Діана Берг — українська громадська діячка та активістка руху за права жінок та ЛГБТ-людей. Вона — одна з ініціаторок руху "Донецьк — це Україна", добре пам’ятає донецьку весну дев’ять років тому аж до 28 квітня 2014-го року і проукраїнської акції, після якої місто вже фактично було захоплене окупантами. Діана називає мітинг не останнім — крайнім. Так каже і про протест 22 лютого 2022 року в Маріуполі, де вона жила після окупації рідного міста. В інтерв’ю Суспільному організаторка проукраїнських мітингів у Донецьку та Маріуполі розказала — якою вона запам’ятала дві весни 2014-го та 2022-го.
Донецьк
4 березня я народилася як активістка.
Як вдалося організувати перші мітинги за Україну в Донецьку, хто були ті люди, що долучалися? Та чи розуміли ви, що готуються провокації?
— До березня 2014-го я не цікавилась нічим, не займалася акціями, але в перші кроки брудних "руських сапогів", коли захопив ОДА Губарєв з товаришами, тоді в нас щось колихнулося. І ми подію "Донецьк — це Україна", що сказати: нам не треба цього всього російського. Тоді 4 березня народилася я, як активістка.
Перший мітинг 4 березня був настільки неочікуваний ні для кого, особливо для тих, хто були в ОДА в той час — всі були в шоці, що ні яких провокацій. І тоді ми багато разів між собою згадували, що там було 200 метрів до них. Треба було тим натовпом піти та вибити їх, бо в них ще не було ні обладнання, ні озброєння. Просто думали, що Донецьк дуже швидко ляже під цю "рашу", і не буде ніякого спротиву, тому вони на нас тоді і не напали.
І ми вирішили, що наступного дня треба робити на найбільшій на площі. Це було вже 5 березня. Тоді до нас прийшли більше людей. Люди, які спершу хотіли залишитися анонімними, надали нам сцену. Це були люди з партії "Удар", ми домовилися з "ультрасами", щоб людей на мітингу охороняли.
Тобто з 4 до 5 березня, до першого великого мітингу, звідки всі бачили світлини, де була найбільша, найголовніша в Донецьку синьо-жовта площа. І вже 5-го березня туди прийшли "тітушки". Вони відловлювали тих, хто виходили з мітингу, нападали, були деякі наші "ультраси", що їх увезли в автобусах. Це було на моїх очах.
На вас як на організаторку виходили представники проросійських сил в регіоні?
— Так, виходили. Виходили всі, і у першу чергу з образами, це був потік лайна. Навіть не знаю скільки, я скролила свій месенджер, а там — і "бандерівська шльондра", і… Ну, в різних формах. Поки знайдеш від друзів якесь повідомлення, сотку прокльонів треба прочитати.
Тільки образи та прокльони.
— З цього починалося. Після 5 березня вони зрозуміли, що ми не будемо зупинятись. Ми оголосили на 9 березня (мітинг — ред.), його скасували, бо вони знесли нашу сцену заздалегідь. І 13 ми вже оголосили його, незважаючи на те, що було дуже складно морально та страшно, але ми його оголосили — і вони зрозуміли, що це реальний спротив.
Тоді вони почали навіть раніше у всіх своїх пабліках, скрізь, де була комунікація, наші імена, портрети, адреси зливати: ось вони — "бандерівські шльондри", які організовували мітинги та напали на мирних сторонників федералізації.
А ви когось знали зі тієї сторони, проросійської?
— Ні. Вони якось писали: давайте домовлятися, ми ж такі мирні, і навіть один раз зустрілися з людиною. Саша його звали з ГО "Донецька республіка". І він щось намагався, навіть була надія, що буде якийсь проблиск. Ми на цьому ґрунті намагалися достукатися: друзі, давайте якось разом. Господи, який дитячий сад, але була така надія.
Ви та ваше оточення зрозуміли, що ви можете щось змінити?
— Ми тоді дуже сподівалися на це, ми тоді чомусь вірили. Не могли навіть повірити, що зрежисовано з Кремля. Там же було дуже багато "спецури" в Донецьку, які вже все режисували. Нам хотілося вірити, що це все реальний якийсь протест донецький, навіть коли ми бачили, що привезли автобуси на мітинг, як виходять люди з сіл, з шахтарських міст і їм ледь не гроші там видавали. Думали, що все це наші дончани, що ми зі своїми розмовляємо.
