Помаранчева революція 2004 року та Євромайдан 2013–2014 років стали поворотними подіями не лише в українській політиці, а й у мистецтві.
Ці революції створили новий простір для художнього висловлювання, утвердили соціально-критичне мистецтво як важливу частину культурного життя та вплинули на формування нового покоління митців, які активно взаємодіяли з соціальною реальністю. Вуличні протести перетворилися на творчі лабораторії, де митці не тільки експериментували з новими формами вираження, але й відкрито проголошували політичність своєї діяльності.
Суспільне Культура поспілкувалося з Лізою Герман, Лесею Хоменко, Ладою Наконечною, Сашою Курмазом та Ксенією Малих про вплив революційних подій на українське мистецтво.
Помаранчева революція: мистецтво виходить на вулиці
До початку 2000-х українське мистецтво лишалося переважно аполітичним. Митці уникали політичних тем, асоціюючи їх із радянською пропагандою, а натомість захоплювалися постмодернізмом, іронією та експериментами з новими медіа. Проте Помаранчева революція 2004 року докорінно змінила цю ситуацію.
Під час протестів у центрі Києва мистецтво вийшло зі студій на вулиці. Майдан Незалежності став платформою для митців, які прагнули використовувати творчість як форму комунікації з громадськістю.
Група "Р.Е.П."
Саме під час Помаранчевої революції сформувалася група "Р.Е.П." ("Революційний Експериментальний Простір"). Молоді художники, серед яких були Жанна Кадирова, Нікіта Кадан, Леся Хоменко та Лада Наконечна, Володимир Кузнєцов та Ксенія Гнилицька створювали роботи безпосередньо на барикадах, використовуючи лозунги, плакати й перформанси як інструменти протесту.
Леся Хоменко, художниця: "На час Помаранчевої революції в Україні була велика інституційна криза. Сама Помаранчева революція була дуже спектакулярна і радше нагадувала великий фестиваль, де вільні громадяни творчо виражали свою політичну позицію.
Все найцікавіше відбувалось на вулиці, і самі протестувальники або перехожі були чутливою та залученою аудиторією. В мистецтві в той час зародились творчі колективи та почали утворюватись художні й міждисциплінарні спільноти: група «Р.Е.П.» в Києві, Група «SOSka» в Харкові, пізніше «Відкрита група» у Львові. Художники разом створювали не тільки спільні роботи, але і міркували над новою формою взаємодій та системами поза інституціями. Дуже багато робіт мали характер вуличних акцій або квартирних (гаражних) виставок.
Я була співзасновницею групи «Р.Е.П.» у двотисячних, після Помаранчевої революції, політичною аджендою в мистецтві були теми культурної політики держави, корупція, провальна геополітична позиція, людська праця та тілесність. Хоч за 10–15 років інституційний ландшафт сильно змінився, самоорганізація художників для курування виставок, побудови альтернативної освіти або квартирних галерей все ще визначає контур художнього життя в Україні".
Важливим аспектом стало те, що Помаранчева революція надала художникам можливість експериментувати з політичними формами. Наприклад, акція "We Will R.E.P. You" (2005) групи "Р.Е.П." висміювала шаблонність політичних гасел і умовність демонстрацій. Її учасники вийшли на Майдан із транспарантами, що проголошували абсурдні вимоги, водночас відтворюючи мову політичної пропаганди.
Лада Наконечна, художниця та дослідниця, учасниця групи "Р.Е.П.", співзасновниця "Метод Фонду": "Відчутні впливи, про які я можу говорити, відбулися на рівні мистецьких практик. Державна політика, трансформуючи риторику, продовжує дотримуватися радянських приписів розуміння мистецтва та його функцій дотепер. З розгортанням війни на мистецтво пропаганди знову є запит. Саме таке розуміння політичного значення мистецтва керує чиновниками державних установ, освітніх закладів, які утримують мистецтво в кордонах інструментальної функції.
Гасла, які ми з «Р.Е.П.» проголошували на Майдані-2004, коли ставали біля партій, розміщували свій «партійний тент», стверджуючи мистецтво як окрему політичну силу, дивитися потрібно, звісно, через оптику мистецтва: ми імітували мову політики в публічному просторі, ми цю мову привласнювали, щоби її побачити.
