Лише у місті Лозовій на Харківщині проживали близько 50 родин, які так чи інакше були пов'язані з бійцями Української повстанської армії або прихильниками Організації українських націоналістів, попри стереотип, що борці за українську незалежність були тільки у західних областях, розказує історик та краєзнавець отець В'ячеслав Труш. За його словами, у вивченні українських рухів на сході і досі існує багато стереотипів та прогалин.
Хто з істориків вивчав український націоналізм на сході, які відкриття вже зробили, як "східняки" демократизували програму ОУН, а архівні документи купляли за пляшку горілки та чи можна долучитися до досліджень — читайте розповідь В'ячеслава Труша для Суспільного.
Далі — пряма мова.
"Пропагандистська література має велику цінність"
Я почав досліджувати український рух на сході, хоча в мене немає абсолютно ніяких родичів на Галичині або репресованих упівців, оунівців і так далі. Це питання пов'язане з формуванням та усвідомленням власної національної ідентичності.
Під час навчання на історичному факультеті Харківського національного педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди, писав одну курсову з тематики УПА, але не в контексті Харкова або Харківщини. Коли працював вчителем історії й, відповідно, почав активно займатися краєзнавчими дослідженнями, то написав невеличку брошуру "Національно-визвольний рух на Лозівщині". Вона була видрукована просто з Word і я поширив її серед знайомих істориків по всій Україні. Тоді ж долучився до українського патріотичного руху.
У вивченні теми спрацьовував "азарт дослідника": було цікаво знаходити, передивившись купу книжок, газет, інших джерел, крихти якоїсь інформації, а потім з них вже вимальовується картина.
Цікавість до вивчення українського руху повернулася в кінці 1980-х. Навіть коли почав цим цікавитись на початку 2000-х, то все ще стикався з тим, що не було загальної картини за цією темою: яким був національний рух у ХХ столітті на Наддніпрянській Україні. Були якісь усні оповіді, хтось щось чув, передавалося з уст в уста. Це були такі перші джерела. Потім дослідники починали цілеспрямовано шукати людей, які могли б розповісти детальніше.
Були письмові джерела — це, звичайно, радянська історична і пропагандистська література. Часом серед різноманітного ідеологічного сміття та нашарувань траплялися дуже цінні уривки.
Цікаві подробиці можемо знайти у книгах, в яких йшлося про боротьбу проти буржуазних націоналістів. По-перше, там публікувалися документи, які були або знищені, або вивезені й нині до них немає доступу. По-друге, автори цих книг або самі брали участь у боротьбі проти українських сил, або спілкувалися з тими, хто брав участь.
"Найцікавіше — це робота в архівах, читання кримінальних справ"
Інтернету ще не було: було потрібно їздити до бібліотек, на свою вчительську зарплату замовляти книжки, в яких цікавим за темою міг бути один рядок. Дуже важливим ще був друк власних розвідок. Наприклад, вони могли друкуватися у газеті, яка виходить і нині — "Незборима нація".
Важливим також фактором досліджень були особисті контакти: треба було їхати за сотні кілометрів, щоб знайомитися з колегами-істориками, обмінюватися інформацією. Таким плідним для мене було знайомство з представником історичного клубу "Червона калина" Леонідом Кир'яном, який на своєму сайті "Рутенос" публікував раніше невідомі матеріали. Там були нові дані з Січеславщини, але також зустрічалися і з південної Харківщини.
Я виростав під впливом стереотипів, що ОУН та УПА — це лише захід України.
У Лозівському краєзнавчому музеї мені пощастило натрапити на список людей, які були репресовані, жили в Лозовій та районі і які на початку 1990-х подавали заяви на відшкодування втраченого майна. Це був перелік людей з адресами, зазначено, за що саме вони були засуджені — могла писатися просто знаменита 54-та статтяСтаття 54 у 14 частинах Кримінального кодексу УРСР передбачала відповідальність за різні види контрреволюційної, антирадянської діяльності, зраду Батьківщини Кримінального кодексу УРСР. Я був вражений, коли завдяки цьому особисто познайомився зі зв'язковим ОУН з Тернопільщини, з упівцем з Івано-Франківщини.
Я особисто побачив типаж цих людей, про яких раніше лише читав або чув. Знайшовши їх у своєму місті, далі вже з'являлися наступні ниточки.
Найцікавіше — це робота в архівах, читання кримінальних справ. До президентства Віктора Ющенка доступи до архівів вже були, але дуже обмежені. У 90-ті був вже також доступ до діаспорної літератури. Історія не була академічним захопленням, а вважалася одним з інструментів боротьби за державу. Один з нині покійних істориків на Донеччині, командир Донецької УНСО Сашко Добровольський, казав: "Якщо ми не можемо в них стріляти, ми повинні писати книжки". Книга розумілася як інструмент боротьби проти російського шовіністичного впливу. Були контакти у патріотичному середовищі серед діаспори, діаспоряни присилали багато книжок, преси. У багатьох бібліотеках існували відділи, де можна було почитати часопис "Визвольний шлях"Часопис-місячник, заснований у Лондоні у 1948 році, який довгий час видавався для членів ОУН. Часопис закрився у 2009 році. Нині вже існує великий проєкт "Діаспоріана", не треба їхати кудись, щоб обмінятися джерелами або щось прочитати.