Відкриті погрози були одразу з 5-го березня. Я не жила тоді за місцем реєстрації, тому мені було трошки простіше: вони не знали моєї адреси. Моя дівчина Каті, з якою ми разом починали, Богдан Чабан (він зараз в ЗСУ) і ще люди — наш кістяк тоді складав до 10 осіб. І ми погрози отримували практично відразу. Я купила биту в спортивному магазині.
І вже почався такий (небезпечний — ред.) період, особливо перед 13 березня, коли була найбільша м’ясорубка, яку вони влаштували для наших хлопців, які нас оточили щоб захистити.
Тоді вони зробили цей контрмітинг — просто йшли вбивати. Саме тоді вони вбили Діму ЧернявськогоПід час Революції Гідності Дмитро Чернявський брав участь в акціях протесту у Донецьку, Києві та Львові. Загинув Дмитро 13 березня під час мітингу "За єдину Україну" у Донецьку. 20 лютого 2015 року Дмитрові Чернявському посмертно надали звання "Герой України".. Потім казали, що ще були вбиті, але ми точно про це не знаємо.
Вони будь-який інформпривід розкручували по-своєму, віддзеркалювати "на наш мирний мітинг прихильників федералізації напали бандеровские правосєкі". В мене була велика така ложка для взуття, і коли я виходила з дому, я її клала в рукав. Хоч моєї адреси в них ще не було, було трохи страшно.
Але ми робили все одно мітинги після 13-го. На великі ми не мали ресурсів, і ще були пригнічені смертю Дмитра (ми вважали себе винними), тому ми робили такі маленькі флешмоби, акції, для дітей протягом березня та квітня. Наприклад, ланцюг єднання. Спільно з іншими активістами України допомагали партизанам, по ночах їздили зривали російські прапори, бо вони вже почали їх вішати, їхні афіші.
Крайню акцію ми провели 28 квітня. Це був марш. Люди, які до нас приходили на мітинги, теж почали відчувати цю небезпеку. І ми були між бажанням зібратися та зібрати більшу кількість людей і бажанням не допустити повторення, адже брати відповідальність за чужу смерть — це найстрашніше.
Та потім ми зрозуміли, що всі дорослі люди, і ми склали три маршрути план, три плани мали. "План А" — був найдовший, від стадіону "Олімпійській", це недалеко від Донбас-Арени, це ми хотіли йти квартали. "План Б" - це якщо нас там зустрічають, і ми там десь повертаємо та розходимося, а "план С" - це зовсім все погано, і ми проходимо два квартали - і тоді куди хто, у двори відійти.
Ми майже виконали "план с", бо боялися, що нас будуть зустрічати, а нас наздогнали. Їх тисячі були, а нас тисячі три, Ми шли цим маршем, а вони були озброєні і в такій кількості і ще "менти" віддавали їм свої щити.
Вони були з дубинками, бруківкою, я не впевнена, що там були якісь огнестрели, вогнепальні. Прямо в центрі, біля центральної вулиці Артема вони влаштували ще більшу бійку: всіх просто били — і дітей і старих.
Коли ви вже отримували погрози, чи зверталися ви до правоохоронців за допомогою?
— Одного разу, коли до мене почали ломитися в двері, звісно, я не відкрила. Тоді вони нормально спрацювали, ретельно, професійно. Не знайшли нікого, але намагалися поставити патруль чи щось таке .
А на мітингу?
— Під час мітингу вони (працівники тодішньої міліції — ред.) зробили вигляд, що працюють, а насправді більша половини з них, це прямо зафіксовані факти, допомагали нападникам із георгіївськими стрічками.
Коли ви зрозуміли що залишатися вдома небезпечно?
— Я цього не розуміла ніколи. До мене приїхала мама, яка жила по адресі моєї реєстрації, виявилося, що до неї вже приходили. Вона мене просто вмовляла, говорила, що їде до Одеси у справах, просила їхати із нею. Я казала, що не можу: в нас же поранені після мітингу, якими ми опікувались, що треба десь якийсь бінокль партизанам купити. Та мама прямо почала плакати: каже, на три дні, просто на три дні поки найнапруженіші були. Я тоді погодилась на три дні, з наплічничком невеликим, із паспортом ми поїхали з Катею. Все. Так я виїхала з Донецька назавжди.
