Сергій Литвинов та Євген Федоренко — евакуаційники. Майже кожного дня вивозять людей і тварин з прифронтових містечок та сіл Донецької області. Разом працюють два роки, практично без вихідних. Кореспондентка Суспільне Донбас вирушила з ними в один із рейсів. Цього дня волонтерам вдалося вивезти двох кумів-шахтарів, які дивом вирвалися з розбомбленого Білозерського разом напівсліпим псом Оскаром, собакою Асею та котом Барсиком. А зі Слов'янська забрати ще дев'ятьох дорослих і дітей.
Що тримає людей у прифронтових містах до останнього? Як воно — вмістити роки життя в одну стару батьківську валізу? Скільки зазвичай триває зміна евакуаційників та що їх мотивує щоразу знову вирушати в дорогу? У репортажі Суспільного.
Ранок у Краматорську. Молитва і детектор дронів
Важкі бронежилети шостого класу захисту, шоломи, навушники, аптечки, рації та детектор дронів — це не перелік спорядження не для бійців на фронті, а стандартний набір для виїзду на роботу двох цивільних — Сергія Литвинова та Євгена Федоренка.
Волонтерів евакуаційної групи «Дорога життя» громадської організації «Громада Старого міста».
Шоста ранку, Краматорськ, у броньованій машині евакуаційників — тиша: вони стежать за детектором дронів. Не встигають від'їхати кілька метрів — чують сигнал.
— Летить десь над полем. Щось побачив, піднявся. Давай-но містом! — швидко реагує Євген, вдивляючись то в небо, то в екран пристрою.
Євген промовляє слова, з якими зазвичай рушають у путь:
— Ісус — попереду, Богородиця — позаду, з боків — ангели, зверху — архангели,.. — і командує, — Давай-но краще по Парковій, вниз.
Його напарник Сергій — за кермом. Він сам родом з тих місць, куди їдуть на евакуацію. Антидроновим коридором, повз поля, де жовтіє соняшник, їдуть до Новодонецького — селища-центру громади, що межує з Харківщиною.
«Сьогодні у нас евакуація чоловіка, який пішки вийде з БілозерськогоБілозерське — містечко, що наразі за даними DeepState, за 20 км від фронту до Новодонецького. Ми його заберемо, привеземо до Краматорська і відправимо на подальшу евакуацію до Лозової», — розказує Сергій, не зводячи очей із дороги.
Вони працюють у парі близько двох років, а загалом в евакуації – понад три. На запитання, скільки людей вивезли за цей час із-під вогню, знизують плечима.
— Отак одразу й не скажеш. Точно — не одну тисячу, — каже Євген.
Він згадує, як нещодавно під Олексієво-Дружківкою російський FPV-дрон влучив просто в люк їхньої машини. Тоді дивом усі лишилися живі, броня витримала, а авто змогло самостійно виїхати з небезпечної зони.
«Надія їх і вбиває»
Виїзд на евакуацію — це завжди розмова про людей, їхні страхи та психологію втечі від війни. Волонтери діляться: кожна місія складна по-своєму, але найважче – навіть не фізична втома чи ризик потрапити під обстріл. Найважче — людська невизначеність, говорить Сергій.
«Вмовляєш людину виїхати. Наче захотіли, а потім: "Не хочу і все. Не поїду". Намагаємося вмовити — не завжди виходить», — говорить Євген.
«Люди живляться надією з телевізора, — продовжує Сергій. — Подивляться або послухають те, що дає їм надію, обнадійливу інформацію. Мовляв, ось зараз будуть переговори, ось зараз домовляться — і все. Але ця надія їх і вбиває найчастіше».
Бувають і випадки, від яких стискається серце навіть у загартованих евакуаційників, говорить Сергій. 22 червня вони разом із напарником Олексієм вивозили тіла одного подружжя. Чоловіка та дружину вбив російський дрон, залетівши просто в їхнє авто.
«Була спека, треба було забрати два тіла. Російські дронщики взагалі не давали нам працювати. Нас прикривали наші воїни — і РЕБівці, і стрільці. Ми близько години не могли їх завантажити в машину, постійно ховалися від дронів. Морально це дуже важко робити. Коли ти розумієш, що людина дві години тому була жива, а зараз…», — каже Сергій.