Вивчення українського руху у різних регіонах
Криївки на Донбасі та архівні документи за пляшку горілки
Східноукраїнський дослідницький центр "Спадщина", який сформувався наприкінці 2000-х років, об'єднував істориків з кількох областей. Це було абсолютно спонтанне об'єднання. У 2008 році ми познайомилися, далі контакти розширилися. "Двигуном" був Сашко Добровольський. Він був з Билбасівки біля Слов'янська, відрахований з Донецького університету за роботу про УПА та "знущання" з пам'ятника Леніну. Це людина, яка була активно залучена в український націоналістичний рух. Він виконував обов'язки командира Донецької УНСО, протистояв російським шовіністам на акціях на Донеччині.
На Донбасі, який завжди асоціювався як нібито проросійський, діяльність ОУН згадується ще на початку 1950-х років: там теж були криївки, згадувалися українські традиції.
Сашко був неординарним, він не був академічним істориком. За горілку, гроші в колишніх КГБістів скуповував документи, пов'язані з українським націоналістичним рухом, мав зв'язки з відомим оунівцем Євгеном Стахівим, якого письменник Фадєєв ввів до "Молодої гвардії" під іменем Євгеній Стахович. Сашко акумулював величезну кількість джерел, видав дві книги документів, присвячених ОУН на Донеччині. Він був динамічним натхненником нашого центру.
Після тимчасової окупації Слов'янська у 2014 році знайшли російський список людей, які підлягали розстрілу за українську діяльність. Першим стояло прізвище "Добровольський" як "небезпечний та ідейний ворог". Він формував сенси української екзистенційної боротьби. Сашко помер у 2021 році.
"УПА та Сумщина" виглядало нонсенсом
Колишній вчитель історії Геннадій Іванущенко очолював Сумський обласний архів та видав велику кількість книжок з архівними документами щодо Української революції 1917-1921 років на Сумщині, три томи щодо діяльності ОУН та УПА в регіоні, коли навіть словосполучення "УПА та Сумщина" виглядало нонсенсом. Його звинувачували у переписуванні історії, але насправді він публікував все з архіву. Він досліджує величезну кількість архівних документів і далі публікує їх на різних ресурсах, зокрема, на Сумському історичному порталі.
Останній командир УПА на Дніпропетровщині
Дніпропетровщина нині представлена дослідником Павлом Хоботом. Двоє молодих хлопців, які зацікавилися історією — Павло Хобот і Дмитро Куделя, почали досліджувати тему ОУН, їздили архівами, спілкувалися з місцевими діячами ОУН. На початку 2000-х Дмитро Куделя був застрелений у Дніпрі.
Павло Хобот продовжує дослідження діяльності ОУН на Січеславщині. Є багато напрацювань та знакових імен: зокрема, останній командир УПА Василь Кук також створював підпілля у цьому регіоні.
Дніпропетровщина — це не тільки Дніпро, але і велике місто Кривий Ріг. Дослідженням українського руху у Кривому Розі займається представник "Спадщини" Роман Шляхтич.
Дослідження з інших регіонів
У Запоріжжі кандидат історичних наук Юрій Щур вивчав тему й захистив дисертацію щодо діяльності ОУН на сході. Його дисертація вийшла друком. Юрій також у своїх роботах розповідає про Дніпропетровщину та Херсонщину.
Миколаївська область "представлена" Юрієм Зайцевим, якому вже за 80 років.
У 2010 році "Спадщина" видала збірку про діяльність ОУН на сході України. Кожен з дослідників представив дослідження зі своєї області. Збірка мала великий резонанс: її презентували у Дніпрі, Харкові, Івано-Франківську. Також підготували другу частину, але економічний чинник не посприяв виходу паперової версії.
Полтавщиною займався науковець Полтавського університету Віктор Ревегук. На Луганщині український рух досліджував Дмитро Снігирьов.
Відкриття у дослідженнях
"Український націоналізм народився у Харкові"
Існує позиція, що всі українські націоналістичні ідеї прийшли до нас з заходу України. І так, і ні. Якщо ми говоримо про національне відродження, то "Український П'ємонт" безумовно зіграв свою роль, але якщо ми говоримо про націоналізм, то він народився у Харкові. Харківський адвокат Микола Міхновський пише "Самостійну Україну", це має ефект вибуху, оголошує все це у Полтаві — тож по факту це таке наддніпрянське явище.
