Сорочки із покинутих хат. Як втрачали і знаходили український стрій Донеччини

Сорочки із покинутих хат. Як втрачали і знаходили український стрій Донеччини

Початок повномасштабної війни. Місто Бахмут, що на Донеччині, поступово порожніє. Лінія фронту наближається, російські війська повільно, але просуваються ближче. Та Світлана Кравченко, корінна мешканка, вірить у краще, тому тягне з евакуацією. В один із днів, коли вона вагається, виїздити чи ні, незнайома жінка приносить їй вишитий рушник і фартух з автентичного українського народного одягу — речі, що не несуть нічого доброго, якщо окупація трапиться. Інша незнайомка передає вишиту сорочку та стару жилетку. Світлана хотіла б знати більше про історію цього одягу, та її запитання лишаються без відповідей. "Просто візьміть", — каже колишня власниця і нічого більше не додає.

Світлана Кравченко з міста Бахмут
Світлана Кравченко, майстерня "Оберіг" у Бахмуті, 2020 рік. Фото з Facebook-сторінки Світлани Кравченко

Ця історія про те, як троє різних жінок із трьох різних міст Донеччини рятують речі, що бережуть історію краю.

Текст: Вікторія Повержук

На барахолках і блошиних ринках. У старих скринях і валізах, забутих на стріхах. На аукціонах та в хатах, що лишилися у спадщину. Останні пʼять років 45-річна Оксана Проселкова усюди шукає предмети одягу. Але не нового, не сучасного, а такого, що береже в собі історію, памʼять та родинні спогади.

Був 2019 рік, коли вона — вчителька української мови та літератури з Краматорська — вперше зацікавилася національним вбранням сходу України. Її донька саме вчилася у школі мистецтв і для виступу їй знадобилося вбрання. Мати мріяла нарядити доньку як не в справжній народний стрій, то хоча б у його репліку. Почала цікавитись, які тут — на півночі Донеччини — носили сорочки, спідниці, як зачісували волосся, чим покривали голову. Для доньчиного хору шукали і одяг, і репертуар. З піснями впоралися легше: знайомий музикант-фольклорист надав автентичні записи Донеччини і пораду: "Співайте своє, шукайте своє, це правильний напрямок".

українська народна корсетка
Корсетка, виставлена в бібліотеці Краматорська, 2021 рік. Фото Тетяни Іванової-Жадан

І Оксана шукала. Їздила в села, ходила стихійними ринками, перекуповувала речі в інших власників, просила тих, хто знається на аукціонах, щось викупити для неї. І вже за два роки жінка могла показати власну колекцію іншим — на 30-річчя незалежності влаштувала у міській бібліотеці першу виставку. Мала з десяток строїв з Полтавщини, Чернігівщини, Черкащини, Слобожанщини та Поділля — хотіла зібрати колекцію вбрання з тих регіонів, які переселялися на Донеччину і там жили. Пошуки затягли Оксану в експедиції далі від дому.

Українські вишиванки
Частина колекції Оксани Проселкової, виставка на заході України. Фото з особистого архіву героїні

***

Сідала на лавці біля штахети і питала стареньких про те, як воно було колись. У селах Олександрівської громади, скажімо, слухала історії про бойків, яких в середині минулого століття переселили сюди без їхньої волі й згоди. Бо так домовились великі держави. І ті, хто не втікав назад, мусили пристосовуватися.

"Люди тут удосвіта вже на працю йдуть, — пригадувала одна 90-річна співрозмовниця Оксани, баба Галя. — А в церкву у неділю не ходять". Баба Галя вже не мала сил говорити, а втім, пригадувала, як святкували Різдво, Водохреща, Великдень. Розповідала про роботу в колгоспі, про все на світі говорила, тільки от про національне вбрання спогадів мала катма. Хіба могла згадати, що після переселення деякі дівчата з бойків, але не те, щоби багато з них, вишивали сорочки й фартухи і вдягали їх до церкви. На весілля плели вінки з живих квітів. Оце й усе, що пригадала. "Мо, сусідка більше скаже?!".