В евакуаційників не має чіткого графіка. Виїзди – практично щодня. Зміни ж можуть тривати від двох годин до доби. Людей вивозять до транзитних центрів у Лозовій чи Павлограді, але буває — прямо до місць нового мешкання, до Одеси, Хмельницького, Львова чи Кам'янця-Подільського.
— Забобонів перед рейсом у мене немає, — посміхається Євген. — Уранці вийшов, перехрестився, помолився і поїхав. Погладив своїх тварин.
— Хіба що — напередодні рейсу я намагаюся якнайкраще відпочити, — додає його товариш.
— Мотивація одна — врятувати людину, вивезти її, щоб вона була в безпеці», – кажуть майже в унісон.
Новодонецьке. Куми, дві собаки й кіт
Ось і обумовлене місце під Новодонецьким. На узбіччі, на клунках і старих валізах, разом з домашніми тваринами вже чекають двоє чоловіків. Це шахтарі-пенсіонери з містечка Білозерське: Віталій та його кум Анатолій.
Завбачивши чоловіків, Сергій не стримує емоцій:
— Овва! Як ви вибралися, га? Я ж молився, чесно, щоб у вас усе добре було!
Швидко вантажаться, закидають речі у багажник, дбайливо підхоплюють тварин.
— Виїхали ледь-ледь. Знайшли людину, вивіз, — говорить Віталій, нахиляючись до сліпого на одне око пса. — Це Оскар. Ходи, Оскаре, ходи. Я тебе не залишу. Оскару 10 років, кидати ніхто не збирається.
Віталій бере на руки меншу собачку Асю, а його кум — переноску з рудим котом Барсиком. Машина рушає. Віталій описує те, що залишилося позаду:
— Там – караул. FPVПід цим терміном розуміють технологію управління безпілотником, коли оператор бачить усе в реальному часі через спеціальні відеоокуляри або монітор завдяки камері, встановленій на борту апарата-шки — одна за одною. Магазин останній закрився. З 28 квітня — без світла, води і газу. Зв'язок — тільки через StarlinkСупутникова система, яка забезпечує доступ до швидкісного широкосмугового інтернету в будь-якій точці планети. Проєкт створений американською компанією SpaceX Ілона Маска, у сусідки був. Учора прилетіло — два будинки згоріли через вулицю від нас. Усю ніч шифер стріляв. А вранці FPV-шка в городах... Гасили вчотирьох, ледве загасили. Мій будинок поки цілий, але, думаю, йому кирдик.
Віталій — шахтар, уже сім років на пенсії. Каже, що далі разом з кумом поїдуть на Дніпропетровщину — дружина виїхала раніше, знайшла хату під оренду, аби пустили з усією чотирилапою компанією.
Його кум Анатолій розказує свою історію:
— На Південній мою квартиру розбили — немає. Тещину квартиру розбили — немає. Тому жив у кума. Я хрестив Віталькиного сина, ми — куми. Усі свята — завжди разом. А тепер ось разом даємо драпака... Що взяв із собою? Одежину. Перевдягтися, перевзутися. Тепер же що — починай усе по-новій.
Віталій сумно посміхається і згадує єдине, за чим справді жалкує:
— Рибки залишилися в акваріумі. Шкода. П'ять штук. Від сусіда забрав, вони виїхали давно. Корм був. Думаю, сусід погодує, а там хто знає... За останній тиждень з міста людей 20 виїхало — тих, кого ми знаємо. На все місто, якщо людей двісті залишилося, то це добре.
На проміжному пункті кумів перевантажують до іншого авто, яке везтиме їх далі.
Перекладаючи багаж, Віталій поплескує по потертому боку старої валізи:
— Батькова валіза! Батько подорожувати любив, усюди він з нею був. Шкіра! Не крокодиляча — під крокодила, — сміється він.
— А ви, Анатолію, що таке пам'ятне взяли?
— Себе! — відказує кум. — Себе взяв. І це правильно.
