Сільський фельдшер Петро Химич на псевдо "Петрович" або ж "Док" — з Житомирщини, служить бойовим медиком на Донеччині. Йому 53. Понад 25 років він працював в медицині, робив, каже, все — і пологи приймав, і зуби видаляв. А ще був депутатом районної ради двох скликань. Війна для чоловіка розпочалася 2014 року. Після служби в АТО, поранення та контузій. А потім — інвалідність — повернутися до свого фаху не зміг. Сім років працював охоронцем у національному заповіднику "Софія Київська"історико-архітектурний заповідник національного значення в Україні. Нова фаза війни, говорить "Док", знову покликала на фронт. Зараз у складі 26-ї окремої артилерійської бригади рятує поранених на Краматорському напрямку.
Про те, що було найскладнішим у мирному житті й на війні, про порятунок поранених і фотографію з Томом Крузомамериканський актор, кінорежисер, сценарист та кінопродюсер, а також про свої фронтові реліквії — чоловік розповів Суспільне Донбас.
Сільський фельдшер
Військовослужбовець Петро Химич на псевдо "Док" розповідає, у мирному житті спочатку працював медиком-фельдшером у селі.
"Фельдшер — це все на селі. Я і зуби рвав, і зашивав, і туберкульоз, і діти в школі, щеплення і планування — все. Навіть на мій день народження — пологи. Ми сіли якраз відзначати, тут — дзвонить: "Петрович, у мене вже води відходять". Правда швидка приїхала дуже швидко, і народилась дитина — на мій день народження", — згадує Петро Химич.
"Дружина мене одразу розуміла. Як я приходжу і насуплений — все, це значить — не врятував. Це значить — все. А коли я приходжу, я просто весь свічуся, вона: "Що, витягнув?" Кажу: витягнув. Більш як два десятки витягнув з того світу. Приходиш — людина вже рахуй, мертва, але починаєш реанімацію робити, і витягував".
Бої за Луганський аеропорт
Військовослужбовець згадує, у 2014 році пройшов бої за Луганський аеропорт.
"Щастя, потім закинули нас на два місяці у Луганський аеропорт. 1 вересня 2014 року, як йшли з аеропорту, там все було зайнято росіянами. Перехрестя зайнято, а нам відходити потрібно і через поля, а все горить, все палає, все літає", — згадує військовослужбовець.
"Там кожен день був обстріл, кожен день хлопцям там я осколки витягував, бо теж — залізо, осколок. Кажу: нумо, я витягну. То він потім цей осколок, вже як у цивільному житті були, то він мені показував, я, каже, збережу його завжди цей осколок, що ти мені витягував".
Петро каже, після того, як його відкинуло ударною хвилею, отримав поранення.
"У мене тоді пропав страх і нюх. Нюху досі нема, страх — начебто з'явився, але трохи. Мені дали групу. І потім я кинув медицину після цього. Посидів пів року вдома, потім пішов охороняти "Софію Київську", — розповідає чоловік.
Охорона заповідника
Після поранення сім років охороняв заповідник "Софія Київська", розповідає Петро.
"Іноземці заходять, щось цікавляться, поспілкуватися з ними теж цікаво. І взагалі там наші працівники історії розказують, що дуже цікаво. Я раніше навіть не знав. Мене майже всі артисти знали, я тоді у Facebook виставляв, кажуть: "Це вони до тебе в чергу стоять, чи що". Всі ж артисти туди заїжджають, одразу сфотаграфувались, поспілкувалися, фільми знімали там теж. Навіть з Томом Крузом є фото".
Також зустрілися зі священником, у якого замовив перстні з гаслом і лого 26-ї бригади, говорить він.
"На Софії зустрілися ми зі священником. У 2014 році приїжджав до нас в Щастя. Він каже: "Так, я колись там перстні одному чоловіку робив". Кажу: давай мені. Я таких заказав тоді шість штук командиру подарував, і своїм ліпшим друзям. У всіх такі персні є. Тут написано: "Точно в ціль" (гасло і лого 26-ї бригади — ред.). А з іншої сторони — "Док", — ділиться він.
