Чотири роки тому 20 травня загинув командир батальйону "Луганськ-1" Сергій Губанов. Він дістав смертельне поранення, підірвавшись на міні окупантів під час патрулювання місцевості поблизу Трьохізбенки на Луганщині. Полковника поліції пам'ятають одним з тих командирів, який замість "кабінетного" керівництва обрав передову та польову роботу. Тодішній заступник командира роти у батальйоні "Луганськ", а нині боєць бригади Нацполіції "Лють" Леонід Овдіюк поділився із Суспільним спогадами про комбата.
20 травня 2020 року командир та ще троє бійців батальйону поліції "Луганськ-1" вийшли на бойове завдання: потрібно було перевірити прикордонну ділянку, була інформація про контрабанду. У патрулі були четверо: Губанов та ще троє. Серед них — Леонід Овдіюк.
"Я пам’ятаю цей день посекундно. Ми зупинилися і потім встали зробили два кроки. Я зробив перші два, він почав рух — і між нами щось вибухнуло. Мене відкинуло, я лежу. Відчуття в мене було таке: я все розумію, біль дуже великий, але я розумію, що мені треба по рації викликати допомогу, накинути турнікет на ногу. Я чув сильний хрип Леонідича… Я досі пам’ятаю це все. Десь через 3,5 години я вимкнувся, але не знав, що він загинув", — згадує Овдіюк.
Губанов помер дорогою до лікарні. Овдіюк мав важке поранення, був у комі, про смерть комбата дізнався не відразу: побратими не казали йому про це у перші тижні, згадує чоловік: "Зрештою мені сказали через два місяці. Для мене було дуже тяжко. Він не лише командиром був. Він був як старший брат".
Сергій Губанов родом з Кадіївки (тодішній Стаханов), народився у 1975 році, пройшов шлях від оперативника карного розшуку Стахановського міського відділу міліції до начальника Луганського міського управління. На цій посаді зустрів 2014-й рік і відразу пішов добровольцем, аби боронити Луганщину від росіян.
У 2014 році Губанов брав участь у звільненні Сєвєродонецька, Лисичанська та Щастя.
Леонід Овдіюк згадує вперше побачив його ще у часи роботи у міліції, а потім коли був у "Айдарі" неодноразово перетинався або чув про нього.
"В той час він був найперший з командирів серед тих, хто хотів воювати. Він завжди був попереду", — каже чоловік.
Всі знали Губанова за позивним "Сідий", проте свої називали комбата "Батя".
"Він був для всіх як батько. І якщо ми навіть неправі, то він нас захищав, а потім казав, що не так. Він був старший за віком і за званням. А головне — він був мудра людина. Тисячу разів подумає, перш ніж щось зробити. Завжди можна було порадитись. І він, якщо не знає відповідь, подумає і дасть відповідь, правильну відповідь. Його не вистачає дуже сильно".
Бойовий командир, полковник, згадує товариш, займався важкою атлетикою та завжди вимагав від підлеглих, аби були у формі.
"Він захоплювався нумізматикою. А ще він був романтик. Міг навесні у посадці, коли ми ідемо з завдання, фотографувати квіти", — згадує "Батю" Леонід Овдіюк.
"Командування пропонувало, щоб він пішов на вищі посади. Але він казав: я нікуди не піду, бо можна високо піднятися, і потім впасти. А ще додавав: "у мене все є, ну, може, ще немає Героя України".
Звання Героя України Губанов отримав посмертно. Нині вже полк "Луганськ-1" носить його ім’я. Леонід Овдіюк переконаний комбат був би нині також на фронті.
"Він завжди казав, що війна на цьому не закінчиться. І росіяни ніколи в житті не залишать нікого у спокої. Він постійно мав ціль повернутися додому, в ті краї де він виріс. Що б він сказав 24 лютого 2022 року? «Нарешті настав цей день» — сказав би він".
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, Viber, Facebook, YouTube та Instagram