Залежно від того, як складалися події протягом історії центр українського відродження переміщувався, але він ніколи не був один: коли історія давала українцям якусь можливість, вони одразу починали говорити про власну ідентичність та реалізацію потенціалу нації.
У 1920-30-ті роки Харків ряснів націонал-комунізмом, який по факту можна називати націоналізмом, але з комуністичною складовою. Тут можна згадати представників Розстріляного відродження.
Коли почалася Друга світова, на схід рушили похідні групи ОУН. На місцях, попри систематичні репресії, винищення, яке було протягом 1930-х років, вони почали знаходити місцевих лідерів.
Існування потужних місцевих лідерів
Перше відкриття, яке ми робимо, вивчаючи діяльність ОУН та УПА на сході, — це наявність власних місцевих потужних лідерів.
У Харкові помітною була постать Володимира Доленка — учня Миколи Міхновського. Також адвокат, редактор місцевої української газети часів революції.
Коли Харків окупувала Москва, створив підпільну мужичу партію, "шістку". Зазнав репресій, але з приходом німців до Харкова, починає формувати українську організацію. За його задумом, вона мала контролювати все життя міста під німцями — економіку, адміністративні структури, церкву, освіту. Коли до Харкова дійшли представники обох ОУН — мельниківської та бандерівської, то група Доленка влилася до складу мельниківців. Навіть коли почалися репресії зі сторони німців і проти ОУН(м), і проти ОУН(б), група Доленка збереглася, а мельниківці в ній, можна сказати, розчинилися.
Оунівці, коли прийшли до Харкова, зазнали певної ідеологічної трансформації. Василь Кук згадував, що коли прийшли на схід з певними тоталітарними тенденціями в ідеях, побачили, що люди тут це зовсім не сприймають, тому програма організації на третьому зборі була демократизована, були додані певні соціальні моменти.
Симпатики по всій Україні
Друге велике відкриття — це те, що ОУН мала своїх симпатиків скрізь по Україні.
Не лише по тих землях, які зараз входять адміністративно до України, а на всіх етнічно українських землях. Зокрема, у Таганрозі.
Жертовність молодих ідеалістів
Третє, що ми відкриваємо для себе, вивчаючи історію українських націоналістичних рухів на сході, — це, звичайно, жертовність. Молодь, часом ідеалістично налаштована, романтична, яка приходила сюди, інколи не зважала на конспірацію, не зважала і на те, що боротьба дуже жорстока.
Зокрема, харківські бандерівці випускали у підпільній друкарні листівки, поширювали їх, збирали зброю і були арештовані нацистами. Це була стрілянина на тихій вулиці Харкова: молодь відстрілювалася від нацистських поліцаїв. Коли досліджуєш протоколи допитів, то бачиш різноманіття людських характерів. Вражає, коли люди кажуть: "Так, ми націоналісти" — і все. А потім починаються очні ставки, нічні допити. Хтось ламається, хтось тримається до кінця.
Те, як люди поводилися під час допитів, також може бути предметом вивчення нині. Ворог не змінився, він використовує такі ж методи впливу, як і колись.
Дослідження під час війни та як до них долучитися
Багато істориків долучилися до лав Сил оборони, але знаходить час також і для досліджень. Наприклад Вахтанг Кіпіані, Володимир Бірчак, Іван Патриляк, Павло Хобот. Думаю, що це теж така форма психологічної самопідтримки.
У "Спадщини" був певний період занепаду, бо хтось займався якимись локальними справами, хтось виїхав за кордон, когось не стало. Але — невеличкий спойлер — нині "Спадщина" стоїть перед реалізацією досить масштабного проєкту.
Нині спостерігається брак молодих дослідників. Можна назвати різні причини, чому саме.
Водночас із тим існують цікаві та перспективні теми, які абсолютно не розроблені. Мені, наприклад, не відома жодна дисертація щодо ОУН у Києві, це ж знакові імена — Теліга, Ольжич. Полтавщина також дуже цікавий регіон.
Якщо людина хоче долучитися до вивчення цієї тематики, то перш за все необхідно визначитися, яку мету вона ставить перед собою. Це величезна праця та відповідальність. Історична освіта дуже бажана, бо має бути певний рівень вміння роботи з джерелами, орієнтування в історичному процесі та опанування інструментарієм опрацювання інформації та літератури. Зокрема, потрібно відділяти якусь дезінформацію, емоційні висловлювання або якісь анахронізми.
Є люди без профільної освіти, які можуть на високому рівні опрацьовувати інформацію: краєзнавці можуть працювати з певними локальними темами, але інколи люди здатні поглиблюватися у якусь міфотворчість.
Також людина має на мінімальному рівні ознайомитися з працями істориків. Якщо не читати Косика, Русначенка, В'ятровича, Патриляка, Мірчука, то немає сенсу братися за дослідження.
Підписуйтесь на новини Харкова та області в Telegram, TikTok, WhatsApp, Facebook, Viber, Instagram, Youtube