Маріуполь
— Я продовжила займатися громадською діяльністью. Ми заснували штаб оборони Маріуполя, потім свою громадську організацію, потім зрозуміли, що в Маріуполі дуже багато волонтерських, громадських ініціатив, адже місто пережило тоді "ДНР", окупацію, наступи.
Моє знайомство з акторами трупи Леся Курбаса зі Львова зіграло роль в моїй подальшій діяльності значну роль. Вони, знаючи, що я в Маріуполі, написали, що можуть приїхати і зіграти дві вистави. Дві вистави українською. Я кажу: хочу безкоштовно. І ми почали домовлятися. Я прийшла в ДК запропонувала, вони погодились. Так я стала культурною менеджеркою.
Це було важливе в моєму становленні як активістки, мені стало відразу не байдуже все. Тоді в Донецьку — це було питання Україна чи Росія, і я на це спрямовувала свій активізм.
Як змінився Маріуполь за час вашого життя там? Чи вважаєте ви, що один з рухомих вкладів в розвиток міста внесли люди, які переїхали з Донецька?
— Я вважаю, мені некоректно так казати. Про це мають казати маріупольці та маріупольчанки. І я багато разів чула, що вони так кажуть, що добре, коли деякі дончани вирішили залишитися. Нас — тих, хто з Донецька, звісно залишилося небагато, бо більшість поїхали до Києва, Одеси.
Ми, донецькі, завжди казали, що будемо перші на танках з українськими прапорами: з Маріуполя їхати лише сто кілометрів до Донецька. Тепер трохи в мене змінився маршрут, але все одно в тому напрямку.
Ви стали і в Маріуполі однією з засновниць патріотичного руху, до якого входили донеччани, що не залишилися в окупації, та маріупольчани, які були проти руського миру.
— Штаб оборони Маріуполя придумали зробити у 2021-му році. І це — ініціатива, скоріш за все, як і “Донецьк — це Україна”. Не було громадської організації, просто небайдужі люди спільно щось робили. Там були військові, поодинокі активісти та організації. Наша організація — платформа “ТЮ”.
Я пропонувала різні креативні ідеї, наприклад, флешмоб за Михайла Вершиніна, якого ми відстояли. Начальник патрульної поліції Маріуполя Донецької області, якого хотіли усунути, а він супер чувак. Це він у вересні вийшов з полону, стояв на захисті Азовсталі і захищав місто з азовцями та морпіхами.
Читайте також: "Мені зрізають скотч з очей і стяжки з рук, я йду у бік України у футболці" — Михайло Вершинін про обмін та полон
Не можу сказати що весь штаб оборони Маріуполя долучався до події нашої платформи "ТЮ". Ми проводили заходи і проти гендерного насильства, і проти гендерної нерівності, за феміністичні ідеї ,за ЛГБТ+.
Ваша платформа "ТЮ" дуже нестандартна для Маріуполя організація, розкажіть про людей що туди входили та що з ними зараз?
— Наша команда вся рятувалися, всі ми живі і в безпеці. Хтось в Україні, хтось поїхав в Європу. Але ми були прив'язані до місця, до нашої локації, до нашого простору, який ми робили всі власними руками ці шість років. І тепер ми, скоріше, — колектив. Бо ми не хочемо десь чіплятися, десь щось відкривати: такого, як було в Маріуполі, ми не можемо зробити.
Чомусь нам здавалося, що саме там наше місце сили, і там ми можемо здійснити найбільше змін.
Ми працювали з підлітками з депресивних районів, давали їм можливість відчути себе митцями. Це були найважливіші зміни. Саме там ми намагалися показати Маріуполь на Європейському рівні — саме це було для нас важливо. Зараз ми працюємо з тією ж аудиторією, з підлітками.
На останній мітинг в Маріуполі дуже багато містян вийшли заявити, що Маріуполь — це Україна. Ви там теж були. Чи думали тоді, що росіяни підуть знищувати Маріуполь? Як ви взагалі сприймали торішнє вторгнення?
— Нічому не вчить мене досвід. Я ж була в Донецьку, все це бачила. У повітрі воно все висіло.
За два місяці до вторгнення до нас приїздили нереальні купи західних журналістів. І всюди камери, всюди ефіри з міста — звичайно давали такий фон, але вірити не хотілося до кінця.
