Януарій Бортник — режисер та актор, який приїхав з Тернопільщини до Харкова, де разом з Лесем Курбасом розвивав український театр.
У циклі матеріалі "Харків спадковий" Суспільне спілкується із нащадками відомих людей, які доклали руку до творення українського міста, яким ми знаємо його сьогодні.
Правнучка Бортника Анастасія Іващенко розповіла про те, як жила культурна інтелігенція початку ХХ століття, як бабуся зростала донькою "ворога народу" та як родина шукала могилу розстріляного митця.
Хто такий Януарій Бортник?Інформація у підрозділі подається за матеріалом Анастасії Сарапиної, написаним для Суспільне Культура
Януарій Бортник народився 3 травня 1897 року в селі Озерна неподалік Тернополя в багатодітній родині. Мати була вчителькою, а батько — священником місцевого повіту. Почав навчання в Українській гімназії, де зацікавився драмгуртком. Часто відвідував вистави мандрівного Львівського театру товариства "Руська Бесіда".
Під час окупацією Російською імперією у 1914 році Тернополя Бортник знайомиться з Лесем Курбасом та вступає до його трупи. Він мав проблеми з дикцією, але за порадами акторів почав робити вправи із камінчиками у роті. Поступово дикція почала покращуватися.
Пізніше Бортник починає співпрацювати із "Березолем" Курбаса: його запросили поставити комедію "Шпана". Прем'єра відбулася 20 березня 1926 року та мала великий успіх у глядача, довго не сходила зі сцени при повних аншлагах.
Після успіху вистави Лесь Курбас запропонував Януарію Бортнику очолити перший в Україні професійний театр малих форм під назвою "Веселий Пролетар" у Харкові.
Також на сцені Харківської першої державної музичної комедії відбулися постановки "Самозваного принца", "Наталки-Полтавки", "Сухого закону" та інших. Був одним із засновників та очолював державний театр революції.
"Його називали Ягуаром Леопардовичем"
Правнучка режисера Анастасія Іващенко каже, що в історію Харкова Бортник увійшов саме як митець, який приїхав у тогочасну столицю Радянської України розвивати сучасний театр.
У Харкові Януарій Бортник жив з акторкою Ганною Бабіївною. Спочатку родина жила якийсь час у приміщенні театру, пізніше переїхали до "Будинку спеціалістів" у районі Задержпром'я.
Вони не були офіційно одружені, говорить Анастасія: "Тоді так було модно в їхній театральній тусовці". Разом виховували доньку Дію.
"Бабуся розповідала, що батьки приходили з вистав вже поночі, це було таке їхнє богемне життя".
Згодом Бортник свариться з Лесем Курбасом.
"Колеги називали Януарія Дем'яновича Ягуаром Леопардовичем через те, що у нього був дуже крутий характер. Він посварився з Курбасом через якісь різні погляди на мистецтво. Тож, прабабуся лишалася в трупі "Березолю", а прадідусь став засновником театру ім. Шевченка у Дніпрі", — розповідає Анастасія.
У Дніпрі у 1937 році режисера заарештовує місцеве облуправління НКВС, висунувши обвинувачення в участі у "контрреволюційній націоналістичній терористичній організації, що мала на меті повалення радянської влади в Україні".
Моя бабуся пізніше досліджувала архіви, коли їх відкрили. Основне формулювання обвинувачення — український буржуазний націоналіст. Зрозуміло, що це були допити та катування.
"Писала йому листи, коли він був вже давно розстріляний"
На момент арешту Януарія Бортника родичі митця та Ганни Бабіївни проживала на заході України. Жінка лишається наодинці з маленькою донькою.
"Прабабусю викликали в НКВС і сказали: "Батько вашої дитини — ворог народу. Ви мусите підписатися під статтею в газеті, що він ворог народу, що він український буржуазний націоналіст і засудити його, якщо ви хочете жити далі спокійно". Вона сказала, що не робитиме цього, тому що він ніякий не ворог народу. Вони сказали: "Ну добре" — і відправили її на табори на п'ять років. Вона була так само засуджена. Мою бабусю забрали до дитячого будинку", — розказує спадкоємиця.
Януарія Бортника засудили до розстрілу та виконали вирок 16 січня 1938 року.
"Прабабуся писала йому листи, коли він був вже давно розстріляний. Тільки у 1944 році вона дізналася, що чоловіка більше нема. Їй сказали, що в Януарія стався серцевий напад", — говорить Анастасія Іващенко.
"Я не знаю, як моя бабуся вижила"
Доньці Бортника та Бабіївни Дії на момент арешту батьків було близько восьми років.
"Як вона зростала — це невідомо, не знаю, як вона вижила. Дитячий будинок був у Кам'янському. Починається Друга світова. Їх евакуювали до Казахстану. За певний час туди приїхали виселені Сталіним чеченціУ 1944 чеченці та інгуші були депортовані за наказом Сталіна. Бабуся згадувала, що за одну зиму кладовище виросло втричі. Зими були дуже холодні, літа були дуже спекотними, умови нестерпні", — каже Анастасія.