Бойовий медик
25 лютого 2022 року йому виповнилося 50 років, але вже за кілька днів до початку повномасштабної готувався.
"Я зі своїм командиром тримав постійно зв'язок. Я перед днем народження йому дзвоню, кажу: переоформляю групу, відзначаю день народження і до тебе їду вже, бо я відчуваю, що вже ось воно на грані. Бо я знаю, що мій досвід потрібен тут. Я знаю, що так, як я можу врятувати, так інший не врятує", — каже Петро.
Бойовий медик каже, важко, коли врятувати вже не можна.
"Коли "двохсоті"Військовий жаргон. 300 - поранений, 200 - загиблий — тоді важко. Коли вже приїжджаєш, а врятувати не можна. У Часовому Ярі ми стояли й дзвонять хлопці: відірвало ногу комусь. Ну і бігом вже ж туди приїжджаємо, а хлопці в бліндаж заховалися. Я ж бачу, кажу: а де він? Кажуть: "Та там зверху". А там боєприпаси можуть вибухнути. Тоді я туди вискочив, бачив він вже без ніг, без нічого, вже — білий як стіна, вже там нічого не врятуєш. А другого шукав дві години, шматочок знайшов всього. Але відправили ДНКносій генетичної інформації зійшлося все і поховали. А так рахувався би, що він безвісти пропав", — каже бойовий медик.
Коли евакуюють поранених в першу чергу підтримує розмовою, каже бойовий медик.
"Підтримую розмову — це 100%, щоб він був постійно з тобою, розмову тримав, бо зараз може відключитися і все. І "коники" якісь покидаємо: будемо жити, а ще — боремося, ще діток народимо. Вже хоч через біль, але посміхається", — каже бойовий медик.
"За ці три роки вже всього було. І летиш вже на цій машині, щоб швидше. Вже не дивишся, що і колеса можуть відвалитися, там ямки ж такі на дорозі, а тут вже летиш прямо, щоб вже машина, Бог з нею, поламається — полагодимо. Головне — доставити бійця і врятувати".
Завжди з собою бойовий прапор з підписами друзів, ділиться Петро.
"Це прапор ще з 2014 року. Тут друзі всі мої, вже тут багато їх немає, але підписи залишилися. Зі мною цей прапор побував де тільки я, там він, він зі мною був завжди там, де я, він у мене у кишені, це Луганський аеропорт. Мій прапор, моя реліквія", — ділиться Петро.
Військовослужбовець у вільний час любить готувати.
"Краще таким займатися, чим своєю безпосередньою роботою. То голубці робив, то холодець, то вже навіть піцу, хліб. Дружина каже: "Слухай, приїдеш додому у відпустку, чим я тебе здивую? Я тебе "Мівіною", каже, буду годувати, бо тебе вже нічим не здивую", — посміхається чоловік.
Вдома його чекає дружина, донька теж лікар наразі в Канаді, каже Петро.
"Найголовніше — вдома онук! Сім років. Це моє найбільше щастя. Онук каже: "Діду, давай закінчуй вже ту війну". Теж перепитує: "Що там, бив окупантів?". Кажу: "Б'ємо окупантів". Каже, хто такий Путін. Кажу, лаятися не можна, але про нього — можна!", — жартує Петро.
"Я тут тимчасово — війна закінчується, я — назад. Тільки вже — не медицина, я вже повернуся "Софію Київську" охораняти. Мені там подобається".
"Мрії, щоб закінчилась війна, щоб ще онучку дочекатися. У мене один онук, я ще і онучку хочу. Більше онуків. Онучці вже придумали ім'я, правда, її ще немає, ще в планах, вже Софія буде", — ділиться Петро.