Вулиця та виставковий простір розділяють спільну якість — вони є просторами публічними та соціальними. Немає різниці, де мистецтво реалізується, але мистецькому висловлюванню важливе означення його як мистецтва: без цього воно не буде вповні сприйняте. Пряма політична дія керується вимогою впливу і прагне найшвидшого досягнення результатів, прояви мистецької діяльності мають довгострокові імплікації.
У 2004-му молоді митці просто відчинили двері і увійшли до галерей і музеїв. У 2014 році — почали ритись в їхніх архівах та історіях. «Метод Фонд» серед тих, хто спрямували свою діяльність на перезбір мови мистецтва. Цей час явно спровокував в полі сучасного мистецтва поворот до складних суспільно-історичних проблематик та зосередження уваги на локальному, матеріальному, маргіналізованому і замовчуваному. Це — політичне мистецтво, на противагу здизайнованим гаслам політичного характеру".
Група "SOSka"
Харківська мистецька група "SOSka" (Микола Рідний, Ганна Кривенцова, Сергій Попов, Белла Логачова, та Олена Полященко) у 2008 році провела акцію "Вони на вулиці", яка стала одним із яскравих прикладів їхньої політично ангажованої творчості. Цей проєкт, документований у форматі фото- та відеоматеріалів, був інтервенцією в публічний простір і відбувся напередодні парламентських виборів 2006 року.
Під час акції учасники групи з'являлися на вулицях Києва та Харкова у масках трьох провідних українських політиків того часу: президента, прем'єр-міністра та лідера опозиції. У масках вони імітували жебрацтво, тримаючи в руках кружки для монет і плакати. Такий підхід став іронічною метафорою, яка символізувала, на думку митців, спосіб, у який політики "вибивали" голоси виборців під час передвиборчих кампаній.
Проєкт "Вони на вулиці" став виразним коментарем щодо української політичної дійсності тих часів. Використання масок надало акції специфічної гротескності, підкресливши абсурдність певних аспектів виборчого процесу та політичної культури.
Ксенія Малих, куратока та дослідниця сучасного мистецтва: "Великі історичні зрушення часто призводять до важливих поворотів у мистецтві. Художни_ці шукають свою роль у драматичних подіях і суспільстві загалом. Помаранчева революція дала історії сучасного мистецтва України групу «Революційний Експериментальний Простір» («Р.Е.П.») і разом з нею політичне критичне мистецтво. Помаранчева революція стала для групи художни_ць ситуацією для дослідження і осмислення політичного протесту та активізму як форми і потенціалу. Їхні вуличні акції стали класикою українського політичного мистецтва. Наразі група не створює нові роботи разом, але окремі її учасни_ці стали найбільш знаними і міжнародно представленими українськими художни_цями: Леся Хоменко, Нікіта Кадан, Жанна Кадирова, Лада Наконечна, Ксенія Гнилицька та інші".
Революція Гідності: поштовх до дослідження минулого
Революція Гідності 2013–2014 років утвердила мистецтво як невіддільну частину суспільного діалогу. Під час Євромайдану митці брали активну участь у протестах, створювали перформанси, акції та інсталяції. Цей період став часом затвердження мистецької відповідальності: кожен твір ставав не лише художнім висловлюванням, але й частиною політичного контексту.
Митці документували події, розширювали тематичні межі своїх робіт, звертаючись до питань ідентичності, війни, соціальних трансформацій і травм. Євромайдан також стимулював розвиток колективних мистецьких ініціатив та інституцій, які фокусувалися на критичних дослідженнях і створенні нових форм художнього вираження.
Революція гідності також дала імпульс для розвитку низових ініціатив. Художники, які брали участь у протестах, започаткували нові платформи, як-от Центр візуальної культури. Ці організації стали альтернативою державним інституціям, які на той час були недостатньо ефективними у підтримці культури.
Художниця Леся Хоменко зауважує, що найцікавіші візуальні речі під час Революції гідності створювали самі революціонери, а не художники:
"Ялинка, барикади, дзеркала перед беркутом, гра на піаніно серед ночі, димові завіси із запалених шин… Після Революції гідності та анексії українських територій відбувалось велике переосмислення історичних подій XX сторіччя та ролі України".