Старовинний український весільний вінок
Відкриття евакуйованої експозиції з міста Краматорськ. Етнофундація Рід/Facebook

Але й тій забулося. На весілля вінок стрічками прикрашали, це памʼятає. Замість строю вдягали білу сукню, таке теж пригадує. А ще намисто! Так, мало бути намисто. Ото й усі спогади, що почула Оксана.

***

У 2015 році мешканка Бахмуту — Світлана Кравченко, засновниця і керівниця майстерні "Бахмутський оберіг" — шукала, відтворювала й відновлювала традиційний стрій Донеччини. Жінка зустрічала думки, що ніби народних традицій на Донеччині не було. Світлана шукала правду.

У 2016 році на День вишиванки у Бахмуті провели показ колекції народного одягу. Там були і точні копії строїв з минулого, і справді старовинні речі, і сучасні — усього пів сотні строїв. Демонстрували їх містянам просто посеред центральної площі.

Українська вишиванка на дитині
Світлана Кравченко з Бахмута. Фото з Facebook-сторінки Світлани Кравченко

До події ретельно готувалися. Місцевим модельним агенціям відмовили, бо за задумом демонструвати колекцію мали жінки з народу — різного віку, зросту, комплекції. Аби все, як у житті. Зрештою наймолодша модель мала 8 років, а найстарша — 82.

Перші репетиції Світлана згадує із жахом — ніхто не знав, що з цим робити. "Хтось косолапив, хтось не мав постави, та і загалом все було якось не так", — бідкається жінка. Аж раптом зʼявилась ідея: хоч на репетиціях не всі строї ще готові, а втім можна спробувати вдягти дівчат та жінок хоча б в окремі елементи національного строю. І сталося перевтілення — жінки в українському вбранні ніби перетворилися на геть інших людей: йшли гордо піднятими головами та розправленими плечима. "То була не театральна напрацьована постава, а внутрішня сила", — так думає Світлана.

"Коли я вдягла український стрій, відчула силу всього того роду, що стоїть за мною", — зізналася їй потім одна з учасниць показу.

український костюм Донеччини
Світлана Кравченко з Бахмута. Фото з Facebook-сторінки Наталії Вишневецької

Опісля бахмутяни вже знали, кому і куди приносити старовинні речі. Світлана купувала їх, питала про історію. Виявилося, що й у самої вдома чимало клаптиків вишитих речей. Вони зберігалися десь там, де ховають цінні речі та важливі документи. Там же, в сімейних архівах, знайшла і фотографії людей у вишитих сорочках. Серед них натрапила на світлину з підписом на звороті: "1 травня 1953 року, викладачі Індустріального технікуму міста Артемівськ. Перші троє — викладачі марксизму-ленінізму". З трьох людей на тій світлині двоє вбрані у вишиті сорочки.

***

Лариса Азімова зі Слов'янська
Лариса Азімова. Фото з Facebook-сторінки Лариси Азімової

За 45 кілометрів від Бахмуту, в іншому східному місті — Словʼянську — ще одна жінка, Лариса Азімова, збирала місцеву вишивку. Вона й сама вишивала, почала ще чверть століття тому. Спершу бралася за прості візерунки — вишивала квіти, картини. Схем для вишивки бракувало, тож вона за нагоди купувала тоненькі журнали у кіосках із пресою. А якось вирішила взятися за рушник. Зібрала всі ті свої журнальчики і подалася за порадою — до вчительки місцевої школи, про яку казали, що має цілу колекцію схем для вишивання. Та глянула на плани Лариси і аж руками сплеснула: "Що ж це ти, доцю, купила! — сказала, тримаючи руками схему із двома зайцями, що скачуть в протилежні боки. — То на розставання! Ніколи такого не вишивай".

Так Лариса дізналась, що у вишивальниць багато прикмет. Вишивати зайців — до розлучення, особливо якщо дарувати молодій парі рушник з таким візерунком. Краще вишити голубів. А ще роботу слід починати у четвер, а голки купляти — у понеділок.