"Дітей поселили в більшому будинку, який планувавсь, певне, як гуртожиток, там була кухня, що з’єднувалась віконечком зі столовою, кілька великих кімнат вздовж коридору. Кімнати були заставлені металевими ліжками, спали по двоє, на них же робили уроки".Зі спогадів Дії Бабіївни
Ганна Бабіївна не знала, де перебуває її донька. Тривалий час вона шукала її по всіх дитбудинках Союзу.
"Коли бабуся потрапила до дитбудинку, то записалась на прізвище мами — Бабіївна, а не батька — Бортник. Коли прабабусю звільнили з табору, та почала шукати доньку, але не за тим прізвищем. Знайшла її акторка Софія Федорцева, це вона після року пошуків здогадалась подивитись на прізвище "Бабіївна", — пояснює правнучка акторки.
У травні 1943 року мати зустрілась з донькою у Казахстані.
"21 травня до мене приїхала мама... Ми обнялись, вона почала плакати, а я не могла, мені не вірилось, що це – моя мама. Паспорта у мами немає, хлібні картки є, але користі від них мало, тому що на них мама і зараз хліб не отримує. З кухні на маму дають, як на дитину, інколи й менше, хліб свій я завжди ділю між мамою і собою".
"Прабабуся не мала права жити у великих містах — до Харкова вона не могла повернутися. Тут дуже допоміг театр Шевченка, який вже на той момент не був "Березолем", але частина колективу лишилася. Прабабусі з маленькою донькою не було, куди йти: жінка з дитиною посеред невідомого Казахстану. Театр тоді подав клопотання щодо повернення її до трупи — це допомогло їй повернутися до Харкова та мати роботу. Мова не йшла про головні ролі, лише невеликі", — говорить Анастасія Іващенко.
"Де ваш прадід похований? — А він не похований"
Ганні Бабіївні після повернення з Казахстану виділили кімнату у тому будинку "Табачник", у тому ж районі Задержпром'я, де вона жила з чоловіком. У комунальній квартирі вона прожила до кінця життя.
"Ніяких документів не збереглося, тільки фотографії: вилучили все — і людини нема. Також у них була бібліотека на три тисячі книжок, її теж забрали", — розказує Анастасія.
Точно місце поховання Януарія Бортника невідоме.
"Він не похований нормально. Відомо, що це десь на Биківнянських могилах. Довгий час вважалося, що його могила в іншому місці, а потім дізналися, що він був розстріляний у Києві, він десь на території масового поховання в Биківні. Зараз ми встановили там камінь, на якому написані його ім'я, прізвище та дати життя і смерті", — каже правнучка митця.
Також Бортнику відкрили меморіальну дошку в Озерній Тернопільської області, де він народився.
На мапі Харкова немає топонімів, присвячених Януарію Бортнику.
"Я все життя боялася, твоя мама боялася, а ти — не бійся нічого"
Дія Януарівна Бабіївна пішла стопами батьків: вчилася в театральному інституті у Харкові, стала режисеркою телевізійних вистав у Ростові-на-Дону, де прожила з чоловіком, також режисером, близько 16 років.
Її донька Зоряна стала викладачкою французької та англійської мов.
Анастасія не може пам'ятати прадіда: він був розстріляний у 1938 році, коли вона народилася у 1982. У дитинстві дівчинці не розповідали всі подробиці біографії пращура.
"Мені не казали, що він був "ворогом народу", що був засуджений, а потім реабілітований в 1956 році. Моя бабуся Дія не дуже говорила про це, небагато мені розповідала. Це було вже ближче до розвалу Радянського Союзу, мені вже було близько 10 років, коли вона почала розповідати щось. Вона боялася за радянських часів розповідати всю історію", — говорить Анастасія.
Мало того, що бабуся мені це дуже дозовано розповідала, вона боялася... Що б ви розуміли, наскільки люди боялися всього: коли був ДКНСсамопроголошений орган влади, створений у серпні 1991 року з метою збереження СРСР, вона підкликала мене і сказала: "Значить так: нікому нічого ні про нашу родину, ні про те, що я слухаю ВВС, не дай Боже ти комусь щось розкажеш... Ти нічого не знаєш". А мені було вісім років. Коли бабуся вже помирала, вона мене покликала і сказала: "Я все життя боялася, твоя мама все життя боялася, а ти — не бійся нічого".
У 2014 році, з початку російсько-української війни, Анастасія почала займатися волонтерством. З початком повномасштабного вторгнення її родина виїхала з Харкова на Львівщину: "Ми тікали — частина речей лишилася у Харкові. Ну ми намагалися щось вивезти — щоденники, фотографії, якісь документи".
Мати Анастасії продовжує викладати. Сама жінка втратила роботу — вона працювала менеджеркою на виробництві, яке закрилося через бойові дії. В Анастасії є син, якому розповідає, ким був його прапрадід.
"Я в цьому народилася, з цим росла. Мені завжди дуже дивно, що цим хтось цікавиться. У мене вже розвинулося якесь магічне мислення, бо в родині у нас завжди по одній дитині й думаю про те, щоб попри все, родина продовжила жити", — каже Анастасія.
Спадкоємиця говорить: найкраща пам'ять, яка може бути про Януарія Бортника та його родину, — це наукові дослідження та розвиток театрального мистецтва: "Щоб на основі того, що вони робили, розвивалася і далі українська культура".
Підписуйтесь на новини Харкова та області в Telegram, WhatsApp, Facebook, Viber, Instagram, Youtube
