Українська правозахисниця Ольга Гейко стала цьогоріч лауреаткою "Нагороди Пам'яті народів", якою щорічно відзначають борців із тоталітаризмом.
Пані Ольга приєдналась до правозахисного руху після арешту співзасновників Української Гельсінської групи, серед яких був її чоловік. Вона зробила це попри те, що тепер спецслужби могли прийти й по неї.
Олександра Доморосла розповідає про Ольгу Гейко для Суспільне Культура. Текст підготовлено на основі матеріалів архіву memoryofnations.eu.
Нагородження відбудеться 17 листопада о 21:00 за київським часом.
"Біографія батьків мене мало цікавила. Мене вони цікавили як люди"
Майбутня дисидентка Ольга Гейко народилася 9 вересня 1953 року в Києві. Родина мешкала у центрі Києва, на вулиці Орджонікідзе (нині — Банкова), де проживали найвищі радянські чини. До школи пані Ольга ходила повз ЦК Комуністичної партії України.
Її батько, Дмитро Гейко, був військовослужбовцем і ветераном Другої світової війни. Після повернення з фронту він викладав у Київському танко-технічному училищі. Мама, Ганна Сушан, належала до партійної номенклатури Радянської України. Коли народилася донька, вона обіймала посаду заступниці міністра освіти УРСР. Потім понад 20 років очолювала редакцію журналу "Дошкільне виховання".
[Мама] багатьох знала, і того самого Хрущова, і Брежнєва, і Семичасного. Для всіх була загадка, що в такої мами така дитина. Мама в мене була класна. Вона була найкраща в світі. Вона за мене страшенно боялась, але в усьому мене підтримувала. Батько, той — ні. Теж любив, але, можливо, через те, що він був військовим, пройшов війну… Він знав, можливо, більше той бік. Він мені казав: "Ти там в тих своїх таборах зі своїми легенями загнешся". Мама мені писала, мама до мене [в ув'язнення] приїжджала, це якщо забігаючи вперед, а батько — ні.
Богемістика в Києві
Ольга Гейко мала хист до вивчення мов, тому після закінчення школи, у 1971 році, вступила до Київського державного університету імені Тараса Шевченка на слов'янську філологію.
Позаяк польську мову вона швидко опанувала самостійно — "по книжках", вирішила вчити чеську та словацьку. Практикувала як гідеса-перекладачка у Бюро міжнародного туризму "Супутник", зокрема супроводжувала чехословацьку делегацію, що приїхала до СРСР на "поїзді дружби".
Пізніше в межах студентського обміну провела у Чехословаччині кілька тижнів. Якщо у школі Ольга Гейко була комсомольською активісткою, то у студентські роки розчарувалась у Комсомолі. Простору для ініціативи було обмаль — усі рішення спускали згори.
Гейко, Матусевич та Маринович
Про те, що у 1972 році КДБ оголосило полювання на інакодумців, молода студентка Ольга Гейко не знала. Тоді під час операції "Блок" заарештували Василя Стуса, Євгена Сверстюка, В'ячеслава Чорновола та багатьох інших представників української інтелігенції. Майбутній чоловік Ольги Гейко, Микола Матусевич, співчував заарештованим, за що його відрахували з університету. Разом із товаришем Мирославом Мариновичем 22 травня 1973 року, у день перепоховання Тараса Шевченка, вони поклали квіти до пам'ятника поету.
В очах радянської влади це було виявом непокори, адже офіційно поета вшановували у березні. Тож Маринович також опинився під наглядом КДБ. З Ольгою Гейко вони познайомились у студентській компанії. Згодом товаришували утрьох — Гейко, Матусевич та Маринович.
Після входу в коло інакодумців з Ольгою Гейко припинили спілкуватись одногрупники. "Наші шляхи сильно розійшлися, через те що я уже була небезпечною для них", — пригадує вона.
Дзвінки з КДБ до потенційних працедавців не давали змоги влаштуватися на роботу за фахом. Зрештою її прийняли коректоркою до видавництва "Радянська школа". На кар'єрі перекладачки довелося поставити крапку.
За кілька днів до весілля у січні 1976 року Миколу Матусевича заарештували на 15 діб: "Він просто зник. Нікому нічого не повідомили. Ми з Мариновичем побачили, що він не прийшов додому, що його там не було. Ну і почали його шукати, де тільки могли". Весілля довелось перенести.
Вихід із Комсомолу та вступ до Гельсінської групи
У 1975 році Радянський Союз підписав Гельсінські угоди, чим взяв на себе зобов'язання дотримуватись прав і свобод людини, зокрема свободи думки, совісті, релігії та переконань.
Наступного року в Україні було засновано громадську групу сприяння виконанню Гельсінських угод. Вона мала на меті поширювати інформацію про права людини серед радянських громадян, фіксувати порушення цих прав і знайомити з фактами порушень міжнародну громадськість.
Серед засновників Української Гельсінської групи був Микола Матусевич, чоловік Ольги Гейко. Сама ж спершу участі в діяльності групи не брала: "Хлопці мені сказали, щоб я була обережна, і певний час вони мені не будуть нічого розказувати, щоб мене уберегти". Спецслужби зреагували швидко — за Миколою Руденком, очільником групи, та Олексою Тихим кадебісти прийшли вже у лютому 1977-го, а Матусевича та Мариновича заарештували наприкінці квітня.
На знак протесту Ольга Гейко вийшла з Комсомолу і вступила до УГГ.
Я занесла цю заяву в райком комсомолу Шевченківський, прийшла туди і питаю: "Скажіть, будь ласка, де тут подають заяви на вихід з комсомолу?". А вони кажуть: "На вступ?". Я кажу: "Ні, на вихід!" — "О-о-о... У нас ніхто не виходить!". — "А я от виходжу". І залишила їм заяву.