Відтоді жінка по крихтах шукала, яка ж вишивка була притаманна її місту та регіону. Згодом заснувала клуб вишивальниць, як сама каже, "золотого віку" — більшість учасниць клубу мали по 70 і більше років. А ще пізніше, у 2009-му, Лариса організувала студію-клуб "Словʼяни" і почала колекціонувати східноукраїнський стрій. Хтось привозив вишиванки з сіл, хтось знаходив окремі клаптики одягу, ганчірʼя, дехто віддавав своє родинне. І зʼясувалося, що український народний одяг Донеччини насправді не втрачений, як це здавалося Ларисі, — він просто забутий.

***

українська вишивка
Українська вишивка. Етнофундація Рід/Facebook

За роки досліджень краматорчанка Оксана Проселкова зрозуміла таке: вишивці сходу притаманні антропоморфні мотиви, тварини, соколи. Пізніше до геометричного орнаменту додався рослинний. Але не троянди, а повні ружі, схожі на шипшини, вишиті болгарським хрестиком. Вишивали лілії, жолуді, соколів, білок. У тому і полягала особливість регіону, що рослини, тварини і птахи у вишивці відігравали важливу роль, і не було такого, що одне переважало над іншим. Кольори були червоно-чорні, червоно-сині, білий по білому.

Головним елементом строю була вишита сорочка. У жінок — довга, аж до самого долу з багатою вишивкою на верхній частині. Вишивка на чоловічій сорочці скромніша, мінімалістичніша — вишивали тільки комір та погруддя та нижню частину рукавів.

Іноді майстрині залишали своєрідну позначку власного авторства на вишивці. Бо, каже дослідниця, не така то уже й правда, що кожна дівчина повинна була самостійно собі вишивати. Так, дівчата мали це вміти, але одночасно з цим існували майстрині, які робили це професійно. Тому й позначали своє авторство.

Жінка в українському народному костюмі
1911 рік Словʼянськ. Фото Володимира Коцаренка

Нижня частина додільної сорочки — часто із грубшої тканини, аніж верхня — виконувала функцію спідньої білизни. Тож нижню половину додільної сорочки жінки періодично відрізали та міняли на нову.

У верхній частині жіночої сорочки був глибокий виріз, аби жінка могла вільно годувати дитину. Але коли таку сорочку вдягали, то зверху завʼязували на шнурок, а сам отвір по різному закладали глибокою складкою і підперізували поясом. Крій сорочок був дуже простий та ощадливий. Їх також могли кроїти зі вставками під пахвами, аби їх можна було замінити.

В один з пошукових днів Оксана купила на блошиному ринку Краматорська мереживну додільну сорочку, вишиту білим по білому. Знахідка стала окрасою експозиції, бо була єдиною такою у її колекції.

***

Вишита білим по білому сорочка потрапила й до колекції Світлани Кравченко із Бахмуту. У 2015-му, коли війна з Росією вже почалася, українські військові передали жінці вишиту сорочку з села Парасковіївка. Захисники знайшли її в одній з хат — брудну, занедбану вишиту білим по білому сорочку. То була буденна сорочка, яку вдягали щодня, зшита вручну та вишита двома різними техніками. Тоді Світлана й почала збирати не лише старовинні речі, але й свідчення, які ті в собі берегли.

вишиванка
Світлана Кравченко, майстерня "Оберіг" у Бахмуті, 2020 рік. Фото з Facebook-сторінки Світлани Кравченко

***

Якось до Світлани потрапили кілька концертних чоловічих сорочок, зроблених на замовлення. Всі вони були схожі між собою, тільки орнамент різнився. Тільки от на одній сорочці орнамент вишитий різними нитками. "Певно, — подумала дослідниця. — Ниток бракувало". Відтак вишиті речі розповідали їй про час, коли були створені.

