У 2014 році на вулицях Донецька та Луганська люди виходили з українськими прапорами, співали гімн та намагалися зупинити захоплення своїх міст. Їхній спротив часто залишався непомітним для решти України — а згодом, на тлі повномасштабної війни, багато з цих історій відійшли на другий план. Тому і з'явився документальний фільм «Люди кольору свободи», говорить режисерка Людмила Мельник. Аби повернути такі історії та людей у публічну пам'ять.
Стрічка розповідає про ненасильницький спротив на окупованих Росією територіях від 2014 року, людей, які намагалися зберегти українську ідентичність в окупації, і тих, хто продовжує жити там сьогодні. Чому сьогодні важливо говорити про події дванадцятирічної давнини та про тих, хто досі живе в окупації — Суспільне Донбас поговорило з режисеркою.
Донецьк і Луганськ у 2014 році: спротив, про який говорили недостатньо
Стрічка розказує про ненасильницький спротив на окупованих Росією українських територіях, говорить Людмила Мельник.
«Для нас було дуже важливо почати розповідати про ненасильницький спротив на тимчасово окупованих територіях починаючи з 2014 року. Адже саме тоді почалася російська кампанія по віджиманню українських земель. Це Крим, Донецьк, Луганськ. І дуже важливо було показати, що люди чинили спротив, що вони виходили», — розказує вонаю
Зізнається, що найважчим для неї під час роботи було усвідомлення масштабу мітингів 2014 року в Донецьку та Луганську, які свого часу пройшли повз її увагу та увагу багатьох українців з інших регіонів.
«Я з Києва, і я це якось пропустила. У 2014 році я вже була дорослою людиною, стежила за подіями в країні, але не пам'ятаю, щоб достатньо говорили про те, скільки людей у Донецьку та Луганську виходили на проукраїнські акції. Для мене це був такий час подумати над тим, а де я була всі ці роки і що я робила, і чому мені було настільки все одно на це, бо це ж теж територія нашої країни. Можливо, якби ми раніше про це задумалися і почали про це говорити, то може не було б 2022 року», — говорить режисерка.
Саме тому фільм повертає глядача до 2014 — до моменту, коли окупація частини Донеччини та Луганщини лише починалася, а люди ще могли масово виходити на вулиці.
«Але, знаєте, це той момент, коли тобі не пощастило з сусідом, бо ти знаходишся ближче до них, і як сказала героїня нашого фільму Олександра Матвійчук, що коли на тебе йдуть танки, то ти квіточки в дуло танка не поставиш. Коли тебе йдуть вбивати цілеспрямовано, то зрозуміло, що люди перестають виходити, бо вони просто бояться за своє життя», — зауважує Людмила Мельник
Тому відсутність українських прапорів на вулицях окупованого Донецька чи Луганська сьогодні не означає відсутності українців, наголошує Людмила Мельник. Навпаки — частина людей продовжує чинити спротив, просто робить це в інший спосіб.
«Вивісити прапор, навіть зберігати його — це вже великий героїзм, бо люди, по суті, ризикують своїм життям, щоб маркувати ці території. І це теж герої фільму, бо ми показуємо і розказуємо про них. Ми дуже хотіли, щоб в нашому фільмі були голоси не тільки тих людей, які там були і виїхали вже на територію України, а і людей, які зараз там живуть», — говорить режисерка.
«На окупованих територіях досі живуть українці»
Знайти таких героїв, які готові були б говорити про окупацію, було не просто. Для цього творча група розробила спеціальну анкету, яку надсилали через захищені канали.
«Ми навіть не знаємо цих людей, ми з ними спеціально не контактували напряму, щоб не було для них ніякої небезпеки. І вони нам відповідали на питання голосом. І вони розказували нам про те, як живуть зараз, з якими стикаються проблемами. Ми їм дуже вдячні за це, бо це теж ризик наважитись на це. І це дуже важливо чути їх, розповідати і розказувати людям про те, що на тимчасово окупованих територіях і досі знаходяться українці», — говорить Людмила.