Її вибір приєднатися до групи підтримав Левко Лук'яненко, багаторічний в'язень радянських таборів: "От я теж з ним радилась, чи можна мені вступати в групу. І він підтримав. Він сказав, що це добре, що молодь, але ви мусите зрозуміти, на що ви йдете".
Приєднавшись до кампанії з захисту ув'язнених Матусевича і Мариновича, вона писала заяви та скарги у прокуратуру і КДБ. Зустрічалась із московськими правозахисниками Петром Григоренком та Тетяною Великановою. Регулярно передавала інформацію про хід справи на Захід.
Пані Ольга знала, що за нею стежать, тому готувалася до арешту. Завчасно розпитувала Надію Світличну, яка провела чотири роки в таборах суворого режиму, про жіночий досвід перебування в ув'язненні.
Вимагала дозволу на виїзд з СРСР у Брежнєва
Наприкінці 1978 року під час короткого побачення ув'язнений у Пермських політичних таборах Микола Матусевич порадив дружині виїхати з СРСР. Він передбачав, що КДБ не дасть їй спокійно жити після такої активної діяльності на захист політв'язнів.
Після цієї зустрічі пані Ольга почала готувати документи на еміграцію, але отримала відмову. Їй навіть радили розлучитись із Матусевичем та укласти фіктивний шлюб з євреєм, адже представники єврейської спільноти мали можливість емігрувати, однак Ольга Гейко стояла на своєму: "У нас була така блакитна мрія — пробити українську еміграцію".
Після відмови вона звернулася безпосередньо до тодішнього генсека Радянського Союзу Леоніда Брежнєва. До листа вклала заяву з вимогою дозволу на еміграцію, диплом про освіту та військовий квиток. Невдовзі, коли її викликали до Відділу віз і реєстрацій з вимогою відкликати документи на виїзд, правозахисниця відповіла: "Я їх відправила Брєжнєву, хай Брєжнєв мені і відповідає".
Арешт за арештом
У лютому 1980 року Ольгу Гейко викликали до військкомату. Як випускниця Київського університету вона вважалася військовозобов'язаною. У присутності провокаторів їй поставили питання: як вона збирається захищати батьківщину без військового квитка? Пані Ольга мала своє питання до радянської влади: "Захищати країну, яка розтоптала всі права людини?".
Ольгу Гейко заарештували 12 березня 1980 року за звинуваченнями у "поширенні завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад". Напередодні арешту вона відмовилася від радянського громадянства.
Наступні три роки свого життя Ольга Гейко провела в одеській колонії. Вдруге її арештували, щойно вона мала вийти з в'язниці. За те, що відмовилася зректися своїх переконань — ще три роки ув'язнення в жіночому політичному таборі у Мордовії. Разом з нею в ув'язненні перебували Раїса Руденко, дружина першого очільника УГГ Миколи Руденка, російська правозахисниця Тетяна Осіпова, дисидентка українського походження, російська поетеса Ірина Ратушинська, литовська правозахисниця Ядвіга Беляускене, латиська дисидентка Лідія Дороніна-Ласмане та Лагле Парек, учасниця антирадянського руху опору, а у майбутньому — міністерка внутрішніх справ Естонії у 1992–1993 роках.
Попри тиск та складні умови Ольга Гейко приєднувалась до акцій протесту, за що неодноразово потрапляла до штрафного ізолятора. Навіть в ув'язненні жінки знаходили спосіб вирощувати квіти. Коли таборові наглядачі знищували рослини — садили їх знову. Це теж був символічний протест репресивній системі.
Після повернення до Києва
Ольга Гейко повернулась до Києва навесні 1986 року. Спершу не могла отримати прописку та влаштуватись на роботу. Зрештою стала розклейщицею афіш. Відновила зв'язок із середовищем інакодумців.
Разом із колишніми політв'язнями Сергієм Набокою, Леонідом Мілявським, Ларисою Лохвицькою та Інною Чернявською вирішили скористатися пом'якшенням режиму в період Перебудови та організувати масовий просвітницький захід. У Мінському райкомі Комсомолу домовились, що проведуть диспут у молодіжному кафе "Любава".
На диспуті говорили про реальне становище української культури та вирішили об'єднатись у незалежну громадську організацію, першу в Києві.
Так у серпні 1987 року виник Український культурологічний клуб (УКК). Усвідомивши, що інтерес до клубу лише зростає, — зібрання відвідували, за різними даними, від 300 до 500 людей, — влада почала вживати заходів. У газеті "Вечірній Київ" вийшла розгромна стаття, яку передрукувала низка інших видань, де, зокрема, згадувалось про "кримінальне минуле" учасників клубу. Згодом їм відмовились надавати приміщення, тож клуб збирався просто неба або на приватних квартирах.
Першим публічним виходом УКК стала акція до других роковин Чорнобильської трагедії. Попри арешти деяких учасників ще на підході до місця збору та безпосередньо на демонстрації, активістам вдалося простояти у центрі Києва більш як годину:
"Люди поставились до цього дуже-дуже добре. І коли з того натовпу, — ну це клуб робив, — вихоплювали і тягли кудись у відділок, то перехожі на його місце ставали".
У 1989–1990 роках на акціях УКК почали з'являтися синьо-жовті прапори. "Тоді Україна уже була вагітна незалежністю".
Під час однієї з таких акцій, — це була хода від Володимирської гірки, — Ольга Гейко поглянула на натовп: "Я озирнулась — вулиця вся в прапорах. І я так собі думаю: «Це побачити, заради цього, — можна вмерти»".
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