Пізніше з наукової літератури Світлана дізналась, що в часи Російської імперії та Радянського Союзу влада знищувала все, що берегло традиції — навіть схеми вишивання. Знищувався спадок. Нищилися сімейні архіви, цінні речі та історичні докази. Багато втратили українці під час Голодомору, коли люди були змушені міняти речі на хоч якусь їжу, продавати, вивозити.

Не нехтували тим, аби розпустити якісь непотрібні речі, аби були нитки на вишивання. Так вчиняла бабуся пані Світлани. Коли жінка була ще маленькою, то мала колготи яскравого жовтогарячого кольору. Бабуся скептично подивилась на них і мовила до онуки: "Носи їх обережно, як виростеш — розпущу їх на нитки для вишивки".

Українці в 1911 році
Північна Донеччина або на 1911 південної Слобожанщини Клуб Краєзнавець Краматорськ. Фото Володимира Коцаренка

Ці спогади повернулися до Світлани, коли мала розмову із дослідницею українського спротиву, професоркою Кембридзького університету та соціологинею Еммою Матео. Сама родом з Великої Британії, науковиця все дивувалася, як українцям вдалося зберегли свою культуру:

— У нас такого немає, — казала Емма Матео.

— Як це? — і собі дивувалася Світлана. — У вас же не було стільки вторгнень, окупації...

— Це і зруйнувало нашу культуру, — відповіла дослідниця. — Ми вважали, що у нас все є і завжди буде. І ми її не зберігали.

***

Коли почалася широкомасштабна війна, трьом жінкам знову довелося рятувати спадщину.

Оксана Проселкова вирішила евакуювати свою колекцію із Краматорська на захід країни. Спакувала речі в коробки і повезла в Коломию. Там тепер з допомогою місцевих волонтерів організовує виставки.

Вишиванки у музеї в Коломиї
Відкриття евакуйованої експозиції з міста Краматорськ. Етнофундація Рід

Світлана Кравченко з Бахмуту відкладала свій виїзд із дня на день. Чула від друзів постійні прохання: "Вивези колекцію, просто вивези її", і хоч не хотіла такої долі — пакувала народний одяг по мішках. Поки збиралася, колекція поповнювалася ще. Незнайомці приносили їй старовинні речі і просили лишити у себе. А вона сама шукала можливості вивезти все, аби не втратити. Бо вже чула історію про те, як російська ракета влучила в Лиманський народний музей, де зберігалася колекція народних ляльок і вишитих узорів. Тепер усе зібране нею за роки досліджень — сорочки, плахти, корсетки, рушники — чекають свого часу у великих сірих мішках далеко від Донеччини.

Лариса Азімова і собі боялася за власну колекцію. Її подруга, що також збирала старовинні речі та берегла її у селі Щурове, з війною втратила все — село опинилося просто посеред боїв. Найбільше та сумувала за втраченою корсеткою 19 століття і додільною сорочкою, що її лишила у спадок прабабця. Для речей, які зібрала сама, Лариса не хотіла такої долі. Але і їхати не хотіла. Рідний Словʼянськ вона залишила всього на пів року, а тоді — повернулася.

весільний український вінок
Весільний восковий вінок на відкритті евакуйованої експозиції з міста Краматорськ. Етнофундація Рід/Facebook

Бо кращого місця, ніж дім, каже, знайти не змогла. І вся колекція, яка належить їй та її клубу, зберігається тепер в неї. Частина згоріла, коли російська ракета потрапила в будівлю Мирненського сільського будинку культури. Те, що лишилося, Лариса береже у себе вдома.

Аби не тривожитись, часом перекладає зібрані речі — це треба, аби вони не залежувались і на тканині не траплялося згинів. А ще виносить сорочки провітритись у теплу пору року на двір, зимою — на мороз. І коли має вільну хвилину — вишиває сама. Бо крім історії, яку треба берегти, є ще та, яка пишеться сьогодні.

Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.

Читайте всі новини Донбасу в Telegram, Viber, Facebook, YouTube та Instagram

На початок