусідніх селах і вночі фронт пройшов між ними. Бабусю росіяни відправили у заслання.
— Чи відчули ви у Високому спорідненість з цією землею?
— А як то не відчувати…
Тео народився у Марокко, провів там дитинство, а далі зростав у Франції.
«Часом кажу, що у мене Україна в крові тече. У 13-14 років у мене була світло-коричнева куртка. Я збирав і збираю поштові марки. У мене була і є доволі велика марка з тризубом. Звичайно, я знав, що таке тризуб. І сказав мамі, що хочу цей тризуб на куртці. Батьки мені допомогли перемалювати його на спину», — згадує Тео Козакевич.
Мама запитала, якого кольору я його хочу. Я запитав «а якого кольору він має бути?». Каже: «Жовтий». Вона вирізала цей тризуб і пришила до куртки. Я ходив з цим тризубом у школі в Марокко. Україна десь завжди навколо мене. Була, є і буде ще більше.
«Повернетеся до Харкова?» — «А як можна не повернутися?»
У Франції Тео створив вже власну родину.
«Мар'яна приїхала у Францію у 1992 році через університетські справи, зупинилася у Греноблі. Ми познайомилися, за деякий час вона повернулася, я її запитав, чи не лишиться вона зі мною. А чому ні? Так і вийшло. Одружилися у 1999 році, маємо доньку Анну», — розповідає Тео.
Мар'яна і Тео живуть разом вже понад 30 років, доньці Анні — 23: «[Анна] не розмовляє українською мовою, але дещо розуміє. Я знаю точно, що її б сюди на місяць — і все піде».
Цей візит для Тео в Україну — другий, вперше він був тут у 2006 році: родина емігрантів приїхала, щоб хрестити дочку у Львові.
«Мене хрестили православним, Мар'яна — греко-католичка. Мій тато був священником Української автокефальної православної церкви у Франції. Ми не домовлялися, де хрестити Анну. Поїхали до Львова. Там красивий музей, дерев'яна церква. Вийшло, що греко-католичка», — розповідає Богдан Тео.
Підлітком батько часто ходив до якогось монастиря під Парижем. Потім одружився з мамою, потрошку відійшов від цього, бо потрібно було працювати, дітей годувати, знайшов роботу в Марокко, переїхали на два роки — опинилося, що на 12 років. Коли він вийшов на пенсію, то став священником у 1995 році. Він офіційно з мамою не розлучався, жив, звісно, тоді вже окремо.
Галина Хоткевич, коли приїздила до Харкова вже після відновлення Незалежности, співала у церковному хорі Свято-Дмитрівського храму — там, де тепер Тео Козакевич дав це інтерв'ю.
— Ще повернетеся до Харкова?
— А як же не повернутися? Такого не може бути. Я знав, що колись приїду до Харкова. Не знав коли, але знав, що це точно буде. Не знав, до кого приїхати. Але тепер знаю і куди їхати, і кого зустрічати, і знаю, що це точно ще буде.
«La vie continue»
З рештою нащадків Гната Хоткевича Тео не має зв'язків.
«Жодного контакту не маю. Не знаю хто і де. Знаю, що були родичі у Венесуелі. Коли мама приїжджала з України, розповіла про дружину брата Богдана, дітей, але більше нічого. Шукати спеціально не буду. Якщо доля, то ми зустрінемося», — говорить Тео.
Від батька та дідуся Козакевича він успадкував любов до фотографії.
«Я приїхав в тому числі, щоб фотографувати Україну, щоб показати французам, що відбувається з того, що не показує телевізор. Телевізор переважно показує вибухи, дрони, танки, які щоразу знищуються. Показують багато Зеленського. Але не розповідають про справжню Україну, про людей, які тут живуть. Я не думаю, що мої фотографії купуватиме преса. Але якщо таки купить, ці гроші підуть на Україну», — каже Тео.
Мій батько фотографував багато, мав свою лабораторію вдома, малював також. Він не бачив кольори, був дальтоніком, але дивлячись на назву фарби, малював і виходило часом непогано. Мій дідусь також часто фотографував. Втікаючи від Радянського Союзу, родина батька зупинилася у Вінниці. Німці розкопали паркЙдеться про Вінницьку трагедію: масові репресії у Вінниці у 1938 році і знайшли тисячі трупів, зокрема, кулаків, котрі не хотіли віддавати землю в колгоспи. Мій батько це дитиною побачив. На наступний день сказав: «Тато, я хочу знову на це подивитися, щоб далі розповідати людям». Мій дід зняв кілька фотографій і потім проявив їх.
— Що ви б хотіли сказати своїми фотографіями про Україну такого, чого не бачать французи?
— По-французьки це звучить «La vie continue» — «життя триває». Тривога щодня, цілий день. Ми були у Харкові, Ізюмі, Чернігові. Час від часу вибухи. Я хочу розказати, що життя все одно йде, люди живуть.
Підписуйтесь на новини Харкова та області в Telegram, TikTok, WhatsApp, Facebook, Viber, Instagram, Youtube, Google