Ми першими зробили мітинг 16-го лютого 2022-го — це був перший оголошений день ніби вторгнення. І ми назвали це “День не вторгнення”. Ми вже вирішили, що не важливо, як буде, але ми вийдем з прапорами. 16-го лютого прийшли небагато людей, але все одно ми сказали: "ми ніякої русні тут не хочемо". А 22-го лютого все місто просто зібралась.
Журналістка Марина Молошина (вона зараз в ЗСУ), пропонує проводити, я підтримую. І ми втрьох з нами була "Халабуда" Дмитро Чичера був співорганізатором. Ми принесли колонку (забули її в Маріуполі, вдома). Перед театром дуже зручна площа, хтось якийсь банер приніс, хтось за добу приніс плакати — і все таке жовто-блакитне було.
"Усі чомусь думали, що ми — Червоний Хрест". Як "Халабуда" стала центром тяжіння і підтримки для маріупольців
І тепер я розумію, що в мене таке відчуття було, як і 28 квітня 2014-го року в Донецьку. Я його "схопила", але лише зараз розшифрувала, що це місце востаннє жовто-блакитне на якийсь довгий час. Тоді цього не відчувалося. Тоді один хлопець, який ходив до нас в “ТЮ”, заспівав дуже класно гімн.
Тоді в мене від цього підйому надія з'явилася. Бо як можна захопити місто, яке жовто-блакитне, яке тобі каже: “Ми — українці”, що тобі треба?".
Ви були в Маріуполі ще деякий час. Як росіяни вже знищували місто, що ви бачили, що відбувалося з людьми в цей час?
— Я була десять днів всього, не застала всього пекла. Але коли я намагалася звідти виїхати, мені здавалося, що я проходжу випробування найвищого рівня. Мені було дуже страшно. Всі десять днів поступово все погіршувалося.
В перший день ми думали: куди ми поїдемо, у нас тут команда, мама, чоловіка, кішки, в нас “ТЮ” зрештою. Думали забирати звідти щось чи не забирати, розмірковували, наскільки все буде погано.
Те, що вони (російські війська — ред.) зайшли з Херсона, всі знають. І саме це наше місто і згубило, бо зі сходу воно було захищено. А вони почали стріляти зі сходу по лівому берегу Маріуполя.
Не було зв'язку, інтернету, електрики і потім воду перебили, опалення… І вони почали оточувати, а ми цього не знали: найстрашніше — нічого не знати. Ми з цими приймачами радіо ходили і ловили. І що ви думаєте? Ловили радіо "ДНР", а там несеться повний бред. А ми не розуміли — чи ми оточені, чи ні. Бо 1 березня ніби оточення ще не було. Скільки днів в цьому вакуумі провели — для мене то було нестерпно просто.
В цьому вакуумі, я як космонавт у невагомості, і не можу нічого зробити. Без інформації виявилося, наскільки ми від неї залежимо. Електрику можемо в машині підзарядити, води запас був, їжу все одного не придбати, картоплі привозять у двір. Але найгірше — ми не знали нічого.
Обстрілювали лікарню, було складно викликати швидку, бо не маєш і зв'язку. Це реально пекло. Іще на тебе летять "Гради", бомби. Дуже було страшно. І ми просто поїхали в нікуди, знаючи що ми зараз просто можемо наткнуться на росіян в оточенні, так і сталося. Ми просто проїхали з оточеного Маріуполя, пройшли два російські блокпости і російську колону.
Коли росіяни окупували Маріуполь, вони добралися і до вашої організації. В своїх новинах вони показували приміщення, порпалися у речах, дуже активно коментували те, що там бачили. Що ви відчували в цей момент?
— Це був жах! Ми віддали ключі сусідам, там навколо не було в будинках нормальних підвалів, а в "ТЮ" є підвал. І ми відали їм ключі, щоб вони ховалися. Вони нам дали за це десять літрів бензину, це нас теж врятувало. Все, що ми знали: там переховуються декілька десятків людей, потім знали, що туди можна прийти та сховатися. І це гріло нам серце. Але коли сюжет на "Першому каналі", тоді напевно вперше я заплакала.
Вони сказали, що це власність "ДНР". Сусіди нам потім, коли з’явився зв’язок, розповідали: вони взяли всю техніку, взяли мистецтво — великі картини. Як ви знаєте, вони люблять мистецтво українське. У нас були сучасні художники, крута колекція, яка просто не вмістилася мені в автівку. Я дуже шкодую, що за день до того не відправила її.