Ксенія Малих також зазначає, що: "Після Майдану відбувся важливий, історіографічний поворот (за Нікітою Каданом), в українському мистецтві. Художниц_ці стали більш глибоко пов'язувати свої практики з минулим, з історією. Не в останню чергу на це вплинуло ухвалення пакету законів «про декомунізацію». Державна ініціатива популістської розправи з минулим, спровокувала хвилю художніх досліджень, пов'язаних з історією України, збереженням і осмисленням культурної спадщини, і, крім того, висвітленням непопулярних, некомфортних, маргіналізованих сторінок нашого минулого, що свідчить про відчутний поступ у бік суб'єктності українського суспільства".
Вплив революцій на українське мистецтво
Революції допомогли українському мистецтву стати частиною глобального контексту. Багато робіт, створених під час цих подій, отримали міжнародне визнання. Митці експонували свої твори на провідних виставках, зокрема на Венеційській бієнале та інших платформах сучасного мистецтва.
Помаранчева революція та Революція гідності не лише змінили зміст і форми мистецтва, але й утвердили його як інструмент соціальних змін. Українські митці не лише стали активними учасниками історичних подій, але й створили нові моделі культурного виробництва, які базуються на самоорганізації, критичності та відповідальності.
Ці події засвідчили, що мистецтво не може бути аполітичним, особливо у часи суспільних потрясінь. Вони сформували нове покоління художників, які працюють на перетині естетики й активізму, і заклали основи для майбутніх культурних трансформацій.
Саша Курмаз, художник та фотограф: "Мені важко погодитися з твердженням, що Помаранчева революція та Революція гідності вплинули на переосмислення ролі мистецтва в українському суспільстві. На мій погляд, згадані події радше дали змогу проявитися молодому поколінню митців, які у своїй мистецькій практиці намагалися реагувати на соціальні та політичні виклики часу.
Нове покоління художників/ць на той момент вже було достатньо зрілим і сформованим. Протестні події на Майдані лише підсвітили тих, хто був готовий заявити про себе. Ці молоді автори/ки розширили локальне мистецьке поле новими методами роботи. Зокрема, почало з'являтися все більше художніх проєктів, що акцентували увагу на міжособистісній взаємодії і вимагали активної участі глядача та залучення аудиторії у виробництво твору.
Об'єднувальним для всіх цих практик було бажання художників/ць вийти за межі власної художньої автономії у соціальний простір. Також варто відзначити різноманітні інтенції до залучення, співтворення та співучасті як окремих груп, так і спільнот. У мистецтвознавстві ці стратегії окреслені як «соціально орієнтовані мистецькі практики» (socially engaged art practice).
Ці практики стали новими для українського контексту та позначили перехід від мистецтва як продукту до мистецтва як процесу. Вони надавали пріоритет дослідженню сфер соціального, суспільній взаємодії, інтеграції у процес розв'язання суспільно важливих проблем та прямій політичній дії".
Державні інституції та мистецтво після революцій
Обидві революції також вплинули на відносини між митцями та державою. Якщо у 1990-х художники дистанціювалися від державних інституцій, то після 2004 року стало зрозуміло, що без реформування культурної політики змін у галузі не досягти.
У цей період з'явилися масштабні приватні ініціативи, такі як PinchukArtCenter та "Мистецький Арсенал", які стали ключовими платформами для сучасного мистецтва.
Проте співпраця між митцями й цими інституціями не завжди була безконфліктною. Наприклад, випадок із замальовуванням муралу Володимира Кузнєцова у "Мистецькому Арсеналі" на виставці "Велике і величне" 2013 року підсвітив проблеми цензури в інституціях, які мали б захищати художників від неї. Мурал Кузнєцова, названий "Коліївщина: Страшний суд", зображав чиновників та священнослужителів, що провалюються в котел у пеклі. За задумом художника, ліва частина муралу мала зображати рай, однак робота так і не була завершена.
Тодішня директорка "Мистецького Арсеналу" Наталія Заболотна замалювала мурал Володимира Кузнєцова, стверджуючи, що художник змінив погоджену концепцію. Робота, яка, за словами Заболотної, була провокаційною, не відповідала тематиці виставки, присвяченій 1025-річчю Хрещення Русі. Випадок спричинив дискусію про цензуру в культурних інституціях та свободу висловлювання митців.
