Швидко змінювати маршрут, бути стресостійким та мати харизму, бо іноді потрібно просто командним голосом "дати наказ" екіпажу: "А ну, заспокоїлись і мовчки працюйте!". Так описує якості водія-парамедика Саїд Ісмагілов. Двадцятий місяць великої війни він, переселенець з Донецька, колишній муфтій, водій евакуаційного екіпажу — вивозить поранених військових з фронту до стабілізаційних пунктів та шпиталів. Бувають дні, каже Саїд, коли жодного "виклику", а бувають такі, коли команда Саїда доставляє до медзакладів і зо 20 поранених. Що змінилось зі ці місяці — розповідь водія-парамедика Суспільному Донбас.
Я народився у Донецьку. Я жартую, що де народився, там і згодився. Донбас — для мене рідний регіон. Мені знайомий менталітет людей, дороги. Тому так Бог вирішив, що тут я займатимусь парамедициною.
Водій і парамедик
— До початку війни я вирішив, що маю знати, вміти щось, для захисту Батьківщини, але я і гадки не мав, що буду працювати в медицині. Ми проходили тактичну медицину на заняттях тероборони, але я не медик. В мене є релігійна освіта, є філософська освіта, але не вистачає медичної освіти.
З квітня минулого року працювали у Лисичанську, Гірському, Сєверодонецьку, потім на Донеччині — в Бахмуті. Як водій я мав завдання вивозити з-під обстрілів поранених. Та коли велика кількість поранених, парамедикам не вистачає рук. Коли перед тобою 10 поранених, а парамедиків двоє, і рятувати треба зараз, бо поранені можуть стекти кров’ю та померти, — тоді кожні вільні руки мають працювати.
Я зрозумів, що я маю щось робити. У складі нашого батальйону “Госпітальєри” пройшов навчання. Потім вже більш ґрунтовні знання надавали іноземні інструктори, які мали досвід в Іраку та Афганістані.
Поля Херсонщини, дороги Донеччини
— Ситуація на фронті постійно змінюється, тому змінюється діяльність парамедиків. Те що ми робили на Київщині, зовсім відрізнялось від того, що ми робили на Луганщині. Восени, минулого року ми працювали на Херсонщині, там війна була геть інша. Взимку в Бахмуті — це також була зовсім інша історія.
Відрізняється кількість поранених і поранення, і можливість надавати допомогу, і навіть шляхи евакуації. Наприклад, з Бахмута трасою через Іванівське ми могли їхати на швидкості до 120-140 км і довезти за 15-20 хвилин.
Зараз траса повністю прострілюється. І все — там проїхати небезпечно, не можна піддавати ризику екіпаж і пораненого, доводиться їхати іншими шляхами. Відповідно це повільніше, важче, це виснажує і персонал, і пораненого, коли ти їдеш по вибоїнах, по поганій дорозі, по полю.
Способи надання допомоги відрізняються. На Херсонщині ми надавали допомогу в полі, а тут, (на Донеччині — ред.), так не вдасться, тому що щільний вогонь. І потрібно шукати якесь безпечне місце, щоб затягнути туди пораненого, надавати йому допомогу, потім везти у "стабпункт", а далі — у шпиталь.
— Наприклад, навесні, в Іванівському ми потрапили під мінометний обстріл. Тобто міни лягали просто на трасу, одна за одною. Оскільки інших автівок не було, ми зрозуміли, що судячи з усього з дрону побачили "карету швидкої" і почали просто з міномета по ній "насипати". Їхати вперед неможливо — перед тобою прилітає. На щастя, не було пораненого в автівці, ми їхали на Бахмут за пораненими. Вискакували з автівки і ховалися в якісь ямки, в якісь вибоїни.
Може погіршитися стан пораненого в автівці, і тоді потрібно негайно ухвалювати рішення, що робити. Навесні вивозили з Бахмута пораненого, йому стало дуже погано, він почав вмирати в автівці. І нам довелося змінювати маршрути. Везти не до шпиталю, а найближчої лікарні, де йому можуть надати допомогу.
Члени команди отримували поранення, в автівки уламки потрапляли. Декілька автівок наших були пошкоджені. Влітку цього року снаряд прилетів в поле неподалік від нас. Уламком поранення ми не отримали, але "по вухах" добре ударило: це акубаротравма, тобто контузія. На щастя, це була не важка контузія. Декілька днів у вухах подзвонило, полікувалися — нормально.
Літо в Лисичанську. Зима у Бахмуті
— Нічого не змінилося поки що у моєму досвіді. Найбільш пекельним лишається Лисичанськ. І вдень, і вночі на Лисичанськ кидали і авіаційні бомби, й "артою" намагалися накрити. Дуже важкі були поранення. Літо 2022 року в Лисичанську — це суцільне пекло.
Психологічно надскладно рятувати дітей. Нам у Лисичанську доводилося вивозити дітей поранених. Немає ніяких виправдань батькам, які не вивозять своїх дітей з тих міст, де точаться бої. Бо у цих дітей є батьки, і ми везли поранених дітей разом з батьками.
