20-річний військовослужбовець Андрій Нестеренко на позивний "Кокос" пів року служить у відділі комунікацій у 100-й окремій механізованій бригаді, яка боронить Торецький напрямок на Донеччині. Пішов до армії добровольцем, бо хотів стати в пригоді своїми вміннями й навичками художника, фотографа та відеографа. В артилерії цієї ж бригади, "cталевої сотки", служить й батько Андрія.
За словами хлопця, малює й знімкує з дитинства. Наразі його роботи показують на сторінці бригади. Як фотограф, розповідає, брав участь у виставках. Вдома на хлопця чекають мама, сестра й наречена, а ще — хобі: акваріумні рибки, африканські равлики, мадагаскарські таргани.
Як служить, що зараз малює й фотографує у війську, та якими сподіваннями живе Андрій "Кокос" розповів — в інтерв'ю Суспільне Донбас.
"Хотів займатися творчістю в Україні"
Військовослужбовець 100-ї ОМБр Андрій на позивний "Кокос" розповідає, він — доброволець. Після закінчення коледжу вирішив підписати контракт і піти служити. Хлопець каже, на момент початку повномасштабного вторгнення йому було 17 років.
"Тоді багато хто виїжджав і мені навіть пропонували виїхати. Я такий: ні. Я і до цього насправді ніколи не мріяв кудись виїжджати. Все, що я робив, було як-не-як пов'язано з Україною. Я хотів займатись творчістю саме тут", — ділиться Андрій.
"Підштовхнуло мене до рішення піти у Збройні сили те, що я хочу бути корисним. Оскільки мені сидіти вдома було трохи важко, тим паче я займаюсь не самою, можливо, корисною для країни роботою. Я — малюю, знімаю відео".
Військовослужбовець говорить, вибрав саме цю бригаду, оскільки тут служить його батько.
"Добре, що я зміг знайти те, що я справді вмію і можу допомагати. Я відеооператор, одночасно і монтажер, і фотограф, і обробляю якраз все аудіо, відео візуальне. Трохи сумно, що я відеооператор, а не штурмовик", — говорить військовослужбовець.
Андрій розповідає, до війська він все життя малював, займався фотографією та ходив у фотошколу.
"Аматорські займався зйомками дикої природи — фотополюванням. Я сидів з камерою десь у кущах по багато годин і намагався зловити кадр якоїсь пташечки, наприклад. І бувало таке, що фотографуєш пташку, думаєш: о, цікаво. Потім дізнаєшся, що вона занесена до Червоної книги", — згадує Андрій.
Юнак розповідає, брав участь у фотовиставках ще до армії разом з молодшою сестрою, якій зараз 15 років, вона на той час займалася фотографією.
"Нещодавно відбулася фотовиставка від бригади з фотографіями. Це було для того, щоб продемонструвати реалії війни", — говорить військовослужбовець.
Коли є вільний час, каже Андрій, він — малює.
"Останні малюнки, які публікувались до прикладу на сторінці бригади, вони, звісно, пов'язані з фронтом. Але до цього я майже ніколи такого не малював. Я і людей не сильно малював. Я більше був заточений на чомусь фантазійному — того, що не існує. Часто це ще й дещо страшні малюнки", — розповідає Андрій.
Один з останніх малюнків художника — військовий в окопі.
"Я намагався зобразити не якусь епічну сцену, а скоріш таку гнітючу і холодну, щоб якось показати саме оце відчуття якогось очікування. На самому малюнку нічого такого й не відбувається, немає вогню", — розповів художник.
"Я це усвідомив і на БЗВПбазова військова підготовка, бо тоді бувало таке, що там ні хвилини вільної немає. Але вночі я в зошиті, який був для записів на лекціях, які іноді бували там, я на останніх сторінках вночі під світлом місяця все одно малював, бо не міг без цього. Сидів у якомусь болоті там, де ми спали, все одно малював, придумував сюжети. У перспективі хотілось би якось це використати ще на користь. Можливо, якийсь збір з цими малюнками зробити або щось подібне", — ділиться військовослужбовець.
Позивний — "Кокос"
Позивний "Кокос" з'явився ще з дитинства, згадує Андрій.
""Кокос" — це вже практично псевдонім. Історія доволі мила. Почалось це все, коли я був дуже малий. І до мене казали: "кукусик". Я ріс, і якось — "кукусик" несерйозно, вже дитина виросла. І став — "Кукус". А потім виріс і став — "Кокос". І воно настільки прижилось, що іноді я краще відкликаюсь на — "Кокос", аніж на своє ім'я".
Хлопець каже, вдома на нього чекає дівчина, яка доглядає за його екзотичними домашніми тваринами.
"Три акваріуми з рибами, африканські равлики — ахатини, мадагаскарські та мармурові таргани. Я всіх їх залишив на неї. Вона наче справляється. Равлики, я сподіваюся мене дочекаються", — посміхається хлопець.
"Після закінчення війни я мрію про щось таке дуже затишне. Це скоріш про емоцію, аніж про щось конкретне або фізичне. Я мрію про почуття якогось спокою. Коли можна просинатись і розуміти: о, все нормально, можна жити", — ділиться Андрій.