Після інциденту із замальовуванням роботи Володимира Кузнєцова частина українських художників і культурних діячів оголосила бойкот "Мистецькому Арсеналу". У відповідь Кузнєцов надіслав Наталії Заболотній офіційного листа з вимогою спростувати її висловлювання в медіа. Проте замість виконання вимог художника Заболотна запросила його взяти участь у майбутній бієнале 2014 року — це не розв'язало конфлікт.
Перший позов Кузнєцова до "Мистецького Арсеналу" та Наталії Заболотної за порушення авторських прав було подано у 2015 році, а другий, стосовно цензури, — у 2017 році. У 2016 році нова директорка "Мистецького Арсеналу" Олеся Островська-Люта у колонці в "Українській правді" визнала дії своєї попередниці помилкою, яка підірвала довіру частини культурної спільноти, і заявила, що знищення мистецьких робіт у культурній інституції є неприпустимим.
Судовий процес триває досі: Кузнєцов, як зауважував у розмові з Борисом Гройсом у 2013 році, створює нову роботу, яка документує цей тривалий конфлікт та відображає його взаємодію з інституцією і боротьбу за права художників.
Леся Хоменко каже, що значним поштовхом для розвитку культури став запуск Українського культурного фонду (УКФ), а також важливими у мистецтві стали питання декомунізації та деколонізації:
"Багато дослідницьких, лабораторних проєктів та регіональних ініціатив отримали фінансування, і це можна назвати певним ренесансом в інституційній площині. До 2014-го тема «радянського» викликала у художників неприйняття, вони відвертались від неї як від чогось неприємного. З початком війни питання декомунізації та деколонізації стало одним із центральних. На мою думку, однією з радикальних змін в мистецтві після 2014 року стала децентралізація мистецтва, утворення нових або розширених мистецьких осередків поза Києвом".
Приватні ініціативи: самоорганізація та демократизація художніх просторів
"Помаранчева революція стала моментом демократизації наявних на той час художніх просторів", — каже кураторка Ліза Герман.
Одним із таких просторів став Центр сучасного мистецтва (ЦСМ) при НаУКМА, де куратором був Єжи Онух.
"Це знаменита історія, коли художники, студенти, випускники НАОМА, які потім стали розширеним складом групи («Р.Е.П.»), зайшли взяти драбину в ЦСМ. Тоді вони зустріли Єжи, який їм запропонував використовувати простір ЦСМ як майстерню", — розповідає Герман.
Другим таким простором кураторка називає галерею Людмили Березницької на Андріївському узвозі, 2Б (зараз там Львівська майстерня шоколаду). У цьому просторі художники робили "постмайданівську виставку".
"Тобто відбувалася хвиля певної демократизації. Хоча вона не стала якоюсь усеохопною, але дала поштовх молодим художникам і сформулювала те, що ми сьогодні знаємо як покоління «Р.Е.П.», покоління «SOSka», покоління соціально-критичного мистецтва. Знову ж таки, нема визначеного терміна, який би всім подобався, але це покоління художників, яке разом з всіма громадянами, ще дуже юними, виходили на вулицю, створювали вуличні акції ,і це змінило погляд на те, що все можливо, і в мистецтві зокрема.
Вже після Євромайдану було дві важливих тенденції. Перша — це закріплення самоорганізації як такого легітимного і дієвого методу взагалі роботи, бо самоорганізація, очевидно, була і до цього, згадаємо, той самий «Р.Е.П.», «Худраду», харківську лабораторію «SOSka», яка існувала до подій 2013–14 років. Але очевидно, що Євромайдан показав, що в принципі самоорганізація як український метод створювати речі й процеси може бути дуже дієвою і легітимною в мистецтві.
Після Євромайдану, мені здається, самоорганізаційні тенденції до створення виставок, просторів, до якогось об'єднання навколо майстерень стали ще більш потужними. Я не можу сказати, що ставлення широкої аудиторії до сучасного мистецтва якось змінилось на тлі революції. Навпаки — я би сказала, що на Майдані виникало різного штибу мистецтво. Якесь те мистецтво, яке називається «мистецтво Майдану», — це було щось зовсім інше. Це не були ці художни_ці, яких ми знаємо. Це були такі скоріше стихійні, народні практики, графіті, певні народно-наївні твори, увіковічнення образів героїв, наприклад Сергія Нігояна. Тобто це, скажімо, такий революційний фольклор, мабуть, а не те, що ми умовно можемо назвати сучасне професійне мистецтво".
