Її родині погрожували підвалом у 2014-му, якщо не залишать Горлівку. Так десять років почався шлях переселенки Віри Сопельник. Тернопіль, Біла Церква і згодом закордон — Німеччина. У цих переїздах вона створила власний бренд — шиє в етностилі шопери, сумки, фартухи, прикрашає вишивкою сорочки, костюми, бомбери, худі. Нині вона з-за кордону продовжує працювати на українську економіку і дає роботу жінкам із дітьми. Як працює та розвиває бізнес, де мами в декреті шиють етноодяг, — історія жіночого підприємництва.
П'ять днів на збори аби виїхати з окупованої Горлівки Донецької області дали родині Сопельник російські найманці у 2014 році. Віра тоді працювала у дитячому центрі, а в чоловіка був бізнес, згадує жінка.
Коли вони тікали від війни десять років тому найменшій з двох дітей було три з половиною місяці. Нині в родині Сопельників виховують трьох.
І вони знову залишили домівку. Цього разу виїхали за кордон. У Німеччині жінка продовжує розвивати власну справу та працювати на українську економіку.
"Я народилася в Краматорську, після одруження жила в Горлівці. У 2014 нам погрожували підвалом, якщо ми не залишимо місто. За кордоном нашим дуже подобається все, що пов'язане з Батьківщиною. Тому, коли я приводжу шопери чи худі з вишивкою, вони швидко розходяться. Зараз я тут, але моя партнерка лишається в Україні. Ми спільно шукаємо шляхи розвитку. У планах створити онлайн-школу для жінок, що хочуть навчитися шити та вивчаю платформи для виходу на ринки Європи та Америки", — розповідає підприємниця.
Українська вишиванка — то натхнення
Як розповідає Віра, після переїзду один рік вони жили в Тернополі. Коли переселенці обжилися на новому місці, вона замислилася над тим, чим могла б тут заробляти. За професією жінка модельєрка одягу, тож пригадала навички з шиття, розповідає Віра.
"У Тернополі дуже шанобливо ставляться до національних орнаментів, на свята та у неділю вбираються у вишиванки. Це красиво, зворушливо і я так цим надихнулася. На Донеччині раніше цього мало було. А під час поїздок до Ужгорода, я познайомилася з власницею пекарні. З часом саме вона стала однією з перших моїх замовниць на фірмові фартухи з вишивкою", — розказала переселенка
З чоловіком подалися на мікрогрант до однієї з міжнародних організацій на вишивальну машинку, додає вона.
"Нам запропонували пройти навчання. Приїжджали туди з дітьми, бо вони маленькі були ще. Там дивувалися ще, що діти слухняні, терпляче чекають, поки мама з татом щось розказують. Тоді я собі так думала, робитиму іграшки, одяг з вишивкою. Захистилися і на виграні гроші купили машинку".
За рік родина Сопельників Тернопільщину змінила на Київщину. Для життя обрали Білу Церкву. Там Віра облаштувала собі домашню майстерню, отримувала замовлення, а, коли зрозуміла, що сама вже не справляється — почала шукати помічницю, — згадує майстриня.
"Двоє дітей, а майстерня вдома — почала "зашиватися". Дала оголошення: "Шукаю маму в декреті, неповна зайнятість. Навчу або навчимося разом".
Як згадує Віра, тоді до неї прийшли дві жінки — молоді мами в декреті. Форму роботи запропонувала їм вільну, оплату по готовності замовлення.
"Я їм давала завдання. Вони мали в себе дома швацьке обладнання і шили. Я збирала замовлення, кроїла, потім вишивала. Треба було зшити з деталей, наприклад, фартух. Розкроїла, все поклала в пакет і віддавала дівчатам. Коли вони приносили роботу — розраховувалася і давала інше замовлення", — розказала Віра.
Тоді попит мала дитяча постіль: подушки, ковдри з вишивкою.
Новий досвід та партнерство
З часом асортимент розширився, каже Віра і вона знову дала оголошення, щоб знайти собі помічницю для вишивки. Натомість знайшла партнерку.
"До мене на авто приїхала молода, дуже красива дівчина. Я в неї кілька разів перепитала чи впевнена вона, що прийшла за адресою і хоче вишивати. Вона відповіла, що шукає себе і хоче спробувати. Так ми з Ганною Діхтяр домовились про співпрацю", — розповіла підприємниця.
На один із воркшопів для розвитку підприємництва організатори запрошували команди. Жінки поїхали вдвох. Захистили грант і звідти вже повернулися партнерками.
"У нас повірили. Ми виграли не лише фінансування на додаткове обладнання та просування продукції, а ще й отримали замовлення на брендові сумки від благодійної організації. Нині ми співпрацюємо вже з декількома і маємо чотири вишивальні машинки", — зазначає Віра.
Після 24 лютого 2022 року Віра знову збирала валізи. Як згадує жінка, тепер на це в неї пішло менше часу. Знову був Тернопіль, а потім — Німеччина.
"Чоловік довіз до кордону. Ми з дітьми його перетнули пішки. Чотири місяці я прожила у Німеччині та повернулася".
Коли у 2022 році сфера послуг закрилася, трансформації зазнав і бізнес, розповідає жінка.
"Тут працюють мами"
Нині на підприємстві працює шість жінок. Графік роботи гнучкий. Як пояснила Віра Сопельник, у листопаді 2022 року вони визначилися з напрямком, створили статут та стали соціальним підприємством.
"В майстерні працюють виключно жінки — це переважно мами, серед них є мами в декреті чи мами-одиначки, переселенки. Усі працюють за тим графіком, який для них є зручним. Буває ж таке, що захворіла дитина чи десь потрібно з нею поїхати та й взагалі, школа, садочок, гуртки. Ставимося до цього абсолютно спокійно".
Після того, як вона з родиною знову виїхали за кордон, партнерки розділили обов'язки, розповіла Віра. Вона відповідає за фінансову частину роботи, за замовлення, закупку сировини, документацію. На Ганні Діхтяр — технічний процес у Білій Церкві та команда. Ідеї генерують спільно.
"Ми створили власний бренд. Плануємо продукцію сертифікувати для того, щоб підкорювати європейський ринок. Зараз тут популярний леопардовий принт. До нас ця мода дійде десь наступного року, але вже можна працювати на випередження. Лишатися жити за кордоном не планую, хочу повернутися в Україну, тому розвиватиму бізнес там", — ділиться підприємниця.
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, Viber, Facebook, YouTube та Instagram