Віталій дістає телефон і показує фотографії свого Білозерського: «колекція» уламків від ракет, які летіли на місто, розбита багатоповерхівка, згорілий будинок брата, від якого залишилася тільки піч…
Слов'янськ, транзит і волонтер з Австралії
Далі шлях Сергія пролягає до Слов'янська. Дорога від Краматорськом побита та небезпечна — над нею постійно висять «очі» противника, каже волонтер.
«Отут був будинок. Його немає, – показує Сергій за вікно. – Дорога, скажімо так, – на трієчку. Дронів купа літає. Швидкість – чим більша, тим краща. Не менше сотні кілометрів на годину».
Спідометр евакуаційного авто перетинає позначку 100 км/год. Раптово знову подає голос детектор дронів.
— Що показує?
— Показує дрон якийсь. Ще не бачимо, високо десь, — Сергій додає газу.
Попри щоденну небезпеку, говорить він, вони з товаришами не планують залишати свою справу.
«Будемо тут до того моменту, поки люди ще виїжджають. Потім, коли буде вже зовсім небезпечно — будемо виїжджати. А потім все одно повертатимемося та евакуюватимемо людей».
У Слов'янську на транзитному пункті на волонтерів чекають ще дев'ятеро людей та іноземний колега, який допомагає із супроводом. Серед евакуйованих — Дмитро — чоловік з інвалідністю III групи, який їде зі сином-студентом.
— Я евакуююся зі Слов'янська. Вивожу сина, — розповідає Дмитро в салоні авто. — Вдень прилітають і КАБи, і FPV-шки. У районі П'ятака були влучання неодноразово. Мій будинок, слава Богу, цілий. Раніше мене тут тримали справи — треба було вступити у спадщину. Син навчається онлайн на комп'ютерника.
— Що з собою взяли?
— Усі свої речі – і теплі, і літні. Зимові ми заздалегідь переправили поштою. Сподіваємося повернутися додому. Зараз їдемо до Києва, а там будемо дивитися.
Поруч із волонтерами працює Скотті — високий чоловік із доброзичливою посмішкою, який приїхав на Донеччину з Австралії.
«Я тут, тому що хочу бути на правильному боці історії, — пояснює Скотті англійською. — Західний світ ніби стоїть осторонь і спостерігає віддалік, а я вирішив приїхати сюди. Прибув одразу у 2022 році, це вже моя третя поїздка в Україну. У Краматорську я вісім місяців. Я люблю цих людей, і люди реально ставляться до мене з великою вдячністю. Я маю робити те, що повинен», — говорить Скотті.
«Якщо людям добре, то й нам добре»
Евакуйовані вантажать речі. Сергій чекає біля машини, підсумовуючи складний рейс: «"Дорога життя" сьогодні вивозить 11 людей. 11 людей, дві собаки, один кіт Місію ми ще не завершили. Зараз їдемо далі — на транзитний пункт».
На запитання, чи є вже заявки на завтра, Сергій посміхається: «Звісно, є. Але вони ще в диспетчера, трохи пізніше знатимемо, куди поїдемо. Та все добре! Якщо людям добре, то й нам добре».
Дві евакуаційні машини одна за одною зникають за поворотом, тримаючи курс на Лозову. Позаду лишаються розбиті міста, а в салоні їде найцінніший вантаж цієї війни — люди, тварини та стара батьківська валіза, де умістився цілий минулий світ.
Статистика евакуацій з Донецької області
За даними Донецької обласної військової адміністрації, станом на … липня 2026 року в області залишається понад …. 450 тисяч цивільних мешканців. З прифронтових громад, що перебувають під постійними обстрілами, щодня вдається вивозити від 200 до 500 людей. Обов'язкова евакуація примусовим способом для родин із дітьми триває у … населених пунктах.
Як евакуюватися з Донецької області
- Звернутися за допомогою для безкоштовної евакуації можна за наступними номерами:
- Гаряча лінія Донецької ОВА з питань евакуації: 0 800 408 911
- Гаряча лінія спецпідрозділу поліції «Білий Янгол»: 066 561 91 02
- Евакуаційна місія «Дорога життя» / ГО «Громада Старого міста»: 0 99 427 39 04
- Благодійний фонд «Схід SOS»: 0 800 332 614
- ГМ «Проліска»: 0 800 888 888 (або регіональна гаряча лінія Донеччини: 0 99 850 07 93)