Проєкт Лесі Хоменко
"Дуже багато художни_ць, куратор_ок тоді регулярно проводили час на Майдані. Було багато проєктів та таких ситуативних творів, які були створені на Майдані, але не всі з них потім отримали якусь інституціалізовану чи матеріальну форму", — каже Ліза Герман.
Вона згадує проєкт "Малювання на Майдані" (2013–2014) Лесі Хоменко, яка робила портрети, начерки людей на Майдані.
"Вона просто підходила до людини і просила нашвидкоруч намалювати їй портрет. Вона це робила вживу і одразу під копірку створювала ідентичний портрет. Був оригінал, а була оця копія, яка теж створювалась в моменті. Якщо я не помиляюся, то оригінал вона віддавала своїй «моделі», а копії залишала собі, пізніше ці роботи неодноразово демонструвалися на різних виставках".
Інтервенція в мистецький проєкт
Згадує Ліза Герман і проєкт "Відкритої групи".
"На той час вона об'єднувала 5 художників: Станіслава Туріну і Євгена Самборського, а також Антона Варгу, Павла Ковача та Юрія Білеєва (теперішній склад учасників), які були ще до початку революції відібрані для участі у виставці 20 номінантів на премію PinchukArtCentre.
Їхній проєкт називався Ars Longa, Vita Brevis (2013): у ньому учасники мали цілодобово жити з ввімкненими вебкамерами, які були закріплені у них на головах. Все їхнє життя не лише записувалось, але і транслювалося наживо на екрани виставкового простору PinchukArtCentre. З одного боку, це такий був передвісник стримінгу як одного з потужних методів професійного / напівпрофесійного репортажу, який на Майдані був дуже важливим. Євромайдан — це початок стримінгу, початок цієї трансляції «тут і зараз», коли революція стала таким реаліті-шоу.
«Відкрита група» цей метод почала втілювати у своєму проєкті ще до початку революції. Другий момент — це те, що поки вони записували своє життя, почався Майдан. Хлопці були в Києві і постійно проводили час на Майдані, були на барикадах, ночували в наметах, і це все теж транслювалось у виставковому просторі. Це такий цікавий момент — як революція увійшла буквально в мистецький проєкт і повністю змінила його сюжетне наповнення. Оскільки те, що задумувалися як транслювання життя художника з цікавими і не дуже моментами перебігу цього життя, стало просто документацією революційних подій".
Документальна фотографія
Революція гідності мала вплив і на фотокореспондентів, які змогли покращити свої навички, а також отримали джерело тем.
"Багато фотографів, які працювали на Майдані — як для себе, так і для агентств, — насправді відточили свою техніку та вийшли на новий рівень серйозності. Для багатьох з них Майдан став постійним джерелом тем для документалістики: хтось знімав польові кухні, хтось — барикади, хтось — мистецтво. Я думаю, що це був важливий поштовх для української документалістики.
Однак, як зазначав покійний Віктор Марущенко, не так багато українських фотодокументалістів зуміли популяризувати свої фотографії та зробити їх важливими й видимими у світовому контексті. Фотографії, які в Україні стали іконічними, вірусними та широко публікувалися, часто не сприймалися редакторами фотокниг чи організаторами виставок на умовному Заході.
Марущенко вважав, що це сталося через однобокість документації. На його думку, важливо розповідати історію з двох сторін, навіть якщо одна з них — зло, проти якого ми боремося. Документалістика має показувати повну картину, а якщо вона висвітлює лише одну сторону барикади — буквально чи метафорично, — то вона втрачає половину своєї ваги.
Попри це, для багатьох фотографів Майдан став важливим полем для вдосконалення своїх навичок", — каже Ліза Герман.
Мистецтво нульових, що зародилося в умовах революційної енергії, стало не лише відображенням протесту, а й потужним засобом осмислення та трансформації суспільних явищ. Революція дала митцям свободу говорити про те, що раніше замовчувалося, і відкрила шлях для нових форм, методів та стратегій. І хоча Помаранчева революція не виправдала всіх суспільних сподівань, вона точно вплинула на формування нового покоління.
Ці події сформували нові цінності у мистецькому середовищі: самоорганізацію, незалежність від держави, орієнтацію на міжнародний діалог. Вони також дали українським митцям впевненість у тому, що мистецтво може бути не лише відображенням суспільних процесів, але й їхньою рушійною силою.
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