Вони сказали, що це — штаб геїв та лесбіянок. Вони взяли гру, яку ми випустили у 2021-му році, називалася "Активація" про практики та теорії креативних протестів і книгу за авторством Михайла Лебідя, її ілюстрував художник Іван Сємєсюк.
Вони взяли цю гру та кажуть: "подивіться вона ілюстрована, як для дітей, спеціально робиться для дітей". Ваня малює в стилі жлоб-артунапрямок сучасного українського образотворчого мистецтва, що виник в середині 2000-х рр. як реакція на засилля жлобства як соціально значущої поведінки в українському суспільстві, започаткований як мистецький ідеологічний проект він став напрямком українського образотворчого мистецтва., тобто вони зовсім не розуміють, що це за мистецтво. Наприклад, там була така персонажка транс-коза Анжела. Вони її у камеру показують: «дивіться людоньки, що вони дітям, чому вони вчать дітей». І все це «гейство і все це особисто під патронатом президента США», бо там була табличка, що це відкрито за допомогою ISAID-агенства розвитку США. Була у нас хороша історія, хоч пиши собі в портфоліо.
Ви покидали Донецьк через небезпеку. Вісім років минуло — ви в ще більш небезпечних умовах покидали Маріуполь. Чи не проводили ви паралелі між цими подіями?
— Перша думка була, що я проклята. Я боюсь десь базуватися, відчувати свій дім. Я просто вирішила, що я не хочу ніде бути. Я просто буду їздити. У Львові мені дали пожити друзі, потім в Дніпрі, потім в Запоріжжі, куди мій чоловік поїхав волонтерити.
Я просто знала, що мене накриє, в мене вже був досвід: все, що відчували більшість українців в 22-му, я бачила себе дев’ять років тому в них. Дехто мені навіть писав: "тепер ми тебе розуміємо, як це — втрачати дім і не знати, що там і як".
І тут трохи амбівалентне відчуття, з одного боку така кількість людей страждає, з величезною травмою та болем живуть. А з іншого — емпатія, яка більше ніж у 2014-му до переселенців.
Як вибачите себе свою роль як громадської активістки наразі та на майбутнє?
— І в 2014-му, і в 2022-му мене підштовхувало життя: я не планувала засновувати якийсь арт-простір в Маріуполі. Так вийшло, приїхав театр, я стала культурною менеджеркою, всі почали дзвонити мені, щоб приїхати в Маріуполь.
Останній рік я дуже багато подорожувала і в Європу, і в Канаду. Мене кличуть на різні події, мабуть, вони так закривають «східнякову» квоту: це дуже круто на події мати спікерку, яка двічі переселенка, яка була в Маріуполі в облозі. Мабуть, це класно звучить.
І нехай. Я не проти, я приїду і буду розповідати про Маріуполь, про Україну, що таке "формула миру" і що таке пацифізм, чому пацифізм європейський не працює. Ми говоримо і показуємо наші фільми, які ми знімали в "ТЮ". Так, я — амбасадорка Маріуполя на будь-яких культурно-соціальних подіях.
Водночас ми як "ТЮ" працюємо з нашим комьюніті — з підлітками, які евакуйовані, деякі після депортації. Ми фонд створили фонд швидкого реагування для маріупольців, 42 тисячі євро зібрали та роздали.
Але так, я просто їжджу і в цьому бачу свою працю, волонтерство. Може, це звучить, ніби я просто їжджу по Європі. Але дуже складно розмовляти з людьми, які наприклад виходять на ці мирні мітинги про "не давайте Україні зброю".
Тому на одному із заходів ми я взяла з собою банер з Берлінського прайду "Дайте зброю Україні, щоб в Маріуполі провести прайд". Ось так треба розмовляти з Європою, це не дуже просто, але ж бачите танки є значить є і просування.
Читайте також про акції за Україну на Донбасі у 2014 році
Весна-2014 у Донецьку: як дев’ять років тому місто чинило спротив російським сепаратистам. Спогади Володимира Фомічова
"І якби знав, що розпочнеться війна, все одно пішов на Майдан". Дев’ята річниця Євромайдану: спогади луганчанина
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, Viber, Facebook, YouTube та Instagramж