Пошук героїв виявився надзвичайно складним завданням. Багато хто відмовлявся говорити через страх нашкодити близьким, які залишилися в окупації. Більшість просили відкласти розмови «на після війни». Але Людмила Мельник переконана, що говорити про окуповані території та людей потрібно вже зараз, щоб мати змогу їх повернути.
Людмила Мельник зазначає, що за різними оцінками, на окупованих територіях України живуть близько 3,5 мільйона людей, серед них ті, хто живе в окупації вже 12 років.
«І вони там живуть, бо не всі можуть виїхати. У всіх є різні причини. Знаєте, це коли твій дім, ти там живеш, ти не можеш його покинути. Якщо взяти там історію сторічної давності, що багато кого вивозили в Сибір, ті ж кримські татари, яких вивозили з кримських земель», — пояснює режисерка.
Режисерка наголошує, що важливо говорити про окуповані території не тільки як про території.
«Ми повинні розуміти, що люди, які залишаються на тимчасово окупованих територіях, це наші люди — українці, за яких треба боротися і це дуже важливо. І що це питання не тільки території, мапи як такої, а це питання людей, які там живуть», — зауважує Людмила Мельник.
Не романтизувати спротив
У фільмі є історії людей, які пережили окупацію, полон і катування. Серед героїнь — Людмила Гусейнова, вона з окупованого нині Новоазовська. Після захоплення міста вона допомагала дитячому сиротинцю — волонтери з підконтрольної території передавали їй дитячі книги, речі, ліки та продукти. У 2019 році російські бойовики її затримали та звинуватили у «шпигунстві та тероризмі».
У полоні її тримали понад три роки, в тому числі і в катівні «Ізоляція».
«Чесно кажучи, важко слухати такі історії, як у Людмили Гусейнової. Її історія заслуговує на цілий фільм. Але в нас на меті було зробити фільм, який не буде знову тригерити людей. Ми хотіли зробити фільм, який можна дивитися в будь-якому віці. І в 11 років, і в 40, і щоб ти після нього не впадав у депресію. Але при цьому всьому не романтизувати спротив, показувати, до чого він може призводити. Тому ці жахи ми свідомо не вставляли в фільм», — говорить режисерка.
Людмила зазначає, що окрема категорія глядачів фільму — це діти, які ніколи в житті не були в Донецьку, Луганську чи Криму.
«Ми показували фільм у дитячому таборі. І діти, яким від 12 до 16 років, вони вже народилися, коли відбулася окупація. І вони дуже цікаво говорять: "Боже, нам так приємно, що ми побачили Донецьк, Луганськ. Ми тепер маємо картинку в голові, а не тільки території".
Одна дівчина після показу попросила нас розказати власні історії повʼязані з цими містами. Їй хотілося отримати особистий людський образ цих міст. І це дуже цінно. І коли діти кажуть, що для них важливо розуміти, з чого це почалося, коли ти чуєш такі відгуки, то ти розумієш, що у нашої країни просто є майбутнє», — говорить Людмила.
Що світ знає про окупацію
«Люди кольору свободи» вже показували за межами України — зокрема в Європарламенті та на латвійському телебаченні. Для закордонної аудиторії фільм переклали англійською, німецькою та італійською мовами.
«Ми робили ще показ для представників посольств в Києві. І дуже було цікаво почути від них, коли вони кажуть: "В нас взагалі немає інформації про тимчасово окуповані території. Ми думали, що це прапор змінився, а люди, як жили, так і живуть. Але ми не знали, що вони живуть, по суті, в тюрмі, що їх просто катують". Тобто, для них це шок», — говорить режисерка.
Наразі команда фільму планує покази у містах України, а фінальний — вже запланований на жовтень в Києві. Слідкувати за анонсами можна сторінці творчої команди ГО «Тутушні» у Facebook.
