Кілька тижнів вмовляла командира перевести її в піхоту, опанувала кулемети та гранатомети, вважає побратимів своєю родиною і готова з ними йти на штурм. Наталія на псевдо "Мать" служить у 23-му окремому мотопіхотному батальйоні "Хортиця" 56-й окремій мотопіхотній Маріупольській бригаді, що стоїть поблизу Часового Яру. Про побут піхотинців за кілька десятків метрів від противника, бойові зіткнення та гумор під обстрілами вона розповіла — Суспільне Донбас.
Наталія говорить, коли вирішила піти у військо, їй було 25 років. Спочатку її відмовляли у Терцентрі комплектування, та вона пригрозила поскаржитися на те, що її не беруть. Потім відстоювала можливість бути піхотинкою вже у підрозділі:
"Як мене переводили у піхоту? Мене переводили так: якщо ти не зможеш, ми тебе заберем звідти. Але я змогла".
А коли перевели до піхоти, каже, прагнула навчитися користуватися всіма видами зброї.
"Перше враження пострілу з РПГручний прититанковий гранатомет — я кайфанула. Для мене дуже важлива ця перемога. Твоє РПГ прилетіло, і одного хоча б — "задвухсотила""200" - загиблі, "300" - поранені. Військовий жаргон. Якщо людина не мотивована захищати — їй важко буде стріляти з усього. На адреналіні воно не важко. Важко потім, коли цей адреналін закінчується", — розповідає військовослужбовиця 23 окремого мотопіхотного батальйона "Хортиця" 56 ОМПБр.
"Жінка, якщо починає мститися — вона піде до кінця. Мені оце почуття помсти допомагає. Звідки воно взялося? У мене загинула дуже близька мені людина. Служив у 25 десантно-штурмовій бригаді. І ще одна близька людина — у полоні".
На позиції заходять зазвичай на два тижні, але доводилось бути й три. На ділянці фронту її підрозділу, це неподалік Часового Яру, ситуація напружена, каже бійчиня.
"Ти виходиш тільки тоді, коли тобі треба працювати. І те, як ти виходиш: ти розумієш, що ти можеш вже не зайти. Тому, що працюєш ти — працюють по тобі. Нас намагались штурмувати, і мені осколок прилетів. Мені стало погано і мене мій побратим волочив. В бліндаж кинув. Я очухалася — і далі воювати", — каже Наталія.
Життя в окопі без гарячої їжі чи можливості помитися — нелегке, зізнається жінка. Та саме тут вона зустріла побратимів, які стали для неї родиною. З ними, додає, і труднощі переносити легше.
"Я, "Змій" і "Флюс" — це наша банда. В нас були такі напружені дні. Я побачила, як ми втрьох вміємо працювати. Втрьох ми можемо все. Так вийшло, що коли ми заїхали одна з позицій, командир сказав моїм побратимам: вона старша позиції. І воно так якось пішло. Командир командує нами, а я там командую ними. Вони бачили, що я горю цією війною. Не ображаються", — ділиться Наталія.
Найбільше 27-річна Наталія мріє про перемогу. І пишається тим, що може її наближати.
"Після моєї перемоги, якщо я залишусь жива і мої побратими, ми поїдемо до своїх побратимів на кладовище. Потім ми всі десь закриємось в якомусь такому місці і "обмиємо" нашу перемогу. А потім роз'їдемось по домам. Але першим ділом ми поїдем на кладовище до своїх пацанов".
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, WhatsApp, Facebook, YouTube та Instagram
Матеріал виготовлено за сприяння Міжнародного Фонду Страхування Журналістів від Асоціації “Незалежних Регіональних Видавців України”, що є складовою програми підтримки Voices of Ukraine, яку координує European Centre for Press and Media Freedom. Voices of Ukraine реалізується у межах Ініціативи Hannah-Arendt-Initiative і фінансується German Federal Foreign Office. Програма забезпечує страхування журналістів, але не впливає на редакційну політику, даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