На моє питання: "Що ж ви, що ви тут робите? Немає світла, немає їжі, немає води, нічого немає. Навіть нічого немає, ні телефонного зв’язку, навіщо ви тут залишаєтесь?". Вони казали: "а куди нам їхати?". Я кажу: "А що зараз стало краще? Зараз ваша дитина поранена, ви самі поранені, що вам легше стало? Ми все одно вас вивеземо. Тому що там вас лікувати немає ніякої можливості. Ви вже все одно виїдете з того Лисичанська, але ж ви могли виїхати здоровими зі своїми речами, підготуватися до цієї поїздки. Зараз ви в такому стані ми вас вивозимо".
А другою по важкості була зимка у Бахмуті. Зима, коли точилися бої за Соледар і за Бахмут, була дуже важкою. Було холодно, мороз. Іноді привозили обморожених поранених. В Бахмуті доводилось цивільних просто посеред вулиці підбирати. Цивільні виходили, шукали собі воду, їжу, йшли вулицями, щось прилітає — і в калюжі крові лежить. Ми їдемо — потрібно підібрати, якщо людина ще жива — допомогти, врятувати. Так, це все було суцільне пекло: після Лисичанська друге – це Бахмут.
З-під Бахмута вивозили пораненого хлопця. Він ніби був стабільний, хоча важкий, але дорогою (тоді, на щастя, траса була проїзна ще), він почав помирати: в нього почали різко падати всі життєві функції: зупинялося серце, падав тиск, падало насичення кисню, пульс та все інше. І доводилося швидко ухвалювати рішення.
Ми на автівці летіли зі швидкістю 160 км на годину. Медик, який працював з пораненим, просто робив все можливе і неможливе. Ми змінили маршрут і повезли до найближчої лікарні, яка могла його реанімувати. Зателефонували до лікарні, сказали їм готуватись. Підлетіли до лікарні, там просто на порозі вже стояла вся команда лікарів. Його — в реанімацію.
Це був початок березня. Такий морозний, дуже холодний був день. Похмурий. Ми сиділи на порозі лікарні. І видихали просто. Цей стрес потрібно видихати. Ті, хто палять, —палили. Ті, хто просто не палять, — видихали. Просто, щоб трохи відійти від цього стану, бо ми стояли на порозі реанімації і дивилися, чи зможуть відкачати цього пораненого.
Він пережив клінічну смерть, але його відкачали, тобто дали розряд струмом. Масаж серця, запустили серце — людина вижила. Його відкачали.
Релігія. Війна
— Я був абсолютно впевнений, що розпочнеться війна, все про те свідчило. Для навчань не потрібно 300 тисяч населення на прикордонній території, не потрібна така кількість техніки. Для нас, як для військових медиків, як лакмус було розгортання польових шпиталів. Для навчань не розгортають у такій кількості польові шпиталі.
Я з грудня 2021 року пішов тренуватися до батальйону територіальної оборони. Я знав, що війна неминуча. У нас були гарні командири на Бучанському напрямку. Вони казали, що після закінчення ігор в Китаї розпочнеться війна, і ви маєте бути абсолютно до цього готові.
Коли я казав іншим людям, наприклад, у мечеті, що розпочнеться війна, вони з жартом до цього ставилися. Наприкінці січня в мечеті ми зібрали духовне зібрання, і я підняв питання, що ми будемо робити, коли розпочнеться війна. Я розумів, що люди не бачать, наскільки це серйозно. Тоді я сказав: “Коли ви всі втечете, я вимкну у мечеті світло”. Так воно і сталося.
Іслам завжди називали войовничою релігію. Знаєте, коли у нас в країні не було війни, і всі такі були мирні і пацифісти, вважали, що війна їх ніколи не торкнеться, то звісно в цих умовах дуже критикували іслам. Казали: ось у вас у Священному Корані багато про війну, про ворогів, про воїнів, як потрібно воювати. Войовнича релігія. А зараз ніхто так не каже. Бо коли війна торкається, люди починають розуміти, що це — реалії життя.
У нас немає ніяких інших воїнів, окрім нас самих. Не прийдуть ангели замість нас воювати. Не прийдуть інші люди за нас воювати. Якщо ця біда, халепа спіткала нас, то ми маємо бути самі воїнами. Маємо бути мужніми. Ніхто не приїде нас захищати. Це мають робити чоловіки і жінки, які здатні бути воїнами, які здатні тримати зброю, в чиїх серцях є мужність і хоробрість.
Я точно знаю, для чого я це роблю. В мене є своя власна мотивація. Я роблю це з дуже багатьох причин. І я розраховую на милість божу. У Священному Корані Всевишній Господь каже: той хто врятував одне життя, ніби врятував всіх людей, що живуть на землі. Що мається на увазі? Мається на увазі, що Господь винагороджує людину за одне врятоване життя так, ніби ми врятували все людство. Тому що кожна людина – це цілий світ.
Вся повномасштабна війна є цілеспрямованим геноцидом українського народу. Коли ще росіяни заперечували твердження українців, про геноциди, голодомори, що все це не навмисно — коли десятки тисяч українців гинули, то зараз абсолютно точно зрозуміло, що це геноцид.
Я впевнений, що війна з боку Росії точиться не за захоплення регіонів, аза захоплення всієї України. Росіяни на офіційному рівні — словами їх президента, міністрів — заперечують існування України, українців і мови. Вони заперечують наше право на існування.
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, Viber, Facebook, YouTube та Instagram
