Дар’я Молокоєдова — українська мультимедійна художниця з Краматорська, яка працює на перетині інсталяції, скульптури та цифрового мистецтва. У мистецькій практиці її цікавлять теми пам’яті й дому в контексті війни, які вона осмислює через призму особистого досвіду. Дар’я Молокоєдова стала номінанткою Премії PinchukArtCentre 2025, в межах якої створила роботу "Музика вітру".
Анастасія Баклажко для Суспільне Культура розповідає про унікальність "Музики вітру", про те, як робота відсилає до східних музичних інструментів та як працює з пам’яттю.
Ностальгія за феншуєм
Тематика дитинства є провідним мотивом у мистецтві Молокоєдової. Роботи, як-от "Папа — ведмідь" (2021), "Вінок" (2024), "Слоник" (2024) та "Халабуда" (2023), розкривають цю тему через інтимність спогадів. "Музика вітру" візуально нагадує дитячий мобіль — іграшку, що висить над ліжечком дитини. Мета такої іграшки, як й інструмента "музика вітру", полягає в заспокоєнні, заколисанні, створенні безпечного простору. "Музика вітру" відсилає до східних ударних музичних інструментів, які часто виглядають як підвішені труби або дзвіночки. Завдяки руху повітря, елементи вдаряються одне об одне та видають тихий медитативний дзвін.
Традиція східних практик в Україні залишила доволі яскравий слід. Проте, як і будь-які локальні практики, до яких торкнулася невидима, але чіпка рука капіталізму та глобалізації, вони видозмінили своє початкове значення. Так само як популярні зараз йога, медитації та цвяхостояння, в українській масовій культурі 2000-х років були популярні феншуй, який звівся до правил розставляння меблів у квартирах, та інструмент "музика вітру", який і зараз де-не-де трапляється на дверях аптек та малих бізнесів на кшталт ремонту взуття.
Місце, дія, час
Контекстуальність роботи зумовлена місцем її розташування. Замість типового "білого куба" маємо провулок біля Бессарабського ринку. Зазвичай "музику вітру" вивішували в садах або біля будинків, аби металеві фрагменти, підхоплені рухом повітря, видавали тихий подзвін.
Робота оточена гулом продавців шаурми, неоновими вивісками обміну валют та турецькими кав’ярнями. Контрастність простору з об’єктом перебуває у площині звукових елементів. Авторка створює звукову роботу, яка переважно мовчить. І в цьому мовчанні — неможливість передати спокій, спіймати та підсилити його.
Попри це, якщо вітру (тобто і звуку) немає, то, можливо, варто якраз і вслухатись у шум довкола. Як терапевтичну практику не намагатись заглушити його в собі та у просторі, а навпаки — спробувати помітити та прийняти. Джон Кейдж, американський композитор, створив пʼєсу 4'33'', у якій піаніст протягом 4 хвилин нічого не грає. Композиція демонструє, що тиші не існує. Це німа пауза, в якій усе одно щось звучить: дихання, випадкові шуми, сам простір.
Римські обереги
Робота Молокоєдової виконана з латуні, яка є пластичним металом. Однак гострі кути вирізаних скульптур ніби заперечують цю природу. Латунь вже не викликає асоціацій з мʼяким звуком церковних дзвонів чи блиском біжутерії, що удає золото. Замість цього метал набуває іншого характеру — жорсткого, різкого, майже не піддатливого будь-якому зовнішньому впливу. Листи металу у підвішеному стані позбуваються декоративного призначення.
Давні римляни використовували бронзові тинтинабулуми, дзвіночки з фалічними символами, розвішуючи їх у внутрішніх двориках будинків зокрема і з апотропічною метою, — відлякування злих духів.
Ілюзорність підкріплюється розміром: скульптура такого розміру не буде ні грайливо дзвеніти, ні виконувати функції амулета.
Життя як гра та ритуальний танець (Danse macabre)
Роботою аритмічно маршують п’ять образів: Пальці (як ударні), Дерево-без-коріння (бас-гітара), Нирки (електрогітара), Жаба (клавіші та бек-вокал) та Людина (вокал).
Рух Пальців задає ритм всім іншим образам, починаючи рух по колу. Два пальці нагадують ноги, створюючи ілюзію ходіння — цей жест ніби імітує крок, ініціюючи загальну динаміку композиції. Він також натякає на символічний характер всієї роботи: усі п’ять образів є знаками, що мають сенс, який можна розшифрувати. Пальці — перший з цих знаків.
Образ дерева-без-коріння часто інтерпретується як символ втрати зв’язку з ґрунтом, історією, домівкою. Для багатьох українців, особливо після повномасштабного вторгнення, ця метафора набула актуального значення. Водночас мотив викоріненого дерева є міфологічним і знайшов своє продовження в масовій культурі: від світового дерева в космогонічних міфах германців до образу ентів у Толкіна, — дерев, які блукають у пошуках своїх втрачених близьких. Переносячи цей образ в особистий вимір, мисткиня звертається до теми садівництва як практики турботи — як про ландшафт, так і про себе.
Нирки є найбільш буквальним символом, адже саме в наднирниках синтезується так званий гормон стресу — кортизол. У той час як стрес став невіддільною частиною життя для українців, цей образ нагадує про фізіологічний вимір тривоги та переживань. Проте якщо уявити реальні нирки такого розміру (висота об’єктів — близько 165 сантиметрів), вони справляли б моторошне, навіть химерне враження. Однак, виконані із золотавого металу, вони постають радше як умовна ілюстрація, ніж анатомічна точність, балансуючи між тілесним та декоративним.
Наступною фігурою цієї конструкції є жаба. У багатьох міфологіях жаба асоціюється з водою, життям і трансформацією — від стародавнього Єгипту, де вона уособлювала переродження, до китайських вірувань, де вважалася символом удачі. Водночас у середньовічній Європі існували легенди про ропуховий камінь — нібито магічний мінерал, який діставали з голови жаби й використовували як захист від отрути та хвороб. Різнорідність тлумачень образу жаби тут не випадкова, вона екстраполюється на всю роботу, що має за мету іронію, перманентне підважування відомих фактів.
Єдиний антропоморфний образ — людина з обличчям на череві, що відсилає до давньогрецької богині Баубо. У міфі про викрадення Персефони Деметра, втративши доньку, блукала світом у її пошуках, і разом із нею природа занурилася в пустку. Одного разу вона зустріла Баубо — дивну жінку, яка своїми жартами та вульгарними витівками змусила богиню вперше засміятися. За однією з версій, Баубо підняла одяг і показала обличчя, що було на її животі. Сміх у найскрутніші часи — це досвід, знайомий в Україні під час війни.
На західноєвропейських мапах світу XV–XVI століття можна знайти зображення блеміїв — створінь з обличчям на тулубі. На думку Плінія Старшого, вони мешкали у найвіддаленіших куточках світу. Уявлення про істот із фізичними деформаціями як мешканців далеких, майже міфічних земель перегукується з колоніальним поглядом, у якому "інший" завжди змальовується як дивний, небезпечний або примітивний. Можливо, довгий час такими блеміями були українці в очах колективного Заходу? (а можливо, ними й залишаються).
Велика кількість можливих інтерпретацій, балансування між антонімічними поняттями — все це створює відчуття карнавальної хаотичності. Через інтервенцію в міський простір авторка не лише підриває наше сприйняття реальності, але й загострює критичне ставлення до навколишнього середовища. У повітрі зависає питання: "А чи все є тим, чим воно здається?"
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
